Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

Філадельфії далі, ніж до шпиталю для душевнохворих у Трентоні, що в Нью-Джерсі.

Цей сумний підсумок мав би видатися їй нестерпним, але з якоїсь причини не видався. Як не дивно, Алмі відлягло на душі. Дихання сповільнилось. Компас вирівнявся. Вона сиділа нерухомо, склавши руки на колінах. Завмерла на місці. Дала собі час засвоїти нову істину й стерпіла її, не здригнувшись.

Другого дня вранці Алма сама поїхала до контори давнього батькового адвоката й дев’ять годин просиділа з ним за столом, переписуючи заповіт, даючи вказівки й відкидаючи його заперечення. Адвокату не подобалось, що вона робить. Вона не послухала ні слова з того, що він казав. Він мотав своєю старою сивою головою, аж підборіддя трусилося, але вона ні на крок не відступила від свого. Тут вирішувала вона, і вони обоє це чудово розуміли.

Залагодивши справи в адвоката, Алма поїхала верхи на Тридцять дев’яту вулицю, де жила її сестра. Вже звечоріло, родина Діксонів закінчувала вечеряти.

— Йдемо прогулятися, — звернулась Алма до Пруденс; та, якщо й здивувалася через раптовий візит Алми, ніяк цього не виказала.

Жінки покрокували по Честнат-стріт, ввічливо взявшись попідруч.

— Як ти знаєш, — сказала Алма, — недавно помер наш тато.

— Так, — відповіла Пруденс.

— Дякую за твій лист зі співчуттями.

— Не треба дякувати, — сказала Пруденс.

Пруденс не приїхала на похорон. Ніхто й не сподівався, що вона приїде.

— Я сьогодні цілий день просиділа в батькового адвоката, — продовжувала Алма. — Ми переглядали заповіт. І знайшли там немало несподіванок.

— Перед тим, як ти закінчиш, — втрутилася Пруденс, — хочу тобі сказати, що сумління не дозволяє мені прийняти гроші від нашого покійного тата. Між нами виникли непорозуміння, яких я не могла й не хотіла залагоджувати, і з мого боку було б непорядно користати з його щедрості тепер, коли його нема.

— Тобі нема чого хвилюватися, — зупинившись, Алма глянула сестрі в вічі. — Він тобі нічого не залишив.

Пруденс, як завжди тримаючи себе в руках, ніяк на це не відреагувала.

— Ну тоді все просто, — тільки й сказала вона.

— Ні, Пруденс, — Алма взяла її за руку. — Зовсім не просто. Батько зробив дещо дивне, і я прошу тебе уважно мене вислухати. Він заповів цілий маєток Білий Акр і майже всі свої гроші Філадельфійському товариству борців проти рабства.

Пруденс і бровою не повела. Боже мій, ну вона й сильна, подумала Алма, якій мало не захотілося вклонитись сестриній витримці. Беатрікс гордилась би нею.

Алма продовжила.

— Але в заповіті був ще один пункт. Він дав вказівку, що його маєток відійде Товариству тільки за умови, що будинок у Білому Акрі стане школою для негритянських дітей, і що її директором будеш ти.

Пруденс пронизливо глянула на Алму, так ніби шукала на її обличчі ознак лукавства. Алмі було не важко вдати, що вона говорить правду, адже так справді писало в документах — принаймні тепер.

— Батько написав доволі довгий лист з поясненнями, — продовжувала Алма, — якого я можу тобі коротко переказати. Сказав, що зробив за своє життя мало добра, хоч доробився до великого багатства. Йому здалося, що він не дав світові нічого вартісного на знак подяки за свою щасливу долю. І подумав, що в майбутньому ніхто не подбає краще за тебе про те, щоб Білий Акр став осередком людської доброти.

— Так і написав? — як завжди незворушно запитала Пруденс. — Отими самими словами? Наш батько, Генрі Віттекер, написав «осередок людської доброти»?

— Так і написав, — підтвердила Алма. — Всі документи й вказівки вже складені. Якщо ти не пристанеш на ці умови — якщо не переїдеш до Білого Акру зі своєю сім’єю і не заснуєш там школи, як хотів батько, — то всі гроші й майно просто повернеться до нас із тобою, і нам доведеться продати його або якось по-іншому розділити. У такому випадку мені здається, було б шкода не виконати його бажання.

Пруденс знову пильно глянула на Алму.

— Я тобі не вірю, — сказала вона.

— Можеш не вірити, — відповіла Алма, — але так воно є. Ганнеке залишиться допомагати тобі по господарству й звикнутися з роллю управительки Білого Акру. Тато залишив Ганнеке щедрий спадок, але я знаю, що вона хоче зостатися й допомогти тобі. Вона тебе любить і хоче далі займатися чимось корисним. Садівники й квітникарі теж залишаться подбати про садибу. Студенти зможуть користуватися всіма книжками з бібліотеки. Містер Дік Єнсі далі керуватиме справами нашого батька за кордоном і дістане частку фармацевтичної компанії, що належить Віттекерам, прибуток від якої піде на потреби школи, платню робітникам і боротьбу проти рабства. Ти все зрозуміла?

Пруденс не відповідала.

Алма продовжувала.

— Ох, я забула про ще один пункт. Батько заповів чималу суму, щоб оплатити за перебування нашої приятельки Ретти в шпиталі Ґриффона до кінця її життя, щоб Джордж Гокс не мусив тягнути на собі тягар цих витрат.

Нарешті на обличчі Пруденс щось зворухнулось. Її очі зволожились, як і долоня, яку Алма тримала в своїй.

— Хоч що б ти казала, — відповіла Пруденс, — я нізащо не повірю, що наш батько цього хотів.

Та Алма не відступала.

— Не дивуйся так. Ти ж знаєш, він був чоловік непередбачуваний. Усі документи про власність й розпорядження про передачу майна складені чітко й законно, сама побачиш.

— Я прекрасно знаю, Алмо, що ти сама можеш скласти чіткі, законні документи.

— Але ж, Пруденс, ти так давно мене знаєш! Хіба я колись робила щось наперекір татові? Ну ж бо, Пруденс, подумай! Робила?

Пруденс відвела очі. А тоді її лице скривилось, витримка нарешті дала тріщину, й вона розплакалася. Алма притягнула свою сестру — свою неймовірну, мужню сестру, якої вона так до кінця й не пізнала — до себе, і двоє жінок довго стояли, мовчки обійнявшись, доки Пруденс не виплакалась.

Врешті-решт вона відступила і витерла очі.

— А що він залишив тобі, Алмо? — запитала вона; голос її тремтів. — Що тобі дісталося від нашого щедрого татуся в пориві благодійності?

— Про це не хвилюйся, Пруденс. Я маю більше, ніж коли-небудь потребуватиму.

— Але що саме він тобі заповів? Скажи!

— Трохи грошей, — відповіла Алма. — І возівню, точніше, все, що мені в ній належить.

— І що — тепер ти до кінця життя муситимеш жити в возівні? — запитала Пруденс, вражена й збентежена, знову схопивши Алмину руку.

— Ні, люба. Я більше не житиму в Білому Акрі, ні дня. Тепер він належить тобі. Але поки мене не буде, хай мої книжки й речі лежать у возівні. Коли я десь влаштуюсь, то пришлю за всім, що мені треба буде.

— Але