Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

— Нічого не  чути.

— А боярин Славута? Живий він?

— Боярин Славута помчав услід  за князем Ігорем.

— Як  — помчав? — вигукнув ще  більше вражений Святослав. — Та  чи  вони не  показилися тут?  Хай  Ігор  — він завжди був  дещо легковажний... А  щоб  Славута!.. Просто неймовірно!..

— Наскільки мені  відомо, боярин залишився дома.  Я сам бачив, як він прощався з князем та княгинею. А потім, коли я порядкував у городі, бо  князь Ігор  усе  залишив на  мене, він вибіг  з палат, скочив на коня і помчав услід за військом...

З  того  часу  я  його не  бачив. Гадаю, він  наздогнав князя Ігоря і пішов з ним...

— Дивно... З хвилини на  хвилину не  легше... А княгиня Ярославна —  вона де?  Теж   пішла в  похід? —  Святослав сумно усміхнувся.

— Ні,  вона з дітьми залишилася в Путивлі. Від неї  були гінці.

Святослав розвів руками.

— О Боже!  Дивні діла  твої,  Господи! Усе,  що  я з таким трудом ладнав, розсипалося в одну  хвилину!

Він  затулив обличчя долонями  і  скрушно похитав головою.

Всі  мовчали. Було  ясно, що  в серці старого князя зараз бушує  буря, і ніхто  не  наважувався розраджувати, втішати його, а головне — ніхто  не  знав, як  це  зробити. Кожному було  нелегко на  душі.

Нарешті Черниш порушив важку мовчанку.

— Княже, прошу до сніданку, бо лихо  лихом, а їсти  все одно треба...

— Та  який може  бути  сніданок! — скипів князь. — Ігор утаївся від мене, обманув мене, а я за його  столом стану  нині трапезувати! Не  буде  цього!  Зразу ж рушаймо до Чернігова! Поснідаємо на  човнах!

Два  дні,  що  пливли до Чернігова, Святослав був  сердитий  і все  підганяв гребців: швидше, швидше! Нарочних до брата  Ярослава не посилав, хотів  заявитися несподівано, як сніг  на  голову, і виказати йому  все,  що  накипіло на  душі. Ярослав обманув його теж.  Знав же,  що  пошле на  поміч Ігореві ковуїв, а  промовчав! Ігор   став  йому   ближчий, ніж рідний брат!  Ну  що  ж,  коли так, то  й  він  не  буде  з  ним няньчитися, потурати його  витівкам. Тепер або зі мною, або проти мене!  — вирішив Святослав.

Ніхто  не зустрічав його. І справді з’явився у Чернігів мов сніг  на голову. В’їздив у ворота злий, лютий. Ну,  начувайся, Ярославе!

І все   ж  Ярослава встигли попередити. Чернігівський князь зустрів старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором і відразу кинувся йому  на  груди.

— Брате  мій,  таке   лихо!   Таке  лихо!   Якби  ти   тільки знав!   —  схлипнув він,  обіймаючи і  цілуючи Святослава в обидві щоки.

— Що  трапилося? Хтось захворів? Помер? — сторопів Святослав, відчуваючи, як щось обірвалося в грудях  і з серця щезли  всі  гіркі  слова, які  він  приготував для  молодшого брата.

— Ні,  ні,  дякувати всім  святим, усі живі  й здорові.

— Так  що  ж тебе  так  схвилювало? Кажи!

— Ігорів полк загинув! А сам  Ігор, поранений, потрапив до Кончака в полон!

— Звідки ти дізнався? — Святослав відчув  раптову слабкість, ніби  ноги підігнулися. — І невже так-таки весь  полк? Це  ж шість, вісім  або  й десять тисяч воїнів!

— Щойно прискочив Біловолод Просович, боярин тюркський, — він  і розповів...

— Веди  мене до нього!  — аж крикнув Святослав.

Обидва князі в супроводі княжичів та Святославових воєвод  зайшли до гридниці. Їм назустріч підвелися чернігівські воєводи та могути[76]. Низько вклонився схудлий, обшарпаний боярин-торк Біловолод Просович, а коли підняв голову, то всі  побачили в  його  запалених, почервонілих очах  сльози.

Святослав зупинився перед ним.

— Біловолоде, розкажи, як  це  було!

Торк з  натугою проковтнув гіркий клубок, що  здавив йому  горло.

— Княже, це  був  з  самого початку нещасливий  похід. Сонячне знамення застерігало князя Ігоря і  всіх  нас   від великої біди,  але  князь Ігор  не  зважив на  нього і повів нас далі — аж на Сюурлій та Каялу. У першій битві  з ордою хана Кзи ми  перемогли, та  другого дня  рано-вранці побачили, що вся сила  половецька оточила нас.  Почалася битва. Відразу був поранений у руку  князь Ігор. Весь  день  і всю  ніч  ми пробивалися до Дінця, але дістатися не змогли. Стріли летіли  на  нас  хмарами спозаранку й до  вечора, коні знесиліли від голоду  й спраги, багато воїнів полягло в тій битві. У неділю  опівдні упали знамена Ігореві...

— Де ж князі?

— Усі в полоні.

— А військо?

— Половина воїв  лягли трупом у степу  понад Каялою та були  поранені, інших похапали половці. Не  знаю, чи  й пощастило кому  втекти з того  побоїща...

— А тобі?

— Коли нас  притисли до озера, многі кинулися вплав до протилежного берега, але  і люди, і коні були  такі  стомлені, такі  спраглі і так  понапивалися води, що  не  могли пливти і всі потопилися. А я та ще кілька моїх  воїв  зуміли перепливти,  заховатися в кущах  і пересидіти там,  поки стемніло...

Святослав важко зітхнув.

— О любі  мої  браття, і синове, і мужі  землі  Руської! Дав би мені  Бог  притомити поганих, та не стримав юності і цим отворив поганим ворота на Руську землю. Воля  Господня да буде в усьому!  Наскільки раніше ремствував я на  Ігоря, настільки нині жаль  мені  Ігоря, брата  мого!..  О,  мої  синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єста  почали ви  Половецьку землю мечами разити, а собі  слави шукати! Безславно ви перемогли,  безславно пролили кров поганську! Ваші  хоробрі серця з  твердого булату   сковані, а  в  звитязі загартовані! Що ж натворили ви  моїй  срібній сивині? — Він  знову заплакав, а заспокоївшись, махнув Біловолоду Просовичу, щоб  вийшов, і,  коли той  причинив за  собою двері, повернувся до  Ярослава: — Брате, збирай боярську думу  — будемо радитися, що  нам  тепер робити.

— Майже всі мої бояри тут, княже, і твої теж,  — відповів Ярослав. — Ти  старший — сідай  на  моє  місце і кажи, що нам  робити, а ми  послухаємо.

— Гаразд. Хай  буде  так.  Зараз не  до  сперечань, — погодився Святослав і  зайняв  чільне місце за  князівським столом. Коли всі  повсідалися довкола, зміцнілим голосом, у якому вже  відчувалася давно вироблена звичка наказувати,  промовив: — Братіє і дружино, замислив я  цього літа великий похід  на  половців — аж  на  Дон. Та  Бог  розсудив інакше. Молоді, нерозумні князі  Ігор   та  Всеволод, утаївшись від  мене, самі  пішли в  степ, щоб   тільки собі  слави зажити, — і