Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

Я не буду займатися цілеспрямованим переліком українців — російських художників, архітекторів, діячів театру, музики й інших мистецтв, гуманітарних наук, природничих наук, точних наук, медицини, техніки, політики, військової справи як дореволюційного, так і радянського часу. Для цього довелося б писати окрему книгу. Досить розкрити енциклопедії, які видані чи видаються в Росії. Ви постійно будете натрапляти на українців, що вважаються (і є! — з цим не посперечаєшся) діячами російської історії і культури.[93]

Будь-якому москвичу знайомі імена Скліфосовського, Семашка, Гамалеї, Кащенка, Бурденка, бо вони присвоєні відомим медичним центрам Москви. Природно, проста людина не сприймає ці імена як українські. «Гамалея» — це Центральний інститут епідеміології, і все. А чому так названий? Виходить, був такий російський вчений, у нас на честь іноземців інститути не називають. І, що найцікавіше, ця проста людина має рацію.

Під час роботи на «Південмаші» мені доводилося мати справу з різними московськими інститутами. Якось я звернув увагу, що більшість з них не мали меморіальних імен, але якщо це траплялося, вони були присвоєні, один до одного, на честь вчених українського походження. Інститут будівельних конструкций імені Кучеренка, Інститут неорганічних матеріалів імені Бочвара, Інститут органічної хімії імені Зелінського (до речі, Микола Дмитрович Зелінський, серед іншого, винайшов у 1915 році протигаз), Інститут геохімії і аналітичної хімії імені Вернадського, Інститут фізичних проблем імені Капиці, Термоцентр Академії наук імені Глушка, Інститут гірської справи імені Скочинського, Інститут мінеральної сировини імені Федоровського, Інститут «Гідропроект» імені Жука.

Зрозуміло, так вийшло випадково. Однак це та сама «випадкова вибірка», яку варто визнати безумовно представницькою. Вона просто ідеально відбиває єдність і нероздільність науки і техніки на просторі Російської імперії і СРСР. У найбільш спрощеному вигляді цей феномен можна описати так: у Москві — Ілушко, у Києві — Ілушков.

І в наші дні наукове «розлучення» можна вважати повністю здійсненим лише в сфері гуманітарних наук. У сферах точних і технічних наук воно буде тривати ще довго.

З цього напрошується висновок, до якого наша громадська думка ніяк не дійде. Висновок відносно того, що в Російській імперії і СРСР було спільне інтелектуальне господарство, і Україна (а не тільки Росія) має право вважати своєю не якусь частину цього господарства, а все його цілком. Сказане не спричиняє правових наслідків, скажімо, у патентній або якійсь іншій юридично значимій галузі, це лише визнання того, що тотальне взаємопроникнення науково-технічних і освітніх шкіл ніколи не дозволить нам розділити по поличках: це — українське, а це — російське. Сьогодні, по суті, все належить Росії, тому що зафіксоване, в основному, російською мовою й у межах країни, що до 1991 року для зовнішнього світу завжди була просто Росією, на які б республіки ні підрозділявся СРСР всередині самого себе. Як у часи майоратів, «старшому брату» перепадає все.

Якби — припустимо на мить — ми звернулися до міжнародного суду з вимогою зобов’язати енциклопедії всіх країн відтепер визначати (наприклад) Гоголя, Пржевальського, Мережковського, Немировича-Данченка, Малєвича, Сікорського, Лифаря, Ахматову, Маяковського, Корольова і Шостаковича не росіянами, а українцями на підставі докладених довідок про їхнє походження, ми б точно програли. Виявиться достатнім те, що всі перераховані особи називали і вважали себе росіянами. Це питання треба вирішувати інакше.

Як? У середині 90-х у пресі з’являлися такі пропозиції: коли вже загальноімперська культура поділу не піддається, історично справедливим, розумним і просто рятуючим ситуацію став би заключений прилюдно й урочисто культурний пакт, відповідно до якого Україна і Росія (і Білорусія!) визнали б усі духовні цінності, створені протягом століть під одним державним дахом, спільною і не підлягаючою поділу спадщиною. Звучить досить переконливо. Чи по-хазяйськи Україні цілком відмовлятися від російської літературної мови, у формуванні якої така велика українська участь? Чи по-хазяйськи відсторонятися від Пушкіна, Тургенєва, Достоєвського, Лєскова, Толстого, Чехова, Чайковського, Мусоргського, Римського-Корсакова, Лобачевського, Менделєєва, Павлова, Станіславського, Шаляпіна? Окремий рахунок нехай іде з 1917 року — року, коли почався процес політичного відокремлювання трьох народів, що завершився в 1991 році.

Неясно, щоправда, яке визначення повинне вживатися замість слів «російський» («русский»), «український» і «білоруський». Оскільки багато століть самоназвами наших народів служили слова «русьский», «руський», «руский», «русский» і «русин», можливо, це повинно звучати так: «Достоевский — общерусский писатель»? Але тоді і Шевченко — «общерусский»? Боюся, однак, що прихильники відродження загальноросійської держави, «історичної Росії» будуть просто в захваті. Або «вітчизняний»? Який би не був термін, звикання до нього відбудеться швидко, але він повинен врешті решт влаштувати всіх. Пам’ятаю, деякі запевняли, що не можуть примусити себе вимовити «в Україні» замість звичного «на Україні», а зараз їм уже важко було б повернутися до колишньої версії.

Я не готовий дати «експертну» оцінку пропозиції в цілому, але її безперечним плюсом є те, що жодна сторона в результаті не стає біднішою, але всі три стають багатшими. Такий культурний пакт, ніяк не зв’язуючи нас політично, міг би стати найважливішою психологічною віхою, не виключено навіть, поворотним пунктом у відносинах трьох народів. Все одно нам не поділити Іллю Муромця і Садко, Ярослава Мудрого і Юрія Довгорукого, ігумена Данила і Панаса Нікітіна, Франциска Скорину й Івана Федорова, Феофана Прокоповича і Ломоносова, Пушкіна і Шевченка, Рилєєва і Кибальчича, Костомарова і Ключевського, Мечнікова і Вернадського, Софійський собор і храм Покрова на Нерлі. Вони наші спільні. Як і наша перемога у Великій Вітчизняній війні. Які весь велетенський культурний масив, один з найцінніших у світі.

Я повністю згоден з думкою Мирослава Поповича про роль для України російської мови і російської культури. «Розрив культурних зв’язків з Росією, — пише він, — був би таким же варварством і трагедією, як: розрив особистих зв’язків і прихильностей, що поєднують українських і російських інтелігентів». Але, поділяючи думку вченого про те, що «наше відродження неможливе без асиміляції загальноімперської культури», я хотів би зробити одне застереження. Сьогодні освоєння і засвоєння «загальноімперської» культурної спадщини гальмується в Україні повільним подоланням спадщини імперсько-політичної, тому що одне продовжує асоціюватися з іншим. Можливо, тому краще взагалі не вживати слова «загальноімперський». Воно не тільки відштовхує своїм коренем, але і не є стовідсотково точним за суттю. До того ж, для подолання політичної спадщини імперії свою частину шляху повинні пройти Росія і російське суспільство.

Розділ одинадцятий. Про ракети «южан» і високі технології

Ніхто не відстає назавжди

Вище я вже згадував про те, що численні іноземні експерти неодноразово намагалися прищепити нам думку про безперспективність інвестицій в українські високотехнологічні виробництва. Поки