Кейт Мосс - Гробниця

від несподіваного безпосереднього звертання, Леоні різко обернулась і побачила, що поруч із нею стоїть якийсь пан. Його сірий циліндр і фрак свідчили про високий соціальний стан, так само як і ціпок зі срібним набалдашником та рукавички з телячої шкіри. Підкреслена елегантність його зовнішності ще більше відтінювала разючу блакить пронизливих очей. На мить Леоні здалося, що вона вже десь його бачила, але потім збагнула, що цей чоловік своїм убранням та рисами нагадував її брата, хоча й був ширшим у плечах та кремезнішим.

Було в його прямому погляді та хижих рисах обличчя щось таке, що викликало несподіване збурення в душі Леоні. Її серце тьохнуло, і вона відчула, як під мокрим одягом її шкіра ні з того ні з сього розпашілася.

— Та я… — Вона чарівливо та знічено спалахнула рум’янцем і замовкла, уставившись собі під ноги.

— Вибачте, я не збирався вас образити, — сказав незнайомець. — Звісно, за нормальних обставин я ніколи б не звернувся до дами без попереднього знайомства. Навіть у такому місці. — Він посміхнувся. — Але ж обставини дійсно незвичні, чи не так?

Його ввічливість дещо заспокоїла Леоні. Вона несміливо підвела очі.

— Так, дійсно. Дуже незвичні.

— Тож ми з вами — подорожні, які шукають захисту від бурі. Тому я й вирішив, що звичних правил етикету й поведінки в даному разі можна не дотримуватись. — Він злегка підняв, вітаючись, свій циліндр, відкривши високе чоло та блискуче намащене волосся, підстрижене по довжині якраз до краєчку високого комірця. — Ну як, станемо приятелями на цей короткий час? Вас не образить така моя пропозиція?

Леоні похитала головою.

— Аж ніяк, — упевнено сказала вона. — До того ж, можливо, нам доведеться провести тут досить багато часу.

Вона пожалкувала, що, як на її слух, голос її звучав напружено й неприродно, був зависоким і не надто милозвучним. Проте незнайомець однаково посміхався та, здавалося, цього не помічав.

— Та отож, — зауважив він і озирнувся довкола. — Тоді дозвольте мені, дотримуючись правил пристойності, набратися сміливості й відрекомендуватися вам, щоб ми з вами більше не були незнайомцями. І щоб ваші опікуни не турбувалися.

— Та ні, я… — почала була Леоні, проте зупинилась. Можливо, нерозважливо буде зізнаватися, що вона тут сама. — Я радо з вами познайомлюся.

Злегка вклонившись, чоловік дістав із кишені візитівку.

— Мадемуазель, мене звати Віктор Констант.

Леоні взяла витіювату елегантну візитівку з легким трепетом і захопленням, які спробувала замаскувати тим, що стала начебто прискіпливо роздивлятись ім’я та прізвище на картці. Їй захотілося сказати щось цікаве й розумне. А ще вона пошкодувала, що вже зняла рукавички. Під його блакитним поглядом вона почувалася роздягненою.

— А можна мені набратися нахабства й спитати, як вас звуть?

Леоні мимоволі розсміялася.

— Звісно. Як нечемно з мого боку. Шкода, що я не… що я забула взяти з собою свої візитівки, — збрехала вона не задумуючись. — Мене звати Леоні Верньє.

Констант узяв її оголену руку й підніс до губів.

— Дуже втішений познайомитися з вами.

Леоні мимоволі смикнулась, коли його сухі й гарячі вуста торкнулися її руки. Вона вхопила ротом повітря й ураз відчула, як кров ринула до її щік. Засоромившись своєї настільки бурхливої реакції, вона відсмикнула руку.

Констант галантно вдав, що не помітив її збентеження, і Леоні це сподобалось.

— А чому ви вирішили, що я сама, а не з опікунами? — спитала вона, трохи оговтавшись. — А що, як мене супроводжує мій чоловік?

— Можливо, — відповів Констант, — але навряд чи. Я не повірю, щоб ваш чоловік був наскільки необачним, що наважився залишити наодинці свою молоду красуню-дружину. — Він роззирнувся. — Та ще в такій компанії.

І вони обоє стали розглядати пістряву компанію, що зібралася в церкві.

Леоні відчула приплив радості від почутого компліменту, однак приховала свою вдоволену посмішку.

— А може, мій чоловік пішов викликати підмогу!

— Жоден чоловік не утне такої дурниці, — зауважив він, і в його голосі прозвучала така пристрасть, така майже дикунська несамовитість, що серце Леоні тьохнуло та пришвидшено забилося.

Констант подивився на її оголену руку без обручки.

— Мушу визнати вашу проникливість, мосьє Констант, — відповіла дівчина. — Ви цілком правильно припустили, що я не одружена.

— Який же чоловік захоче бодай на хвилину покинути таку чарівну дружину?

Леоні схилила набік голову.

— А ви? Ви покинули б? — спитала вона й відразу ж пожалкувала, що не втрималась і, не подумавши, дозволила собі безтактність.

— На жаль, я не одружений, — відповів Констант, злегка посміхнувшись. — Просто я хотів сказати, що якби я мав таке безцінне надбання, то неодмінно був би обачливішим.

Їхні погляди зустрілися — блакитний та зелений. Приховуючи приплив емоцій, Леоні розсміялась, і кілька тимчасових мешканців церкви Сен-Жімер обернулися, кидаючи на них осудливі погляди.

Констант підніс до рота палець.

— Т-с-с-с. Вашу веселість тут не зрозуміють і засудять.

Він іще більше стишив голос, і їй довелося нахилитися до нього ближче. Утім, вони й так стояли настільки близько одне до одного, що ледь не торкалися. Леоні відчувала жар його бажання, наче поруч із нею палахкотіла розжарена піч. Пригадавши, що розповіла їй Ізольда про кохання, коли вони сиділи з нею на лавці над озером, Леоні вперше на мить збагнула, яким може бути це почуття.

— Хочете, розповім вам таємницю? — спитав Констант.

— Звичайно ж.

— Мені здається, я знаю, що привело вас сюди, мадемуазель Верньє.

Леоні здивовано підняла брови.

— Справді?

— Ви схожі на дівчину, котра любить пригоди й шукає їх. Ви ввійшли до церкви сама, мокра наскрізь, що свідчить про відсутність біля вас служниці, яка неодмінно мала б при собі парасольку. І в цей момент ваші смарагдові очі світилися цікавістю й захватом.

Раптом якась іспанська родина, що стояла поруч, вибухнула гучною сваркою, і Констант, відволікшись, глянув у їхній бік. Леоні, хоч би яке піднесення відчувала від почутих компліментів, усе ж не забувала про небезпеку. Бо, піддавшись настрою, можна було наговорити такого, про що згодом їй, можливо, доведеться шкодувати.

Подумки вона з насолодою повторила комплімент.

Ваші смарагдові очі.

— У цьому кварталі мешкає багато іспанських робітників-текстильників, — зауважив Констант, наче відчувши її дискомфорт. — До початку реконструкції 1847 року Сіте був центром місцевої одежної промисловості.

— Ви такі поінформовані, мосьє Констант, — сказала Леоні, намагаючись тримати свої емоції під контролем. — А ви що, брали участь у реставрації? Ви, мабуть, архітектор? їй здалося, що його блакитні очі задоволено блиснули.

— Ви лестите мені, мадемуазель Верньє, але це не так. На жаль, я не маю стосунку до цієї благородної професії. Просто так, чисто аматорська цікавість.

— Зрозуміло.

Леоні ніяк не могла знайтися, що б