Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Тихо подякувавши кухарю за свіжі булочки з корицею та трав’яний відвар, я швидко поснідала й пішла на прогулянку.

Академічний парк зустрів мене незайманою білизною.
Я брела неочищеними доріжками, насолоджуючись тим, як свіжовипалий сніг хрустить під моїми кроками — чистий, крихкий звук, що нагадував про дитинство й безтурботність.
Морозне повітря обпікало легені, але це було приємне, живе відчуття.

Я неквапливо обходила територію, немов прощаючись із кожним її куточком. 
Величні вежі факультету артефакторики злітали в небо, як кам’яні сторожі, їхні шпилі губилися в низьких зимових хмарах. 
Світла будівля кафедри цілительства з безліччю тонких колон, схожих на застиглий водоспад, сяяла в ранковому світлі, ніби сама була цілющим артефактом.

Ноги самі привели мене до оранжереї. У цей час вона була безлюдною — ні студентів, що поспішали на заняття з травології, ні викладачів, що перевіряли стан рідкісних рослин. Тільки я і царство екзотичної флори за скляними стінами.

Усередині оранжереї панувало літо — тепле, вологе, наповнене ароматами.

Я повільно йшла звивистими доріжками серед розкішних рослин, багато з яких зараз цвіли, наповнюючи повітря чарівними ароматами. Гігантські папороті схилялися над головою, створюючи смарагдовий полог.

Вогненно-червоні орхідеї з півдня Ліртану сусідствували з ніжно-блакитними дзвіночками з гірських вершин Еленгарда.

У невеликому штучному озері плавали квіти місячної лілії, що розкривали свої сріблясті пелюстки тільки в ніч повного місяця — рідкісне видовище, доступне лише обраним.

Це справді було приголомшливе місце, створене століттями кропіткої праці поколінь магів.
Якби не атмосфера, що панувала в ньому — атмосфера снобізму, напруженості, інтриг і фальші, що пронизувала кожен куточок академії, як отруйний плющ.

Вийшовши з оранжереї, я глянула на годинник на головній вежі.

До балу залишалося не так вже й багато часу.

Ми з Кіреном домовилися зустрітися в центрі зали, під кришталевою люстрою, і мені потрібно було поспішити забрати сукню з особняка, зібратися і зробити зачіску.

Сьогодні я хотіла бути у всеозброєнні — кожна деталь мого вигляду мала бути бездоганною. Не заради нього — заради себе.

Повернувшись до "Чотирьох Сезонів", я поринула в приготування.

Мені довелося добряче постаратися, щоб привести себе до ладу: розплести орочі коси складна задача, враховуючи їхній хитромудрий візерунок, покликаний приносити удачу; помити й висушити магією голову, заклинання для якої я відточила до досконалості ще в перший тиждень навчання, і зробити зачіску, гідну справжньої аристократки.

У цьому мені допомагали всі наші працівники з особняка. Ххтось подавав шпильки, хтось тримав дзеркало, хтось шепотів добрі побажання різними мовами, від ельфійської до гном’ячої говірки.

За пару днів до цього у нас відбулася дуже складна розмова з усіма, хто давав мені клятву вірності. 
Зібравши їх у просторій весняній залі особняка, я чесно розповіла все без утаємничення, змалювала ситуацію й запропонувала варіанти.

Деякі мовчали, деякі плакали, деякі стискали кулаки від гніву — не на мене, на обставини.

Частина працівників відмовилися від переїзду з різних причин: сім’ї в столиці, страх перед невідомістю, прив’язаність до місця. 
Корма, мудра орчиха, яка керувала таверною Вагара, пообіцяла забрати їх до себе, забезпечити роботою й дахом.

Я зітхнула з полегшенням, знаючи, що з моїми людьми та нелюдьми все буде добре.

Це був єдиний камінь, що обтяжував мою душу.

Коли останню шпильку було закріплено в моїй зачісці, а сукня — цей витвір мистецтва, над яким я працювала на артефакториці, поєднуючи магію та традиційну майстерність — ідеально сіла по фігурі, я була готова.

Дивлячись у дзеркало, я ледь впізнавала себе — переді мною стояла не скуйовджена студентка, а справжня леді з гордо піднятою головою та рішучим поглядом.

Вагар, Том, Ліза та інші вийшли на ґанок провести мене. 
Вони обіймали, шепотіли слова підтримки, вкладали в долоню маленькі амулети на удачу.

В їхніх очах читалася віра — віра в мене, в те, що я впораюся з тим, що задумала. 
Ця віра додавала мені сил більше, ніж будь-яка магія.

Самір, наш найнятий візник, із захопленням допоміг мені сісти в екіпаж і відвіз до воріт академії, а потім до входу в головний корпус, де в цей час вже був стовпотвор з карет, кучерів і лакеїв у різнобарвних лівреях.

Бал в академії був подією не лише для студентів і викладачів, а й для всієї столичної знаті, яка прагнула блиснути вбранням і завести корисні знайомства.

Я піднялася мармуровими сходами, кутаючись у свою мантію, яку я накинула поверх сукні скоріше за звичкою, ніж від холоду.

Серце билося рівно й спокійно — не як у юної дівчини, що поспішає на зустріч із коханим, а як у воїна, що йде на вирішальну битву.

Люди навколо кидали захоплені погляди на мене, поки я пробиралася крізь натовп у середину бальної зали, де тисячі свічок створювали атмосферу чарівної казки.

Десь там на мене чекав Кірен, і від цієї думки мені було не по собі.

З того часу, як я про все дізналася, моє серце немов скам’яніло, перетворившись на ще один артефакт у моїй колекції — прекрасний, але неживий.

Я скинула мантію на руки якомусь лакею, і він безмовно прийняв її, зникнувши у вирі гостей.

***

Раптова, оглушлива тиша, немов хтось накрив розкішну бальну залу невидимим куполом. Сотні очей звернулися до мене, і я відчула, як звичний страх трансформується в щось нове — в рішучість, холодну як зимовий іній, але палаючу всередині мене з силою драконового полум’я.

Я побачила за два кроки від мене Кірена, але не встигла я відкрити рота, як масивні позолочені двері розчахнулися. Королівська родина.

Натовп розступився хвилею, створюючи прохід із шовків, що шелестіли, та мерехтливих коштовностей. Якимось жорстоким поворотом долі я опинилася в самому центрі цього живого коридору. Поруч зі мною — Кірен, він знайшов мене, і його рука обвилася навколо моєї талії так, немов він боявся, що я розтану, загублюся в натовпі.