П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

Вулиця ххх ххх є звичним до того прикладом. На невеличкому майдані сидять усі члени родини (цього разу на старших падає світло): три чи чотири лавки, на яких сидять дружини родичів, стара мати у квітчастій сукні, молодик, неодружений, блідий та опецькуватий, над носом-картоплиною — пара блискучих оченят, «витворена» зачіска, яка стоїть у нього на маківці, наче величезна шишка, а під пахвами — вже звична барсетка. Посеред товариства, на чільному місці сидять він та вона. Обоє сидять мовчки, ніби заховались та усамітнились, але мовчать вони, бо так годиться, як людина, що має успіх і знає, що наразі настала година, коли їй виказують шану та величають. Дівчина у тісних-тісних джинсах, таких тісних, що аж впиваються в сцикуху, сидить тихо й зажурено, як колись годилося за звичаєм, про який ще не до кінця забули. А ось він — витончено-модерновий, аж до очманіння віддався мистецтву зробити так, щоб ним захоплювались. Він високий та худий, у дуже простій сорочці в обліпочку із темного турецького шовку, недбало тримає в руках свою барсетку; має довге, ніби в дикуна, волосся, одначе за кольором воно витончено пасує його обличчю, яке, навпаки, аж ніяк не можна було назвати дикунським: худе, точене, гладеньке; червоні губи під добре, акуратно окресленими вилицями й, зрештою, так само добре окреслені щелепи. Втомлені очі. Він мовчить, бо засмучений і через той смуток непривітний та відчужений. Можливо, це через невроз — той самий, від якого стає гидко й шкода. Та він прикривається трохи вередливою усмішкою привабливої, успішної людини, котрій усі заздрять і перед якою відкрите ціле життя в суспільстві, перед яким він запобігає й неприховано сподівається в ньому ствердитися як, звісно, надзвичайно сучасний наречений та батько. Він сперся білим та худим, тендітним, як у інтелігента чи жінки, ліктем на стіл у піцерії. Він не буржуа й не студент, він мешкає саме тут, на Вулиці ххх ххх, на перехресті з Торпіньятарською дорогою.

Хвастливе виставляння напоказ усіх цих любовних почуттів, котрі пов'язують пари, — фатального й явно плотського кохання, як дозволяє, чи то пак вимагає, вседозволеність, — доводить, що ці стосункиa[232] наскрізно нещирі. Й саме через це навіть у цьому Колі, де є Жінки, також панує Дух Потворності та Відворотності. Окрім пар, у Колі повно хлопців та дівчат, що перемішалися разом, хоч останніх набагато менше. Перебуваючи серед хлопців, яких більшість, вони й у цій більшості започатковують манеру поводитися утаємничено та з шанобливою самодостатністю, властивою парам. Сміються, жартують. Наразі жінки трохи знітилися, намагаючись бути на висоті за обставин, до яких вони ще не зовсім призвичаїлися, а тому приховують своє зніяковіння, строячи перед парубками вихиляси та викрутаси, прикидаючись дурепами, кривляючись та регочучи, а часом спантеличуються чоловіки, усміхаючись мляво й напружено, або тримаються на відстані, як цуцики, підібгавши хвоста, загнані на слизьке вторгненням та зухвалістю жінок, котрі взяли ситуацію в свої руки й забирають на себе всю увагу. Але це крайнощі. Здебільшого такі змішані гурти хлопців та дівчат, як оце у кінці Вулиці ххх ххх, що юрмляться поряд з хирлявими та вкритими пилом садовими огорожами, поводяться так, ніби товаришувати між чоловіками та жінками на Торпіньятарській дорозі повелося давним-давно, ще за царя Панька, й усі від того радісінькі й щасливі. Насправді присутність жінок у чоловічому гурті приборкує їх — не лише у фізичному сенсі, коли вони біжать, жартують чи виявляють несамовитість, — а й навіть у розмові, а над усе — у думках. Вчаться вкупі; безперечно, що в таких речах жінка сильніша, адже конформізм сильніший за будь-яке інше почуття, — й насправді виховання вигадали жінки. Котрі, до всього, ще роблять чоловіків схожими на себе. Ось вони, споконвічні хвастуни та хитруни з Торпіньятарської дороги, які вважають, що своєю худорбою, тендітністю, витонченими манерами, стоянням, трохи здійнявши плечико вгору й випнувши одне стегно трохи вперед, потрібно хизуватися. Їхні старші брати, чиї сильні, убогі й несамовиті тіла були на їхньому місці ще кілька років тому, або ж усіх їх відпорали від першого до останнього, або ж попідпалювали. Та, мабуть, не повірили б своїм очам і подумали, що в них глюки.

Нотатка 71z

МЕРДА

(Видіння, розділ двадцятий)

У двадцятому розділі Видіння Мерда нарешті дістається Вулиці ххх ххх. Це вже не Коло, а Пекельний Рів[233].

Отже, розпочинається друга частина Пекла (1)[234].

Всього Ровів п’ять, відповідно до п’ятнадцяти Кіл, їх характеризують різні будови Взірця. Власне, він «подвійний» чи то «дволикий». Він має два тіла, а отже, два сенси. Він неоднозначний, але два єства, які складають його неоднозначність, — це ніби олія та оцет: кожне з них, розвиваючись незалежно від іншого, зберігає та утверджує свою незалежність. Один обернений спиною до іншого.

Зрештою, Взірці з Пекельних Ровів — це Суперечність, яка не хоче вирішуватись, але й Протиставленням воно теж ставати не бажає. Це єдине ціле з Двома Обличчями, поєднаними, як зазвичай, однією шиєю, а тому вони ніяк не можуть бути знайомими чи просто глянути один на одного.

Хай там як, а ці двоє сіамських близнят, утілених у гермі Януса, ще мають дві риси.

Перша: вони корчаться в смертельних корчах — ось-ось мають померти, розчинитися, припинити існувати. Історія зажадала, щоб вони були такими, бо наразі не могла вчинити краще й мусила вдовольнитися існуванням двох, може, й одночасних втілень, але не суперечливих між собою.

Коло ніг Богів з п’ятьох Пекельних Ровів, окрім уже звичного боввана, в якому, так би мовити, «застигають» їхні обриси, є ще й сокира. Саме сокирами за якийсь час, за кілька років, Дволикі Взірці розколють надвоє, й побачимо, яка з двох половинок, що залишиться, переважить, позбавившись суперника.

Друга прикметна риса: Боги з п’ятьох Пекельних Ровів не мають ані імені, ані опису. З тих самих причин вони дедалі кволішають та існують тимчасово. Історія створила їх, розставивши на шляхах ˃ Народу ˂, але поставила їх, як би це мовити, валятися під ногами. Це Непередбачуване й Непов’язане. Можна просторікувати про тисячі їхніх характеристик та значень; або ж про них можна розповісти описовими висловами й загальними фразами, та одне неспростовно: те, що вони пов’язані й одностайні із Взірцями з попередніх Кіл. От тільки останніх уже ніби якоюсь мірою раніше вже прийняли, а тому вони цілком зрозумілі, а от інші — тільки визначаються, а то ж досі незбагненні. Отже, прийняття — це перетворення, — хай навіть у ньому не один, а два сенси й