Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

Ота сів у тінь. Незабаром у кінці алеї з'явилася парочка закоханих, — він рудий, вона білява, — й поволі рушила до нього. Отине серце закалатало від дивної суміші надії й страху, що це Фавлер та Джоанна. Що вони зараз зупиняться біля нього, і Фавлер, можливо, скаже: «Привіт, Густе. Що ти тут поробляєш? їдь з нами, завтра ми вирушаємо до Алжіру, і я маю для тебе роботу й паспорт…» А він, Ота, відповість: «Ні, дякую, у мене тут дружина і одне діло, яке я повинен довести до кінця або хоча б почати…» А Джоанна засміється: «Хлопче, хлопче! Ви були й залишилися дурненьким!..» Потім вони зникнуть, а з ними зникне й останній шанс на порятунок, і це буде жахливо… А може статися зовсім інше: він, Ота, підхопиться і впаде перед Фавлером навколішки: «Благаю вас, візьміть мене з собою! Я виступатиму задарма, тільки вивезіть мене звідси!» Він утече з ними й ніколи собі цього не пробачить, і це буде ще жахливіше.

Ота хотів одвернутись, але не міг і дивився, як парочка зупинилася й стежила за чимось угорі, мабуть за метеликом. Він раптом згадав, як Айша бігла за ним, мов дитина за метеликом, ловлячи рукою повітря. Його кольнуло в серце від цього спогаду і ще від того, що ці двоє справді були Фавлер і Джоанна. Ота вже нітрохи не сумнівався. Вони знову рушили алеєю, і він заплющив очі, щоб не бачити, як вони підходитимуть, і щоб не скоїти чогось нерозважливого, чого потім соромився б. Навіть голову схилив, щоб вони пройшли повз нього і не впізнали, бо Ота справді не знав, що зробив би, що в ньому перемогло б. Та він не витерпів і за хвилину розплющив очі. Алея була порожня. Парочка звернула праворуч і сіла за кущем, він бачив їхні білі спини, які просвічували крізь листя.

В цю хвилину прибігла Айша в платті в горошок. На спину спадали дві чорні коси, Які йому так подобалися. В руках у неї була паперова валізка.

— Куди це ти зібралася? — запитав він.

— Що з тобою, гмама? — скрикнула вона замість відповіді. — Ти блідий, мокрий від поту. Може, у тебе температура?

— Ні, немає, — відповів Ота. — Мені тільки чогось стало дуже страшно.

Вона сіла поруч нього і взяла його за руку.

— Але ж ти зі мною. І вже ніколи не будеш сам! Я поїду з тобою, гмама. Я ж твоя дружина, правда? Поглянь, ось мої речі…

— Ти збожеволіла, Айшо! — вигукнув він вражено.

— Ні, я не збожеволіла. І саіие тому поїду з тобою. Голубчику, любий, що ти без мене робитимеш? Знову вскочиш у якусь халепу. Ти такий у мене дурненький. Ти навіжений гмама.

— О боже… — зітхнув Ота, відчувши, як його залила гаряча хвиля радості, і раптом зрозумів, чому Айша так танцювала й сміялася, коли він уперше сказав, що поїде до Каса: вона зраділа, що їм не треба буде розставатися.

— Ти радий? — запитала Айша, дивлячись йому в очі.

— Авжеж!

— Ні, ти не радий, — усміхнулася вона. — Принаймні не дуже. Тобі й досі страшно. Ах, гмама, чого ти так мучишся? Ми ж можемо й не їхати до Каса, якщо ти боїшся. Можемо поїхати на південь, аж до Агадіра. Це глухе місто біля моря, тебе там ніхто не шукатиме і там живе мій двоюрідний брат… Ні, мовчи, гмама, я щось тобі зараз відкрию: я домовилася про машину, яка їде не до Каса, а до Агадіра…

Ота підхопився.

— Змія! — вигукнув він. Айша його знову страшенно розлютила. — Іди геть! Брехуха! Забирайся геть!

Aсina затремтіла.

— Ой ні, гмама! Якщо ти хочеш, я негайно знайду іншу машину, знайду зараз же, і ми поїдемо до Каса. Або куди хочеш! Тільки не сердься! Всміхнися до своєї коричневої дружини Айші! Поглянь, що я тобі принесла.

Айша відкрила на колінах валізку і витягла паперовий мішечок, з якого висипала в пелену жменю коштовностей — три персні, браслет і підвіску до кольє.

Ота на мить заціпенів.

— Де це ти взяла?

— Вгадай! — Айша перебирала цю красу, обертаючи персні так, щоб сонце падало на кольорові камінці й вигравало на них.

— Айшо, — насилу вимовив він. — Ти вкрала це у свого хазяїна!

— О ні, я не вкрала! — заперечила вона обурено. — Це не крадіжка! Він не віддав мені моєї платні.

— Ти негайно підеш назад і все це повернеш!

— Ні, не піду, гмама! Я знайду машину, яка поїде до Каса, і ці речі не поверну нікому. Вони мої! Я їх заслужила, і нам із ними буде добре.

— Негайно поверни! — гримнув Ота. — Я тобі наказую!

— Ні, ні! Ми з тобою такі бідні! — Айша плачучи кинула коштовності у валізку. — Я не буду на них дивитись, але не поверну. Вони мої. Вони наші. Ах, Ото, гмама, ти не знаєш, ти не знаєш…

— Боже, Айшо, — важко вимовив він. — Прошу тебе, піди і віддай це. Я люблю тебе, і ти моя дружина, однак цього не хочу. Іди. Бо якщо не підеш ти, піду я.

— Ні! Ти ні! — Вона підхопилася так рвучко, що валізка впала з її колін і все висипалося на землю.

Ота почав помагати їй збирати. Чиста білизна, мильниця з милом, хустина з його кучерями, фотографія біля керма, його старі штани і сорочка. Вони справді були дуже бідні.

— Біжи.

Він дивився, як вона йде з валізкою в руці, як раптом зупинилася, як вертається назад.

— Але ти не думай, що я вчинила щось погане! — І пішла знову.

Ота втупився очима в пісок під ногами й дивувався, чому його так обурила Айшина пропозиція поїхати до Агадіра, де, може, й справді їм було б краще; адже ще хвилину тому він боявся, що втече звідси і все покине, коли побачить, що Фавлер і Джоанна, які й досі сиділи за кущем, ладні над ним зглянутись. Він не міг собі цього пояснити.

Хтось постукав біля його ніг. Це був маленький чистильник взуття із своїм причандаллям.

— Ні, — сказав Ота і дав йому півфранка, якого забрав від бармена.

Хлопець не міг повірити, що йому подарували півфранка, й заходився завзято чистити Отині черевики, хоч вони й були бездоганно чисті. Хлопець змочив їх водою з пляшечки, помазав крейдою, а тоді розгорнув з ганчірки шматок збільшувального скла, наставив його так, щоб сліпуча пляма падала на мокре полотно, й заходився водити нею сюди й туди.

— Я висушу це в одну