Кейт Мосс - Гробниця

в безпеці й затишку. На мить вона зупинилася поправити своє вбрання, а потім обережно, щоб не вступити в потік каламутної води посеред бруківки, пішла через відкритий простір, що відокремлював зовнішні укріплення від унутрішніх. Неподалік Леоні побачила насос; двоє хлопчаків качали його ручку вгору-вниз, набираючи пульсуючу воду в металеве цебро. Ліворуч і праворуч виднілися залишки нещодавно знесених жалюгідних халуп. На висоті горішнього поверху самотньо висів у повітрі чорний від кіптяви камінь для прочистки димарів. Коли зносили нетрі, його, вочевидь, забули прибрати.

Жалкуючи, що не прихопила з собою всього путівника, а тільки план Бастиди, Леоні змушена була розпитувати дорогу, і їй пояснили, що замок розташовано прямо попереду, й він убудований у західні стіни укріплень. Коли дівчина рушила далі, серце її тьохнуло від передчуття чогось лихого. Здалеку екстер’єр величних високих мурів цитаделі дійсно вражав, але насправді інтер’єр і проміжок між зовнішніми й унутрішніми укріпленнями виявилися досить похмурими та зловісними. А ще там було брудно. Слизьку бруківку вкривав шар багнюки. Придорожні канави повнилися сміттям і всіляким непотребом.

Шато Комталь виявився тим, чим він дійсно був — звичайнісінькою військовою спорудою, нічим не примітною, простою та брудно-сірою. У башті Тур де Вад, розташованій у тіні високих стін, перебував пороховий склад. Біля башти стояв один-єдиний вартовий і длубався кописткою в зубах. Місцина мала на собі ознаку занедбаності; видно було, що цю споруду просто терплять, однак належним чином не доглядають.

Леоні трохи постояла, роззираючись із-під широкого капелюха, намагаючись угледіти хоч якусь романтичність у простому непоказному місткові та нічим не примітному, суто функціональному проході до самого замку, але так і не змогла. Коли вона відвернулася, щоб піти, їй спало на думку, що спроба реставрувати Сіте як туристичну принаду явно зазнала фіаско. Вона ніяк не могла уявити, що такі вулиці повнитимуться відвідувачами. Тут було нудно, і ніщо не задовольняло сучасних смаків і вподобань. Нещодавно відремонтовані мури й фабричні кам’яні цеглини та черепиця тільки підкреслювали занедбаність автентичних споруд. Можна було лише припустити, що реставратори сподівалися, що коли роботи скінчаться, то зміниться й сама довколишня атмосфера. Що нові ресторани, крамниці, а може, навіть і готель надихнуть новим життям ці вузькі звивисті вулички. Леоні стала неквапливо прогулюватись. Їй зустрічалися нечисленні відвідувачі — дами, котрі від холоду ховали руки в муфти, та чоловіки в циліндрах і з палицями. Проходячи повз неї, вони чемно вітались.

У цьому місці вітер був навіть іще сильнішим, отож Леоні довелося дістати з кишені носовичок і затулити ним рота й носа, захищаючи їх від холодного сирого повітря. Пробравшись крізь заплутаний лабіринт, вона невдовзі опинилася біля старого кам’яного хреста. Перед ним відкривався краєвид на терасові сади, овочеві ділянки, виноградники, курники та кролятники. За ними, унизу, було видно купку маленьких приземкуватих будиночків.

Із цієї зручної точки Леоні добре бачила, ідо вода в річці була дуже високою. Її чорна невгамовна маса неслася повз водяні млини, обертаючи їхні колеса. Далі як на долоні виднілась уся Бастида. Дівчина розгледіла навіть шпиль собора Сен-Мішель і високу годинникову вежу церкви Сен-Вінсент якраз коло їхнього готелю. Її кольнуло відчуття тривоги. Кинувши погляд на зловісне небо, Леоні збагнула, що може надовго лишитись на цьому березі річки, якщо піде дощ і рівень води підніметься ще вище. Раптом Нижнє місто здалося їй далеким-далеким. Якщо вона потрапить у повінь, то історія, яку вона придумала для Анатоля, щоб виправдати свою відсутність, уже не матиме жодного значення.

