Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

раз і не два за його довге життя поряд з ним лилася кров, лунали крики поранених. Не раз опинявся він у самому центрі жорстокої січі, де саме життя втрачає реальність, перетворюючись на криваву маячню, тріумф первісних інстинктів над тонкою скоринкою цивілізованості, тією, що відокремлює людське єство від суті дикого звіра. Тому й тепер не втратив сивоголовий ротмістр присутності духу. Швидким поглядом оглянув двох жовнірів, які досі залишалися неушкодженими, і рішучим поглядом підняв перед собою шаблю.

– То є випадковість, жовніри! Бийте їх, рубайте! З плоті і крові вони, як і ми, вперед!

І знову закрутився запеклий шабельний бій. Закипіли з новою силою пристрасті, затріпотіли широкі козацькі шаровари, задзвеніли обладунки поляків. Однак уже не так рішуче кидалися у випад драгуни, більше уваги приділяли захисту, з жахом, наче стрибка змії, очікуючи смертоносних козацьких вітань. Обережнішим став і ротмістр. Тепер він намагався влучити під неозброєну руку противника, коли той віддавав всю увагу нападу на його жовніра. На жаль, козаки це швидко помітили, і відповідь на підступні дії ротмістра не забарилася – доки двоє із запорожців тиснули жовнірів, які вже встигли втратити перед лицем грізного ворога бойовий дух, третій так насів на Тицевського, що той ледве встигав відбивати жадібну до його крові шаблю супротивника. Були навіть миті, коли він ясно відчував – устигнути підставити шаблю під наступний удар він не в змозі, і уявляв, як гостре лезо розтинає його біле тіло, рве на шматки жили і зрошує гарячою кров'ю зелений килим під ногами ротмістра. Але вже за мить він опанував себе і намагався пригадати всі хитрощі, яким учили його колись учителі фехтування, розумів-бо – зараз від них залежить його життя.

І він хитрував. Підсідав, вдавав, що заточується, жбурляв в обличчя супротивникові мідний дріб'язок, що його знайшов у кишені, перекидав з руки в руку слизьке від поту руків'я шаблі, наносив, використовуючи кільце для великого пальця на ефесі, кругові удари. Та все було марним. Козак бив швидше за нього, удари наносив точніше, усі хитрощі відгадував до того, як вони встигали принести користь ротмістрові…

Тицевський обов'язково б програв цей двобій. Він відчував це так ясно, що по шкірі спини починали повзати непрохані мурашки. Почував, як втрачає залишки сил у той час, коли запорожець нависав над ним, немов скеля, яка витримує лють буремного моря та залишається могутньою і нездоланною. Але, як вже було сказано вище, Тицевський був воїном і нізащо б не погодився просити помилування, доки мав у руках лицарську зброю. Скоріш за все, він мовчки б сприйняв смертельний удар і загинув, як більшість його предків – на полі бою, захищаючи честь корони, магнатів, усіх тих безкінечних Вишневецьких, Замойських, Оссолінських, які обдаровували скупо, але одвічно потребували щедрих пожертвувань крові своїх васалів, захищаючи свої, часто-густо зовсім не патріотичні інтереси. Та на цей раз доля милувала старого вояку.

– Досить! – забринів високою струною напружений жіночий голос. – Досить, пане Тицевський! Спиніться і не проливайте кров там, де в цьому немає ніякого сенсу!

І сталося диво. Може, повний емоцій крик Ганни, а може, й дещо інше, але щось примусило спинитися закривавлені леза. Знесилені драгуни, Тицевський, який дихав важко, немов ковальський міх, а разом з ними й козаки, всі поглянули на бліде обличчя дівчини, зупиняючи бій. Вона швидко сплигнула з коня і майнула до поранених.

– Вони спливають кров'ю, допоможіть же їм!

І ті, хто хвилину тому кипів ненавистю один до одного, почали діяти швидко та злагоджено, чітко виконуючи вказівки невисокої тендітної дівчини. З'явилося біле чисте полотно з сідельних козацьких саков, джерельна вода з баклаг, порох і горілка – традиційні засоби першої допомоги постраждалим у бою.

Коли все було скінчено, Ганна піднялася і дмухнула на непокірний кучер волосся, що впав на її розпашіле обличчя. Довгим поглядом обвела Богуна, Нечая і Савку, Тицевського, який походжав кроків за десять, нервово потираючи виголене підборіддя.

– Пане Тицевський, я воліла б перемовитися з вами кількома словами. Чи не були б ви таким люб'язним підійти до мене?

Тицевський без слів кивнув головою і підійшов до дівчини.

– Я слухаю вас, ясна панно, – коротко вклонився, позираючи в очі Ганни. В його погляді не було тепер азарту мисливця. Не було в ньому й прихованої люті людини, яка програла бій. У тих очах читалася подяка, і сивоголовий ротмістр сказав лише те, що мав на своєму чесному серці:

– Так, панно, я слухаю вас, і нехай піді мною розверзнеться земля, коли я хоч на йоту візьму під сумнів ваше шляхетне поводження зі мною і моїми нещасними драгунами. Як відомо, сила долає силу, і ці два хоробрі юнаки, спільно зі своїм третім старшим товаришем, довели нам правдивість такого висловлювання. Тож мені залишається лише захоплюватись їхнім військовим вмінням і вашим милосердям. Я цілком віддаюся до ваших рук, тож вам і вирішувати долю старого вояка! – і Тицевський приклав правицю до грудей та покірно схилив голову.

Ганна якусь мить дивилася на нього, на своїх супутників, які стояли, не втручаючись до розмови, і нарешті рішуче сказала:

– Пане Тицевський, Бог милував усіх нас. На цьому полі, не дивлячись на кількість пролитої крові, всі залишилися живими. Тепер я благаю вас: не переслідуйте нас надалі, маю-бо шляхетне право обирати власноручно свою долю і подальше життя. Так і вчиню… Ви кохали коли-небудь, пане ротмістре?

Довга мовчанка.

Нарешті Тицевський зітхнув:

– Я бажаю вам щастя, панно. Знайте і не дивуйтеся – коли настане пора вашого весілля, ротмістр Тицевський зуміє приготувати такий дарунок, який буде не соромно піднести племінниці коронного гетьмана і козакові, котрий у чесному бою постав, аби захистити своє кохання, і переміг. Як твоє ім'я, лицарю? – з останньою фразою він звернувся до Богуна.

– Іван.

– То є добже ім'я. А як ім'я батька твого, роду твого? Повір, не задля помсти, не задля шпигунства запитую тебе. Потрібно воно мені тільки для того, щоб сказати його моїм синам, як приклад мужності і військової майстерності.

Богун трохи помовчав. Ще не осіли в душі спомини про блискуче лезо, що його хвилину тому посилав йому на згубу цей лях. Але щось почуте в голосі поляка, щось непомітне, про що говорив лише погляд Тицевського, підказувало йому – ротмістр цілком щирий з ним. І Богун приховав зверхній тон, котрий вже готовий був пролунати у глузливих словах.

– Іван Теодорович Богун, сотенний хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, – стримано відказав він. – А поряд зі мною стоять Данило Степанович Нечай,