Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

— Лишишся… Тільки з'ясуй, з ким вони зв'язані в Чека, хто їм ордери дістає. Міцно засіла якась сволота, ніяк не докопаємося!

— Це я добре пам'ятаю, — сказав Олексій.

Потім вони заговорили про майбутню Олексієву зустріч з членом «Всеукраїнського повстанкому». Інокентьєв, як і Олексій, уперше чули про цю організацію.

ФЛІГЕЛЬОК

У галасливому, сум'ятному, голодному натовпі, що і вдень і вночі юрмився на площі перед вокзалом, під фанерним щитом з написом: «Розпис далеких поїздів» — стояв кістлявий чоловік у драній чумарці. В руках він тримав перев'язану гнилим мотузком дерев'яну скриньку з притороченою до неї сірою ковдрою.

Шаворський штовхнув ліктем Олексія:

— Різничук. Стійте тут, дивіться: якщо зроблю отак, ідіть за мною.

Він поштовхався серед мішечників, безпритульних та селян, поки не опинився поряд з чоловіком у чумарці. Помітивши його, чоловік поставив скриньку на плече і почав протискуватись крізь натовп. Шаворський насунув кепку на лоба (знак Олексієві) і рушив за ним.

Часто і злодійкувато оглядаючись, Різничук повів їх спершу Пушкінською, потім Успенською — до Ланжерона. Ланцюжком, здалеку стежачи один за одним, вони обминули жіночий монастир і вийшли до глухого кам'яного муру з масивними одностулковими ворітьми. За ними починалась велика присадибна ділянка.

Пізніше Олексій дізнався, що ця ділянка разом з гарним особняком належала до Жовтневої революції якомусь обрусілому французькому аристократові. Під час громадянської війни граф утік у Францію, в ту саму Францію, звідки понад сто років тому його предки так самісінько втекли в Росію, рятуючись від Великої французької революції.

Різничук служив у графа управителем.

Зайшовши у ворота, він почекав Шаворського, запитав про Олексія, хто такий, і повів далі.

Ділянка була велика. Вона густо заросла високими кущами. Вдалині крізь листя видно було двоповерховий панський будинок. Вузькі доріжки посипані гравієм і утрамбовані, вели до будинку. Така мирна встояна тиша панувала навкруги, що здавалося, ніби злигодні війни пронеслися стороною, не подолавши кам'яного муру, що оточував цей затишний куточок старої Одеси.

Різничук звернув на ледве помітну стежку. Розсуваючи руками гілля, вони метрів за п'ятдесят вийшли на поляну. Тут ділянка закінчувалась. Попереду темнів мур. Ліворуч він з'єднувався з низькою, трохи вищою ніж до колін кам'яною огорожею, за якою видно було яскраве, палаюче синявою море, а праворуч до муру притиснувся невеликий флігельок, укритий бурою черепицею.

Шаворський сказав Олексієві:

— Почекайте хвилинку. — І вони з Різничуком пішли у флігель.

Олексій оглядівся.

Поляна була старанно підметена. В кущах на дерев'яному стовпчику висів рукомийник, в ямці під ним стояла калюжка мильної води. З відчинених дверей флігеля пахло смаженим м'ясом, від чого в Олексія неприємно занило під грудьми.

Він ковтнув набіглу слину, дістав кисет, запалив і, зсунувши кашкета на потилицю, повільно пройшов до огорожі. За огорожею поляна круто обривалась. Двометрову стрімку стіну було викладено вапняковими плитами, щоб вона не осипалася. Внизу, кошлатячись закуреною зеленню бруслини та чортополоху, широко розкинувся нерівносхідчастий спуск до моря. В кінці його прикипіла до берега біла узорчаста смуга припливу, що бив у грановане каміння Ланжерона.

Прикинувши, як добратися сюди від Французького бульвару, Олексій запам'ятав для орієнтування коричневе пасмо скель, що стирчало саме навпроти того місця, де він стояв, і одійшов від огорожі.

