Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

Алма, не втримавшись, розсміялася.

— Ох, Пруденс, — сказала вона. — Якщо я скажу тобі, ти подумаєш, що я з’їхала з глузду!

Частина четверта

Наслідки місій

Розділ двадцять перший

Алма відпливла на Таїті 13 листопада 1851 року.

У Лондоні щойно завершили будівництво Кришталевого палацу для Всесвітньої виставки. В Паризькій обсерваторії нещодавно встановили маятник Фуко. В Долину Йосеміті вперше ступила біла людина. По дну Атлантичного океану прокладали підводний телеграфний кабель. Джон Джеймс Одюбон помер від старості; Ричард Овен отримав Медаль Коплі за праці в галузі палеонтології; Жіночий медичний коледж Пенсильванії от-от мала закінчити перша група вісьмох жінок-лікарів; а Алма Віттекер — п’ятдесятирічна жінка — перебувала в ролі пасажира на борту китобійного судна, що рухалося в бік Південних морів.

Вона пливла без служниці, без приятельки, без провідника. Почувши, що Алма від’їжджає, Ганнеке де Ґроот розплакалася в неї на плечі, але швидко заспокоїлася і розпорядилася пошити Алмі практичну одежу в дорогу, зокрема дві прості сукні з льону й вовни з міцними ґудзиками (вони не надто відрізнялися від тих, що Алма носила на щодень), які Алма могла защіпати без сторонньої допомоги. У такому вбранні Алма була схожа на служницю, зате їй було вельми зручно й легко рухатися. Чому вона не вдягалася так усе життя? Коли дорожнє вбрання було готове, Алма попросила Ганнеке вшити в поділ суконь потаємні кишеньки, куди вона заховала золоті й срібні монети, щоб потім розплатитися за дорогу. Ці монети становили більшу частину багатства, яке залишилося в Алми в цілому світі. Не хтозна-які статки, але їй би мало цього вистачити — щиро сподівалась Алма — щоб ощадливо провести в мандрах два, а то й три роки.

— Ти завжди була така добра до мене, — сказала Алма Ганнеке, коли та принесла їй сукні.

— Що ж, я сумуватиму за тобою, — відповіла Ганнеке, — і плакатиму, коли ти поїдеш, але погодься зі мною, дитинко, — ми обидві застарі, щоб боятися великих змін у житті.

Пруденс подарувала Алмі на згадку браслет, сплетений з пасем її власного волосся (досі такого ж світлого й блискучого, мов цукор) і волосся Ганнеке (сірого, мов полірована сталь). Пруденс сама зав’язала браслет на Алминому зап’ясті — Алма пообіцяла ніколи його не знімати.

— Важко уявити дорогоцінніший подарунок, — сказала Алма, і слова її були від щирого серця.

Тільки-но Алма вирішила поїхати на Таїті, вона зразу ж написала листа преподобному Френсісу Веллсу, місіонеру в затоці Матаваї, і попередила його, що невдовзі приїде й залишиться на невизначений час. Вона розуміла, що, скоріш за все, прибуде до Папеете швидше, ніж туди дійде її лист, але з цим нічого не можна було вдіяти. Вона мусила вирушити в плавання, доки не настала зима. Їй не хотілося чекати так довго, щоб зрештою передумати. Алма сподівалася тільки, що по приїзді на Таїті вона матиме, де жити.

Вона збиралася три тижні. Достеменно знала, що брати, адже десятки років пояснювала колекціонерам рослин, як мандрувати в безпеці й з користю. Отож Алма спакувала арсенове мило, шевську смолу, мотузку, камфору, щипці, корок, коробочки для комах, прес для рослин, кілька водонепроникних індіанських гумових торбин, два десятки міцних олівців, три пляшечки індійського чорнила, бляшанку з акварельними фарбами, пензлики, шпильки, сітки, лінзи, мідний дріт, маленькі скальпелі, фланелеві ганчірки, шовкову нитку, аптечку й двадцять п’ять стосів паперу (до промокання й писання і просто коричневого). Вона задумалась, чи не прихопити зі собою пістолет, але стріляти добре не вміла й вирішила, що зблизька дасть собі раду зі скальпелем.

Пакуючи речі, Алма чула в голові батькові настанови, згадуючи всі рази, коли писала з його голосу листи або слухала, як він навчає молодих ботаніків.

Будьте уважні й обережні, казав Генрі. Упевніться, що серед членів експедиції є ще хтось, крім вас, хто зможе написати чи прочитати лист. Треба буде вам води — йдіть слідом за собакою. Будете голодувати — їжте комах перед тим, як тратити сили на полювання. Можете їсти все, що їдять птахи. Ваші найбільші вороги — не змії, леви чи канібали, а мозолі на ногах, неуважність і втома. Розбірливо пишіть у щоденниках і картах: якщо ви загинете, ваші записи знадобляться майбутнім дослідникам. У крайньому разі пишіть кров’ю.

Алма знала, що в тропіках треба вдягатися в світлий одяг, щоб не перегрітися. Знала, що коли втерти в тканину мильну піну й дати їй висохнути за ніч, одежа не пропускатиме води. Під спід краще вдягати фланелеву білизну. Подарунки треба привезти всім: і місіонерам (свіжі газети, насіння овочів, хінін, топірці й скляні пляшки), і тубільцям (ситець, ґудзики, дзеркала й стрічки). Вона запакувала один зі своїх улюблених мікроскопів — найлегший — хоч і переживала, що він не витримає довгої мандрівки. Взяла зі собою новесенький хронометр і маленький дорожній термометр.

Усе це вона помістила в скрині й дерев’яні коробки (з любов’ю встелені висохлим мохом), які вискладала пірамідкою надворі біля возівні. Побачивши, що всі потрібні їй речі вмістилися в невеличку купку, Алма відчула хвилю паніки. Як вона виживе з таким мізером? Що вона робитиме без своєї бібліотеки? Без гербарію? Як вона витримає по півроку чекати на звістку від сім’ї, на новини зі світу науки? А що як корабель потоне й усі її речі разом з ним? Раптом їй стало дуже шкода всіх тих безстрашних юнаків, яких Віттекери колись відсилали в ботанічні експедиції — якими наляканими й невпевненими вони, мабуть, почувалися, хоч і вдавали з себе сміливців. Від деяких із них вони більше ніколи не отримували звістки. Всі її приготування й пакування мали створити враження, начебто Алма — мандрівний ботанік, тоді як насправді вона їхала на Таїті зовсім не для того, щоб збирати рослини. Її справжній мотив причаївся в одному предметі, захованому на самому споді однієї з найбільших скринь: у шкіряній валізі Емброза, надійно перев’язаній і наповненій зображеннями оголеного таїтянського хлопця. Алма рушала на пошуки того хлопчини (якого вона подумки охрестила Хлопчиком) і була впевнена, що його знайде. Вона шукатиме Хлопчика по всьому острову, шукатиме так ретельно, мов екземпляр якоїсь рідкісної орхідеї. І з першого погляду його впізнає. Його лиця вона не забуде до кінця свого життя. Емброз усе-таки був геніальний художник і досконало передав його риси. Емброз немовби залишив їй мапу, якою вона тепер керувалася.

Алма не знала, що зробить з Хлопчиком, коли його відшукає. Але знала, що неодмінно його знайде.

Алма сіла