Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Розділ 27. Щастя

Ранкове сонце прослизало крізь навстіж відчинене вікно, торкаючись мого оголеного тіла. Теплі промені лизали шкіру — повільно, лагідно, майже розпусно. Вони гладили плечі, ковзали по спині, пестили стегна, лишаючи на тілі жаркі сліди. Повітря пахло світанком — вологим, трохи солоним, трохи квітковим… і повністю ним — Еваном. Його запах був скрізь: у простирадлах, у мені.

Я повільно розплющила очі. У кімнаті панувала тиша, напоєна далеким пташиним співом, глухим шумом прибою і його подихом — рівним, глибоким, зовсім поруч. Раптом я відчула, як його долоня м’яко лягла на мій живіт. Тепло. Впевнено. Його пальці повзли вниз, зосереджено вивчаючи тіло, наче вперше. Він торкався мене так, ніби хотів увібрати кожну клітинку — зберегти, запам’ятати, залишити мітку.

Я повернулася до нього. Наші погляди зустрілися. У його очах — глибоких, як океан, із вогниками бурштину — палала жага, приглушена ніжністю. Він завжди був таким — сила, в якій захована м’якість. Пристрасть, замаскована спокоєм. Буря, що вміє шепотіти.

— Привіт, — прошепотіла я, і мій голос здригнувся.

— Привіт, — його голос був хрипкий від сну, але глибокий і теплий, наче обіймав душу. — Ти неймовірна зранку…

Його пальці ковзнули по моїй щоці — повільно, ніби боявся порушити щось крихке, далі — по шиї, ключиці. Дотик палав. Я зловила його руку, поцілувала долоню, не відводячи погляду. Він нахилився і поцілував мене — спершу несміливо, майже з трепетом, потім глибше, вимогливіше. Його губи пили мене, як спраглий п’є воду, а моє тіло вже горіло, тануло, тяглося до нього.

— Ти не уявляєш, як я скучив за цим… — прошепотів він мені на вухо. Його подих лоскотав, змушуючи мене здригатись. І вже було пізно зупинити це — пристрасть виривалась із нас обох.

Його губи ковзнули вниз — шия, ключиця, груди… Вони залишали поцілунки, прикушували, просили, брали. Я задихалася. Його руки тримали мене міцно, але ніжно, водили по лінії талії, сідниць, стегон. Я вигиналась до нього, відчуваючи, як кожен дотик розпалює нову іскру. Я хотіла його. Всім тілом. Всім єством.

Я провела пальцями по його спині, плечах, грудях, животі — кожен м’яз відгукувався під шкірою. Він був твердим, сильним. Його тіло — ідеальне продовження мого. Він зловив мою руку, приклав до свого серця. Воно калатало, як моє.

— Кохаю тебе, — хрипко видихнув він, перш ніж увійти в мене.

Я зойкнула — від насолоди, від глибини, від того, як ніжно й водночас жадібно він заволодів мною. Наші тіла злилися — повільно, ритмічно, з нестримним шаленством. Він рухався всередині мене, ніби промовляв тілом усе, що не можна сказати словами. Його губи знову знайшли мої, язик — зухвалий, грайливий, жадібний. Мене розривало від бажання. Від нього. Від нас. Я відчувала, як пристрасть зростає, як щось первісне, дике прокидається в ньому — і мені це було потрібно. Ще. Іще.

Ми тонули одне в одному — шепоти, зітхання, дотики. Все ставало розмитим — залишались лише ми й цей шалений, тягучий ритм. Його руки тримали мене сильно. Його стегна билися об мої. Наші подихи змішувались. Ритм наростав. Я кричала в подушку, а він гарчав мені в шию. І коли я здригнулась у хвилі оргазму, він увійшов ще глибше, ще сильніше. Еван загарчав і впився зубами в мою шкіру, п’ючи мене, вбираючи все, що я могла віддати. Я пульсувала зсередини, ще трималась на вершині, а він не зупинявся — ще і ще, глибше, сильніше, поки сам не досяг краю. Він стиснув мене в обіймах, видав хрип, що зірвався десь із глибини грудей, і злився зі мною до останньої краплі себе.

У тій миті не існувало нічого — лише ми. Наші тіла. Наш подих. Наше серце.

Ми ще довго залишались сплетеними — переплетені, спітнілі, спустошені й наповнені водночас. Його рука лежала на моєму стегні, губи ковзали по моїй спині, плечах — повільно, ніжно, як вдячність.

— Це було… — прошепотів він.

— … як повернення додому, — прошепотіла я у відповідь.

Мовчання між нами було солодким. Наші серця билися в унісон. І я знала: цей ранок — не просто про секс. Він — про нас. Про любов, яка не забула, не згасла, лише стала ще гарячішою.

***

Нам дали два місяці — тільки для нас. Два місяці тиші, спокою, ніжності. Два місяці без обов’язків, без зовнішнього світу. Лише ми.

Еван не вагався ані хвилини — вже наступного ранку ми залишили столицю й поїхали до океану. Наша вілла, захована серед пальм, стояла на самому березі. Світлі стіни, просторі вікна, тераса, з якої відкривався краєвид на нескінченну воду. І він. Мій Еван. 

Ці дні були схожі на сон. Ми постійно обіймались, лежали поруч у ліжку, мовчали годинами. Його пальці заплутувались у моєму волоссі, я рахувала ритм його подихів. Ми разом готували вечерю, сміялися, говорили, мовчали — і це мовчання було найщирішою розмовою. У ньому — спокій, довіра, глибина.

Ми кохались часто — повільно, ніжно, ніби час і справді спинився. І здавалося, що весь світ зник — залишились тільки шкіра, дотики, подихи, ми.

Нас лише двічі навідали. Спершу Сібіл — як завжди енергійна, усміхнена, з пляшкою вина і цілим всесвітом історій та питань. Потім — Глорія. Саркастична, трохи різка, але з тією турботою, яку не переплутаєш ні з чим. Вона просто сіла поруч, взяла мене за руку — і ми мовчали. У тому мовчанні було більше любові, ніж у тисячі слів.

Наш час добіг кінця. А мені було б замало навіть вічності в його обіймах.

Ми повернулися до столиці. Я зустрілась із новим складом Ради Ордо. Виявилось, мене вважають рятівницею — мовляв, якби не я, Ларан переміг би. Та в моєму серці цей титул належить Аелару. Саме він змінив хід історії.

Про нас пишуть хроніки, складають пісні, розповідають дітям у школах. І хоч це приємно, я відчуваю вагу цього образу. Це… надто. Надто високо. Надто відповідально.

Потім ми вирушили до Аюнтаменто. Місто лишилося тим самим: затишним, казковим, сонячним. Те саме м’яке світло між будинками, ті ж вузькі вулички, що пахнуть корицею й морським вітром. Це місце, де я вперше відчула себе живою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