У цей час із флігеля вийшла дівчина. На ній була сіренька спідничка з тонкої мішковини, міцні ноги взуті в матерчаті «стукалки», а груди обтягувала легка блузка чи то з кисеї, чи то з марлі. Все це свідчило про те, що дівчина міська і розуміється на моді. Помітивши Олексія, вона рушила до нього. Коли дівчина підійшла ближче, Олексій побачив, що в неї гарне горде обличчя, русяве волосся закручене у вузол на потилиці, а очі карі, насторожені.

— Це ви Сивий? — запитала вона, холодно розглядаючи Олексія.

— Я.

— Ідіть у будинок, вас кличуть.

Олексій ввійшов у флігель. Дівчина лишилася на поляні. Сіла на лаві біля дерева.

… Переговорами з повстанкомівцем (у нього було кумедне прізвище — Поросенко) Шаворський лишився невдоволений. Поросенко був настроєний підозріло, в кожному слові Шаворського вбачав підступ. Це був миршавий чоловік із зморшкуватим обличчям, хитрим і нерозумним, на якому, немов приклеєні, висіли великі випещені вуса. Він повідомив, що повстанком закінчує підготовку до повстання і штаб його тимчасово розмістився в Києві, але до початку повстання, яке передбачається в середині липня, перебереться в інше місце. Куди — рішуче відмовився сказати. Він також не схотів відповісти Шаворському, в яких районах розміщені основні сили повстанкому та хто ними керує.

— Та на якого дідька це вам здалося, добродію? — знизував він плечима. — Сили є, це головне!

— Але ж ми повинні повідомити союзників!

— Не треба, це їм не необхідно…

Він сказав, що тільки-но почнеться повстання, армія «головного отамана» перейде польський кордон, а в петлюрівському штабі добре поінформовані про стан справ. Якщо виникне необхідність, вони все, що потрібно, самі передадуть союзникам.

— Ну гаразд, а як ви уявляєте собі взаємодію з нами? — запитав Шаворський.

— Дуже просто: коли ми почнемо, то й ви починайте!

— Та зрозумійте ви, шановний, — намагався втокмачити йому Шаворський, — ми прагнемо консолідувати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їхнього політичного і національного забарвлення! Зараз як повітря потрібна єдина централізована організація. А як її створити, коли між нами нема навіть простого довір'я?

— Яка там централізована організація! — скривився Поросенко. — У вас, добродію, одна стежка, у нас — інша…

Шаворський кусав губу і терпляче починав усе з початку. Він говорив про те, що Поросенко відстав од життя, що пани Мідюков, Савинков і Петлюра досягли за кордоном повного взаєморозуміння, що будь-які політичні і національні розходження легко розв'яжуться, коли воші переможуть головного ворога більшовиків. Нарешті, треба зважати на міжнародне становище: країни Антанти згодні падати збройну підтримку лише в тому випадку, якщо всередині країни буде створено монолітну воєнну коаліцію…

— Ну й добре! — розводив руками повстанкомівець. — Треба гуртом вдарити на комісарів? Ударимо! А як — це наша справа!

— Та не ваша, а загальна! Розумієте: за-галь-на!

— Звичайно! От і домовимося про строки та й ударимо! — вдаючи наївного, казав Поросенко.

Шаворський спробував з іншого кінця.

— Тоді треба налагодити постійний зв'язок, щоб нас попередили хоч би за два тижні до початку повстання. Давайте обміняємося представниками?

— Треба спитати у штабі.

— Це займе багато часу.

— Та ні, не дуже…

— Гаразд, — зітхнув Шаворський, — як хочете. Але з свого боку я докладу зусиль, щоб ви дістали особисте розпорядження пана Петлюри про повне об'єднання з нами. Дайте явку: як тільки це буде зроблено, ми пришлемо