Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Я повернулась до Академії Квікресалвос. Її стіни — мов живі. Тут я знаходила себе, шукала істину, любила, падала, вставала, мріяла, сумнівалася, боролася. Вона змінилась. Але на краще. Усміхнені адепти, багато зелені, голоси, що звучали дзвінко й легко. Академія дихала.

Ректор Вільям Роджерс виглядав у своїй ролі впевнено. Серйозний, зосереджений, але з тією ж іскрою в очах. Як і Глорія — її очі світилися новим сенсом. Їй личила ця роль.

Мені хотілося залишитись там хоча б на кілька днів. Пройти знайомими коридорами, галереями, доторкнутись до стін, що пам’ятають кожен мій крок. Посидіти на нашій лавці в оранжереї. Але, на жаль, часу не було.

А далі — будинок Рікарді. І все закрутилось у весільному вирі.

Сібіл увірвалася, як буря, — рішуча, натхненна, з вогником в очах. Вона взяла все у свої руки: план, кольори, запрошення, меню, музику… навіть сукню вибрала. Я навіть не встигла її приміряти. Та я вдячна. Вона робила це від щирого серця. З любов’ю. З тією радістю, що світиться зсередини, коли щиро щасливий за когось.

Я мріяла про скромну церемонію на березі океану — в золотому світлі заходу, серед найближчих. Але з’ясувалося, що “найближчих” — значно більше, ніж я собі уявляла.

***

Сьогодні я нарешті вийшла за нього. За чоловіка, якого кохаю більше за життя. Я досі трохи тремчу — ніби це сталося не насправді, ніби все це — довгий, чарівний сон. Сон, у якому кожен дотик, кожен погляд — як уперше.

Ранок почався зі сміху. Сібіл із перших променів сонця керувала процесією: то підганяла флористів, то сперечалася з кейтерингом через неправильні закуски, то зникала на терасі з келихом і нервово крутила у пальцях серветки. Її тривожність була смішною й зворушливою водночас.

А я просто сиділа біля вікна й дивилася, як сонце торкається хвиль. Було тихо. Море дихало рівно. Я думала про шлях, яким ми пройшли. Скільки разів усе висіло на волосині. Скільки разів здавалося, що вже кінець. Але ми встояли. Ми вистояли.

Ми були в будинку на узбережжі, в маленькому місті Калімерія — не дуже далеко від столиці. Це був його весільний подарунок для мене. Наш новий дім. Ми вирішили: нову главу життя почнемо саме тут.

Коли мене вдягали, я дивилася на себе в дзеркало — й не впізнавала. Сукня була майже невагомою, прозорою, як пелюстка лілії. Я впізнала і тканину, і крій — вона була з Альвхейму. Я погладила її долонею й усміхнулась. Анаріель потурбувалась. Волосся спадало хвилями, закріплене лише кількома шпильками. На шиї — тонкий ланцюжок, подарований мені ще в Академії Діланом.

Я виглядала просто. І — чарівно.

Церемонія була на пляжі. Все довкола — ніжно-біле, з відтінками блакиті й зелені. Повітря пахло морською сіллю, бузком, жасмином і ще чимось — невловним, чарівним, тільки нашим. Гості стояли мовчки. І коли я з’явилася — хтось тихо зітхнув, хтось витер очі.

Але я бачила лише його.

Еван стояв, ніби вкорінився в землю. В темному костюмі, з відкритим коміром, абсолютно прекрасний, впевнений. Його очі — ті самі, світло-карі, що здавалися зовсім золотими — були наповнені любов’ю, ніжністю… і крихтою страху. Страху втратити. Знову.

Я йшла до нього повільно. Кожен крок — як наближення до нового життя. Він усміхнувся, коли взяв мене за руку, і прошепотів:

— Я знав, що дочекаюся тебе.

Ми самі писали свої обітниці. Без зайвого пафосу, просто — про нас. Про шлях, який пройшли. Про відчуття, які тримаємо. Про те, ким стали одне для одного. Коли він говорив, у мене пересохло в горлі. А коли прийшла моя черга — я не стрималась. Сльози котилися щоками, голос ламався. Але я говорила. Бо кожне слово було істинне.

Коли ми поцілувалися, здійнявся вітер, і хвиля з шумом розбилася об берег. І мені здалося — навіть океан святкує з нами.

Свято було простим. Теплим. Справжнім.

Ми танцювали босоніж на піску, сміялися до сліз, пили шампанське просто з пляшки, слухали щирі побажання друзів. І в кожній миті цього вечора — було щастя.

Тільки зараз я по-справжньому усвідомила, як сплив час. Вампірів він майже не торкнувся — хіба що зачіски та стиль одягу в декого змінилися. А от магів і перевертнів час не помилував.

Моя Сібіл, молодша за мене, з колишніми наївними, по-дитячому великими карими очима — зараз п’ятдесятирічна, статна, вродлива жінка. Та інколи, глибоко в її погляді, все ще блимає той самий щирий блиск — погляд дівчинки, якою вона колись була.

Глорія, на диво, розчулилась: обіймала нас кожні п’ять хвилин, щиро усміхалась, раділа з нами. Вся родина Евана святкувала так, наче це їхнє власне щастя. Навіть Аврора. Їй особливо сподобалося, що магія Альвів уповільнила моє старіння — тепер вона дійсно бачила наше з Еваном майбутнє як щось справжнє й тривке.

І, мабуть, не варто применшувати й того, що він усі ці тридцять років не просто чекав — боровся за нас.

Сібіл багато плакала. Хоча запевняла всіх, що це через алергію на квіти. Але ми знали. І я плакала разом із нею.

Ділан виступив від імені моєї сім’ї та з урочистою усмішкою передав мене в руки мого чоловіка. Це було одночасно кумедно, зворушливо й дуже важливо для мене.

Анаріель зізналася, що тепер розуміє, чому я так прагнула повернутись на Землю. Бо й сама вже нізащо не проміняла б життя тут на Альвхейм.

Аелар вкрав мене на один повільний танець. Я так хотіла поговорити з ним наодинці — подякувати, сказати, наскільки безмежно вдячна йому за все, що він зробив. Для мене. Для всіх нас.

Бо якби не він… не знаю. Можливо, цього світу вже просто не було б. І це зовсім не перебільшення.

Він нічого не відповів — тільки м’яко усміхнувся й по-братерськи поцілував мене в чоло.

А ще був феєрверк. Великий, барвистий, несподіваний. У небі вибухали вогняні квіти, й мені здавалося, що там, угорі, спалахують зорі. Я стояла в обіймах Евана й думала: це більше, ніж я колись могла мріяти.