Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

спеки, а тепер відчувається легенький бриз, і цикади вже виспівують свою пісню пізнього літа. Нарахувала вже п’ятнадцять літаків, що пролетіли наді мною з далечіні у напрямку до міжнародного аеропорту «О’Хара». Попереду мене нависає живіт, притискаючи до цього місця. Генрі зникнув ще вчора о восьмій ранку, і я вже починаю хвилюватися. А якщо у мене почнуться перейми, а його ще не буде? Якщо народжу, а він досі не повернеться? Може, він поранений? А раптом мертвий? А якщо я помру? Думки накочуються одна на одну, мовби оті дивні комірці з хутра тварин, у мордочках яких затиснутий хвіст, – такі колись носили похилі дами навколо своєї шиї. О, жодної миті більше не можу про це думати. Зазвичай якщо непокоюся – люблю завантажити себе різною роботою: хвилююся про Генрі під час прибирання своєї студії, або дев’ятого закидання брудної білизни у пральну машинку, чи коли займаюся папером. Але тепер лежу під цим раннім вечірнім сонцем, викинута на берег через оцей свій живіт, а Генрі немає… займається собі чимось… десь. О Боже! Поверни його до мене! Негайно!

Проте нічого не відбувається. Алеєю проїжджає авто містера Панета; скрегочучи, відчиняються двері його гаража і відразу ж зачиняються. Мінівен з морозивом приїжджає та від’їжджає. Світлячки починають свої вечірні забави. А Генрі немає.

Я вже зголодніла. Мабуть, помру з голоду просто тут, на задньому дворі. Генрі немає – хто ж мені приготує вечерю? Альба вовтузиться всередині; вирішую підвестися, піти на кухню, намудрувати собі щось на вечерю та поїсти. Але потім мене навідує ідея зробити те, що зазвичай роблю, коли поруч немає Генрі, щоб приготувати щось. Підводжуся – повільно, плавно та розважливо й спокійно простую до будинку. Знаходжу свою сумочку, вмикаю кілька лампочок, виходжу за двері та замикаю їх на ключ. Це дуже добре – рухатися. І знову дивуюся, дивуюся зі свого подивування, що я така величезна лише в одній частині тіла, мовби жінка, якій пластичний хірург щось не так зробив; наче одна з тих жінок із африканського племені, чиє розуміння краси – це надзвичайно витягнута шия, губи чи мочки вух. Урівноважую свою вагу та вагу Альби, й отак, мовби танцюючі сіамські близнюки, йду до тайського ресторану «Опарт».

У ресторані прохолодно, він заповнений людьми. Мене провели до столика біля вікна. Замовляю овочеві роли і тайську локшину із соєвим сиром – легка та безпечна їжа. Випиваю цілу склянку води. Альба тисне на сечовий міхур. Виходжу до туалету; коли повертаюся – їжа вже на столі. Їм. Уявляю собі розмову з Генрі, яка могла би у нас вестися, якби він був тут. Цікаво, де він може бути? Подумки прочісую пам’ять, намагаючись вичислити Генрі, який учора зник, натягуючи штани, – чи він, бува, не приходив у цей момент у моє дитинство? Втім, це – гаяння часу: однаково потрібно чекати на нього, лише тоді знатиму. А може, він уже повернувся? Стримуюсь, аби не рвонути з ресторану та не помчати перевіряти правильність свого припущення. Приносять наступну страву. Вичавлюю лайм на локшину та кладу до рота. Уявляю собі Альбу: крихітну та рожеву, скручену в моєму животі, яка делікатними паличками їсть тайську локшину. Вона мені уявляється з довгим чорним волоссям та зеленими очима. Всміхається та промовляє: «Дякую, мамо!» А я також усміхаюся й кажу: «Будь ласка, на здоров’ячко!» У неї там маленька м’яка іграшка Альфонсо. Вона пригощає його тайським сиром. Закінчую їсти. Кілька хвилин ще сиджу, відпочиваю. Хтось за сусіднім столиком підкурює цигарку. Розплачуюся та йду.

Шкутильгаю уздовж Вестерн-авеню. Минаю автівку, в якій повно пуерториканських підлітків, котрі щось кричать до мене, та не звертаю на них уваги. Біля дому намацую ключі, аж тут Генрі розчахує двері та промовляє:

– Слава Богу! – і кидається мене обіймати.

Цілуємося. Відчуваю неймовірне полегшення від того, що бачу його! Аж кілька хвилин по тому розумію, що і йому стало легше на душі від того, що я поруч.

– Де ти була? – вимагає пояснень він.

– В «Опарті». А ти де був?

– Ти не залишила мені записки. Я прийшов додому, а тебе немає. Вже подумав, що ти у лікарні. Подзвонив туди, але вони сказали, що ти не…

Починаю сміятися, і мені вже важко зупинитися. Генрі розгубився. Коли нарешті маю спромогу говорити, то відказую:

– Тепер ти знаєш, як це.

– Вибач, – усміхається він, – я просто… просто не знав, де ти, і вже почав панікувати. Вже подумав, що втратив Альбу.

– А ти де був?

– Почекай, зараз почуєш, – усміхається Генрі. – Одну лиш хвильку. Присядьмо.

– Приляжмо. Я геть розбита.

– Чим ти займалась увесь день?

– Та так, вилежувалася.

– Бідолашна моя Клер, не дивно, що ти така втомлена.

Прямую до спальні, вмикаю кондиціонер та опускаю маркізи. Генрі здійснює віраж на кухню й за кілька хвилин повертається з напоями. Влаштовуюсь на ліжку та отримую своє імбирне ситро. Генрі рвучко скидає своє взуття та приєднується до мене, з пивом у руці.

– Розповідай усе.

– Добре, – починає він, піднімаючи одну брову та розтуляючи рота, хоча відразу ж і затуляє його. – Не знаю, з чого почати.

– Ну давай, не катуй мене.

– Хочу розпочати з того, що це, на даний момент, найдивніше, що зі мною коли-небудь траплялося.

– Ще дивніше за нас із тобою?

– Ага. Розумієш, це ж природно, коли хлопець зустрічає дівчину…

– Ще дивніше, аніж постійно бачити, як помирає твоя мама?

– Ну, це просто жахлива рутина, поганий сон, який я дуже часто бачу. Ні, це було просто фантастично, – проводить рукою по моєму животі. – Я опинився у майбутньому, я справді там був, знаєш, у досить конкретному майбутньому, – там я натрапив на нашу дівчинку.

– О Боже! Як я тобі заздрю! Оце так!

– Так. Їй було десь років десять. Клер, вона чарівна: розумна, музична, і просто… така впевнена, смілива, ніщо її не напружує…

– На кого вона схожа?

– На мене. Моя дівчача версія. Вона прекрасна, має твої очі, та переважно вона дуже подібна до мене: чорне волосся, бліда, кілька веснянок, а ротик має менший, ніж був колись у мене, і вуха не стирчать. Її волосся довге та кучеряве, руки – мої, з такими ж довгими пальцями; і вона висока… Вона – як кошенятко.

Ідеально. Ідеально.

– Боюся, у неї мої гени… Хоча за характером вона – це ти. Вигляд вона мала пречудовий, найкращий. Я побачив її у групі школярів у художньому інституті, вона говорила про коробки «Пташиного двору» Джозефа Корнела. Говорила так, що аж розривало душу…