Якийсь рух над головою змусив Леоні поглянути вгору. То була зграя круків, чорних на тлі сірого неба. Вони злетіли над баштами й мурами, відчайдушно долаючи вітер.

Леоні поспішила назад. Перша краплина дощу впала на її щоку. Потім — іще одна, ще одна. Вони почали падати чимраз частіше, стаючи дедалі більшими й холоднішими. Несподівано заторохтів град і загуркотів грім. І раптом усе довкола закрили суцільні потоки води.

То налетів буревій, якого всі так довго боялися.

РОЗДІЛ 59

Леоні швидко озирнулася, шукаючи притулку, одначе нічого не знайшла. Буря застала її посеред крутого брукованого спуску, що сполучав цитадель із кварталом Барбакан, де не було ні дерев, ні помешкань, ні споруд. Зморені ноги Леоні відмовлялися підійматись назад, до Сіте.

Лишається тільки спускатися вниз.

Спотикаючись, вона кинулася вниз схилом, піднявши спідниці до колін, намагаючись не вимочити їх у брудній воді, що бурхливим потоком неслася по бруківці. Вітер закладав їй вуха й задував воду під край капелюха, тріпав її плащ і притискав його до ніг.

Дівчина не помітила двох чоловіків, котрі стежили за нею з-за кам’яного хреста на перехресті вгорі. Один з них був добре вдягнений, імпозантний і стильний, явно з верхніх шарів суспільства й небідний. Другий — невисокий, темноволосий, у наполеонівському плащі. Вони обмінялися кількома словами. Блиснули монети, переходячи з руки в елегантній рукавичці в брудну долоню старого солдата. Потім чоловіки попрощалися. Вояк зник серед будівель Сіте.

А поважний пан пішов униз, слідом за Леоні.

Коли Леоні дісталася Пляс Сен-Жімер, вона була мокра як хлющ.

За відсутності будь-якого громадського закладу на кшталт ресторану чи кафе, їй лишалося хіба що сховатись у самій церкві. Збігши вгору непоказними модерновими сходами, вона прослизнула крізь прочинену залізну браму.

Штовхнувши дерев’яні двері, Леоні пройшла всередину. Хоча на вівтарі та приділах горіли свічки, вона мимоволі здригнулась. Усередині було холодніше, ніж надворі. Потупавши ногами, дівчина струсила з себе, скільки могла, дощову воду та вдихнула запах мокрого каміння й ладану. Потім, повагавшись і збагнувши, що, можливо, у цій церкві їй доведеться пробути досить довго, Леоні вирішила, що не застудитися важливіше, ніж зберегти зовнішній вигляд, і тому зняла мокрі рукавички та просяклий водою капелюх.

Коли її очі призвичаїлися до напівтемряви, вона з полегкістю побачила, що в церкві досить багато людей, котрі сховалися тут від бурі. Це була химерна паства. У нефі та бокових вівтарях люди тихо тупцювали на місці. На одній з лавок сидів, неприродно випрямивши спину якийсь пан у циліндрі та плащі, поруч із ним була дама, і вони обоє морщилися так, наче їм підноса підсунули щось смердюче й огидне. Мешканці ж місцевого кварталу, багато хто босоніж та в лахмітті, примостилися навпочіпки на кам’яних плитах. Серед них навіть був віслюк, а одна жінка тримала двійко курей, по одній під кожною пахвою.

— Яке незвичне видовище, чи не так? — почувся над вухом Леоні чийсь голос. — Одначе слід пам’ятати, що прихисток гостинно вітає кожного, хто його шукає.

Сіпнувшись