Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

культурного шару, про який мова йшла вище. Та й то лише у вигляді робочої гіпотези. Або придумати для них загальне визначення: українська діаспора в Росії. Лихо тільки в тім, що вони самі в переважній більшості своїй навряд чи погодилися б віднести себе до діаспори. У якомусь радянському оповіданні 20-х років комсомольський осередок приймає до своїх лав як почесних членів Стеньку Разіна, Омеляна Пугачова і Томаса Мюнцера. Мюнцера підказав місцевий грамотій, і осередок спершу довго в цій кандидатурі сумнівався, але все-таки затвердив і «товариша Мюнцева».

Наша історія склалася так, що мало хто з «відпалих» вважав, що він від чогось відпав, і насилувати постфактум їхній світогляд (як це було пророблено з Разіним і «Мюнцевим») навряд чи правильно. До переважної більшості з них не можна прикласти і поняття «діаспора». Діаспора — досить специфічний стан замкнутих громад вигнанців, людей з особливою психологією, чого в даному випадку не було.

І все-таки як же, з урахуванням сказаного, окреслити коло діячів української історії і культури? Насамперед, звичайно, ми повинні включити до цього переліку усіх (їх, на жаль, не так багато) відомих нам історичних осіб Київської Русі. Деякі з них також залишили свій слід, часом навіть більш глибокий, в історії Новгородської, Заліської (Північно-Східної), Чорної і Білої Русі, але це не привід їх викреслювати. Від початку панування литовських князів і до 1917 року наш реєстр повинен включити всіх, чия діяльність і (або) творчість цілком або частково проходили в сфері української мови, включаючи староукраїнську книжкову (її часом приймають за російсько-церковнослов’янську) — ту саму, яку не дуже полюбляв Грушевський. Далі, згідно територіального критерію, прийнятого у світі в таких випадках, до нашого «Великого пантеону» потрапляють всі історичні особи на всіх теренах історії і культури, чия діяльність цілком чи значною мірою відбувалася на території України — князі, гетьмани, митрополити, губернатори, борці проти унії і борці за унію, полемісти, просвітителі, книгарі, богослови, церковні діячі, козацькі вожді, повстанці, полководці, письменники, поети, художники, зодчі, композитори й інші діячі мистецтв, журналісти, революціонери, суспільні діячі, відомі інженери, адміністратори, винахідники, учені — незалежно від етнічного походження. Когось ми, може, і не захочемо допустити до свого пантеону, але це вже буде наше рішення.[86]

Але проблема в іншому. Вона в тисячах і тисячах українців, чия діяльність і творчість йшли поза Україною (або в основному поза Україною) і ввійшли цеглинками, а то і цілими брилами в будівлю російської історії і культури. Вони невід’ємні від Росії. Справа ускладнюється тим, що багато хто з цих людей підкреслено не вважали себе українцями.[87] Як чинити з ними?

Якими б загальноприйнятими не були мовний і територіальний критерії, якщо ми будемо дотримуватись тільки їх, ми страшенно збіднимо українську культуру! Триста років підряд дві імперські столиці Росії, її нові землі й окраїни як магніт відтягали на себе значну частину енергійних і честолюбних українських талантів. На провінційній батьківщині їх залишалося не більше, ніж вона могла вмістити, залишаючись провінційною. Працюючи для імперії, спершу Російської, потім радянської, ці люди, за всіма законами справедливості, трудилися і для України, для слави України. Однак суто механічні (але поки що непереборні) причини змушують вважати все, чи майже все, зроблене ними, надбанням однієї лише Росії.[88]

Раніше нас учили, що проти царату боролися тільки більшовики, а до них — декабристи і народники. Ну, і ще плуталися у більшовиків під ногами — до того, як остаточно скотитися на шлях класової зради — нерозумні есери і меншовики. Тепер з’ясовується, що про більшовиків до 1917 року і чути ніхто не чув (про есерів, щоправда, чули, тому що вони були терористами і організовували вибухи, не почути було важко), але опозиція усьому віджилому і реакційному і без них була сильною і авторитетною. Без цієї ліберальної опозиції не було б лютневої революції 1917 року. І коли починаєш придивлятися, хто ж вони були, ці революціонери, конституціоналісти, ліберали, західники (і так далі), хто були їхні попередники в XIX столітті, впадає в око велика кількість людей українського походження.[89]

Коли була заборонена політична діяльність, прихильники життєвих змін, мирних і немирних, мали одну законну віддушину: публіцистику. Серед фундаторів нової російської публіцистики бачимо гадячського дворянина Тимофія Грановського (це ім’я добре знала вища радянська номенклатура, тому що любила селитися в Москві на вулиці його імені). Велику роль в укоріненні визвольних ідей у 1830-і роки зіграв філософський гурток Миколи Станкевича, дворянина острогожського (він також удостоївся вулиці в самому центрі Москви).[90]

Журнал «Вестник Европы» більш ніж півстоліття був символом (починаючи зі своєї назви) ліберальних європейських впливів на Російську імперію, провідником ідей еволюційного розвитку. Цей журнал — дітище, головним чином, Стасюлєвича, його видавця і редактора протягом більш ніж чотирьох десятиліть, і Максима Ковалєвського, що прийняв журнальну естафету на наступні сім років. Останнім видавцем-редактором (при ньому журнал був закритий у 1918 році більшовиками) став Овсяніко-Куликовський. Цікаво, що це був «другий» «Вестник Европы». Перший, заснований Карамзіним, виходив протягом майже 30 років з початку XIX століття, але 23 з них журнал очолював українець М. Т. Каченовський.

Але от що цікаво: звичайно майже нікого з перерахованих осіб російські історики літератури і громадської думки ніяк не зв’язують з Україною. Для них це російські письменники, російські публіцисти, громадські діячі, політики. Ці визначення перекладаються на інші мови, закріплюються у світовому науковому обігу. Хоча, наприклад, Туган-Барановський, почувши звістку про національну революцію в Україні, відразу ж кинувся на історичну батьківщину і незабаром став міністром фінансів в уряді Центральної Ради, одним із засновників Української Академії наук і її академіком. Він помер на шляху до Парижа у складі делегації української Директорії.

Наскільки помітною була українська присутність у російському політичному просторі, видно на прикладі двох найбільших ліберальних партій Росії — кадетської й октябристської («Союз 17 жовтня»). Прообраз кадетської партії, «Союз звільнення», створений у 1903 році в Харкові, очолив українець Іван Ілліч Петрункевич.[91] Навряд чи не найвідомішим октябристом був Михайло Володимирович Родзянко, політик загальноімперського масштабу. Монархісти вважали його головним винуватцем падіння дому Романових, тому що саме він умовив Михайла, царевого брата, відмовитися від престолу.

Але українці завжди були і серед радикальних революціонерів. Відразу згадуються Степняк-Кравчинский, який убив у 1878 році шефа жандармів Мезенцева, «бабуся російської революції» Катерина Брешко-Брешковська, страчені як терористи Микола Кибальчич, Софія Перовська. Іван Ковальський, Олександр Квятковський, Осип Давиденко, Дмитро Лизогуб, Іван Логовенко, Осип Більчанський, Катерина Ізмайлович. Перелічити всіх народовольців і есерів-бомбистів українського