Камі Гарсія - Чарівні створіння

безпечної зони! Куля в голову не забезпечить вам «відмінно»! — вигукував містер Лінкольн, доки ми виходили з класу.

Але просто зараз куля в лобі здалася мені не найгіршим варіантом.

* * *

Реконструкція Громадянської війни — подія не з нормальних. Та й битва на Медовому пагорбі не стала винятком. Кому буде цікаво виряджатися, як на День усіх святих, тільки у затхлі, зношені костюми? Хто захоче бігати, стріляючи з ненадійних антикварних рушниць, які неодноразово відривали людям кінцівки? Через одну з таких, до речі, загинув і Здоровань Ерл Ітон. Кому хочеться відтворювати битви, які відбулися майже півтора сторіччя тому, у війні, яку взагалі-то виграв не Південь? Хто воліє все це робити?

У Гатліні й переважній частині Півдня вам би відповіли: ваш лікар, ваш адвокат, хтось із місцевого СТО чи пошти; скоріш за все, ваш батько, всі ваші дядечки, тіточки, двоюрідні сестри і брати, учитель історії (особливо якщо у вас викладає містер Лі) і майже без сумніву — власник місцевої зброярні. Другого тижня лютого, за будь-якої погоди, увесь Гатлін жив тим, що обговорював, планував і готував лише одну подію — битву на Медовому пагорбі.

Це була наша битва. Не знаю, чому так вирішили, але певен, що не останню роль у цьому відіграли сім гармат. Люди тижнями готувалися до цієї події, і тепер, в останні хвилини перед інсценуванням, усе місто прасувало і роздавало військову форму, здіймаючи над вулицями запах теплої вовни. Начищалися гвинтівки, до блиску полірувалися шаблі, а у попередні вихідні добра половина чоловіків Гатліна, скоріш за все, майструвала боєприпаси у Буфорда Редфорда — лише його дружині не смердів запах збройового мастила. Вдови готували постіль і заморожували пироги для сотень туристів, що ось-ось мали заполонити місто. На ожилу минувшину вони зліталися, як мухи на мед. Члени ДАР тижнями опрацьовували свою версію відтворення подій і туристичного маршруту «Південна спадщина», а їхні дочки двоє вихідних поспіль випікали торти для частування після турів.

За цим варто було поспостерігати, тому що члени ДАР, включаючи місіс Лінкольн, водили туристів містом у сукнях XIX століття. Вони втрушувалися в корсети й шари спідниць, скидаючись на сосиски, на яких ось-ось лусне шкірка. Такий вигляд мали не лише старші дочки американської революції. Їхні власні доньки, в тому числі Саванна й Емілі — майбутні членкині організації, повинні були тинятися історичними плантаціями, виряджені, немов персонажі серіалу «Будиночок у преріях». Маршрут завжди розпочинався зі штаб-квартири ДАР, оскільки це була друга з найстаріших будівель міста. Я все міркував, а чи встигнуть вони до того часу полагодити дах? А ще було цікаво уявляти, як усі ті жіночки блукатимуть Історичним товариством, розповідаючи про старі ковдри й пледи як про найвагоміші артефакти, в той час як під їхніми ногами сотні чарівних сувоїв чекатимуть на черговий вихідний день.

Зауважу, що до відтворення історичних подій долучалися не тільки ДАР. «Війну між штатами» часто називали «першою війною сучасності», проте, якби ви прогулялися Гатліном за тиждень до фестивалю, то побачили б, що нічого сучасного у місті немає. Натомість то тут, то там демонструвалися військові реліквії — від возів до гаубиць, які — а це вам розповість кожне місцеве дошкільня — були артилерійськими гарматами, вмощеними на пару старих дерев’яних коліс. Навіть Сестри витягли свій справжній прапор Конфедерації і самотужки причепили його на вхідних дверях, після того як я відмовився їм допомогти. Бо хоча все це було для шоу, тут я пішов на принцип.

За день до інсценування проводився масштабний парад, на якому всім учасникам випала нагода промарширувати перед земляками і туристами в повному обмундируванні. І недаремно, адже наступного дня їх мало так вкрити димом і пилом, що ніхто б і не помітив начищених жовтих ґудзиків на справжніх військових мундирах.

Після параду завжди проводився фестиваль зі смаженою свининою, будкою для поцілунків і розпродажем пирогів, приготованих за старовинними рецептами. Амма цілі дні товклася біля духовки. Після районного ярмарку це був другий найвагоміший кулінарний конкурс, де вона мала найвірогіднішу можливість здобути перемогу над своїми ворогами. Її пироги завжди розкуповували за лічені секунди, і це страшенно бісило місіс Лінкольн і місіс Сноу. Заради цього Амма, власне, й приходила на змагання. Втерти носа жіночкам з ДАР і довести другосортність їхньої випічки… О, для Амми це було задоволення найвищого ґатунку.

Отже щороку, другого тижня лютого, Гатлін кардинально змінював ритм свого існування, і ми опинялися у розпалі битви на Медовому пагорбі, 1864 року. Цей рік не став винятком, хоча й не був повністю схожим на попередні. Тепер, коли вантажівки тягли в місто на буксирі двоствольні гармати й вози з кіньми (а в кожного поважного актора-кавалериста мав бути власний кінь), тривали приготування й до зовсім іншої битви.

От тільки розпочалася ця битва не у другій найстаршій будівлі міста, а якраз у тій, що з’явилась раніше за решту. І там, і тут викочувалися гаубиці. І хоч у цій, іншій війні, не було коней і рушниць, вона не ставала менш небезпечною. По правді кажучи, справжнім боєм можна було назвати тільки її.

Я не міг порівнювати втрати цих воєн. Там загинуло вісім осіб, а тут я хвилювався за одну, бо якщо б утратив її, то втратив би й власну долю.

Тож забудьте про битву на Медовому пагорбі. Як на мене, то нам загрожував початок нової світової війни.

11.ІІ

Шістнадцятиріччя

«Залиште мене в спокої! Я вас усіх просила! Ви нічого не можете вдіяти!»

Лінин голос розбудив мене після кількох годин неспокійного сну. Я машинально натягнув джинси й сіру футболку, думаючи про єдине: цей день настав. Можна було більше не чекати і не боятись кінця.

А кінець був близько.

«…не вибухом, а вищанням, не вибухом, а вищанням, не вибухом, а вищанням, не вибухом, а вищанням…»

Ще тільки світало, а Ліна вже не могла себе опанувати.

Книга. Дідько, я забув її! Перестрибуючи через сходинки, я рвонув назад у кімнату, потягнувся до книги у схованці на верхній полиці шафи і зціпив зуби, очікуючи, як найперший же дотик обпалить мені руки.

Але цього не трапилося. Тому що книга зникла.

«Книга місяців», наша книга! І це сьогодні, коли вона як ніколи була нам потрібна… Я досі чув пульсуючий Лінин голос: «Світ кінчається саме так // не вибухом, а вищанням».[25]

Вона цитувала Томаса Стернза Еліота. Недобрий знак. Я схопив ключі від «вольво» і вибіг з дому.

Коли я їхав уздовж