Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Повітря було насичене дивними, пряними ароматами, від яких паморочичилася голова.
Головна будівля посольства вражала своєю архітектурою — не висока, але ніби розпластана по землі, як сплячий дракон. Інтер’єр приголомшував розкішшю — стіни, інкрустовані перламутром і річковими перлами, стелі з розписами, що зображували драконів, які ширяють, і небесні сфери, підлоги з якогось дивного дерева, що, здавалося, світилося зсередини. І всюди — смарагдовий колір, відтінки зеленого, від ніжно-салатового до глибокого малахітового.

Стражник зупинився перед високими дверима, на яких був вирізьблений той самий герб, що й на воротах.

— Пан посол чекає на вас, — промовив він і відчинив двері.

Арден Харан чекав на мене у просторому кабінеті, залитому ранковим світлом, що проникало крізь величезні вікна від підлоги до стелі. Він стояв біля вікна, високий і стрункий у своїй людській подобі, одягнений у строгий костюм темно-зеленого кольору. Але навіть у цій майже людській формі від нього виходила аура давньої могутності, чогось первісного й небезпечного.

Коли я увійшла, він повернувся, і я мимоволі здригнулася, зустрівшись із його очима — вертикальні зіниці, оточені райдужкою кольору молодого листя, дивилися на мене з тією сумішшю цікавості й зарозумілості, яка, здавалося, була властива всім драконам.

— Маленька служниця, яка знає драконячу, — промовив він, і його голос прозвучав як музика — низький, мелодійний, з легкою вібрацією, що віддавалася десь глибоко в грудях. — Я заінтригований. Що привело тебе до лігва драконів?

Я зробила глибокий вдих і прямо подивилася йому в очі, відчуваючи, як від цього погляду по спині пробігають мурашки.

— Історія, — сказала я просто, і моє серце пропустило удар, коли я побачила, як в його очах спалахнув інтерес. — Історія, яка, можливо, здасться вам цікавою.

Його брови ледь піднялися, а зіниці звузилися до тонких вертикальних щілин — ознака уваги у драконів, як я дізналася з книг.

— Сідай, — він вказав на крісло навпроти свого столу — масивного, вирізьбленого, здавалося, з цільного шматка малахіту. — Я слухаю.

І я почала розповідати.
Про все. 
Про те, як Інар, маг-мисливець, знайшов у проклятому лісі маленьку новонароджену ельфійку. Як приніс мене в Кам’янку, поселення на північній околиці Іліарра. Як виховували мене удвох із Таірнаель, старою травницею з народу ельфів. Як у храмі, пройшовши перевірку, я отримала направлення до академії.
Як зустріла Саяна на півдорозі до Аркони і як він захоплено описував академію магії, яка була мало не другим чудом світу (першим була драконяча колекція артефактів).
Як аристократи перетворили моє життя на пекло, як на факультеті артефакторики я знайшла єдиний притулок серед зламаних речей, які могла полагодити.

Я розповіла про Вагара, орка, який хотів підкорювати серця своєю кухнею. Про наші з ним спільні справи спочатку в таверні, а потім про відкриття та роботу в "Чотирьох сезонах".
Я навіть розповіла про те, що люди короля намагалися переманити Вагара й зруйнувати нашу справу, а також про нашу зустріч із Тіньовим королем.

І, нарешті, про Кірена Тан Варена, який виявився принцом Ведаром Вейрісом, який зробив мене об’єктом парі. 
Про те, як він познайомився зі мною, проводжав до дверей гуртожитку, як потім підлаштував нашу зустріч на парі у тренера Горха. 
Як він захоплювався моєю роботою, як слухав мої пояснення, як дивився на мене — не як на служницю, а як на… рівну? 
Як він, як кіт на м’яких лапках, пробрався до мене в душу, оселився теплим клубком біля серця…

Під час розповіді я активувала кристал запису, і голос Кірена наповнив кімнату — різкий, зарозумілий, зовсім не такий, яким я його знала:

"У цю артефакторку-вискочку? Та я скоріше одружуся з гарпією! Це всього лише парі, друже. Ще трохи, і вона їстиме в мене з руки. Дівчисько з низів, та ще й з мізками — такі ласі на увагу аристократів. До кінця семестру вона благатиме мене про поцілунок."

Сміх — його та його друзів. Звук, який тепер переслідував мене в кошмарах.

Коли я закінчила, в кабінеті запала тиша.

Арден мовчав, постукуючи довгими пальцями по столу — повільно, ритмічно, немов відраховуючи секунди моєї долі. Його очі, здавалося, бачили мене наскрізь, проникаючи в найтемніші куточки душі.

— І що ти хочеш від мене? — нарешті спитав він, і в його голосі не було ні глузування, ні жалю.

Тільки холодна цікавість істоти, яка прожила століття й бачила злети та падіння імперій.

Я випросталася в кріслі, відчуваючи, як пересихає в роті. Ось він, момент істини. Точка неповернення.

— Допомоги, — відповіла я, і мій голос прозвучав твердіше, ніж я очікувала. — На балу на честь закінчення семестру, через шість… Ні, вже п’ять днів, я хочу влаштувати… як би це назвати… демарш.

Слово, вичитане в одній із книг, дивно пасувало до мого плану. І я озвучила його, вже ні на що не сподіваючись.

Я подалася вперед, дивлячись прямо в його нелюдські очі, відчуваючи, як у грудях розгорається полум’я рішучості.

— А потім мені знадобиться портал. Спочатку сюди, до посольства, а потім… на ваш острів.

Я хочу вступити до Драконячої Академії та відкрити філіал "Чотирьох сезонів". Я заберу з собою всіх, хто наважиться на переїзд.

***

Того дня я прокинулася рано, з першими променями зимового сонця, що пробивалися крізь морозні візерунки на вузьких ґратчастих вікнах. 
Мої сусідки ще спали, і я тихенько покинула кімнату, прихопивши речі. 
Одяглася у вмивальній, хлюпнула в обличчя крижаної води, проганяючи залишки сну.

Мене охопив дивовижний спокій, немов після довгої бурі нарешті настала тиша.

Якщо в попередні дні мене гризли сумніви, мучили питання про правильність мого рішення, то сьогодні вони розвіялися, як ранковий туман під світанковим сонцем — безслідно й безповоротно.

Накинувши поверх одягу артефакторську мантію, я вирушила до їдальні. 
Дивна річ — у цей ранній час там майже нікого не було, лише пара сонних студентів схилилася над чашками гарячого чаю в дальньому кутку.