Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

— Ед, я б впоралася сама! Впоралася!

Емоції розривали мене зсередини. Я не могла повірити в те, що відбувалося. Лі, тепер і Ед... У Серце Всесвіту неможливо потрапити "живій" душі, вона просто не пропустить її. Виняток становлю тільки я через особливість свого Дару або Прокляття, вже й не знаю, як це назвати. Чоловік підійшов ближче, став позаду мене, повернувся спиною й матеріалізував два мечі.

— Я зробив свій вибір і ні про що не шкодую. Я тебе не покину, кузино, — сказав він, зробивши жартівливий акцент на останньому слові. Не звертаючи більше на мене уваги, він розпочав свій останній бій.

У цю мить мені здалося, що за його плечима я помітила ледве помітний силует дівчини, що тримала його за плечі. Ось яка ти, богине Ларо. Прошу, подбай про нього й щедро благослови в наступному житті. Він як ніхто заслуговує цього.

У відповідь богиня трохи повернула голову й кивнула.

— Ти зможеш, Меггі. Залишився останній крок, я вірю в тебе, — пролунав упевнений голос за спиною.

Ти правий.

Я заплющила очі. Найменше, що я можу зараз зробити, — це не змарнувати ваші жертви. Я зможу. Я впораюся. Я сильна.

Не відволікаючись більше на внутрішній біль і шум битви, зосередилася на своєму завданні. Якорі вже знищені, тож тепер… Рішуче піднявши руки, одним порухом я злісно грюкнула “дверима”.

— Ти готова заплатити? — пролунав тихий, мелодійний голос у моїй голові. — Усе у світі має свою ціну. Ти готова сплатити мою?

У голові промайнуло тисячі варіантів можливого розвитку подій, але я чудово розуміла, що так, я заплачу будь-яку ціну, яку назве Всесвіт. Я це знала і була готова, але… А втім, неважливо...

— Готова.

— Дитино моя, ходімо.

Мене м’яко підняло вгору, і за мить я опинилася перед велетенськими, неймовірно величними й масивними дверима багряного кольору. Здавалося, їхня висота не мала меж, а краї губилися в бездонній прірві. 

— Це проєкція твоєї свідомості, — прошепотіла темрява за спиною. — Не зволікай. Твої супротивники вже близько, — останнє слово долинуло, ніби здалеку.

Поглянувши на Печатку у своїх руках, я впевнено приклала її до дверей, даючи магії вбратися й хвилями розійтися по дереву. Магічні символи засяяли, замки захиталися, невідомо звідки подув сильний вітер. Наступної миті мене відкинуло потужною хвилею. 

Чорна енергія у формі щупалець зі скреготом намагалася прорватися крізь щілини, але, наштовхнувшись на мерехтливу блакитну плівку, з вереском відступала. Двері гупали, тріщали, здавалося, що зараз розлетяться на друзки, але вистояли. Вистояли! Боги, вони вистояли! Ми зробили це! Я змогла!

— Тобі час повертатися, — чийсь лагідний дотик торкнувся мого чола. — Твій час вичерпано.

— А плата? — я розуміла, що не маю права ставити умови, але жити в страху не найкраща перспектива.

— Усе встигнеться, — тихий шелест, схожий на сміх. — Пам'ятай, що тепер не можна користуватися силою до наступного параду планет. Бережи себе, дитино. Іди та будь сильною.

— Дякую! — щасливо й щиро усміхнулася я.

Ні так ні, значить, будемо вчитися чекати. Розчиняючись у темряві, я мріяла лише про одне — якомога швидше обійняти своїх хлопців і зацілувати їх до втрати свідомості.

***

Прокинувшись у своєму вимірі, я не поспішала розплющувати очі. Потягнувшись, я намагалася продовжити мить цього абсолютного щастя. Щойно я відкрию очі, і реальність навалиться з новою силою, спогади й проблеми знову затягнуть у свій вихор. Та зараз ми перемогли! Ми впоралися!

Глибоко вдихнувши, я відчула знайомий нудотний запах і з переляку розплющила очі.

— Ні-і-і! — я зірвалася на ноги й закричала нелюдським голосом. — Ні! Ні! Ні!

Не усвідомлюючи, що відбувається, я крутила головою, розглядаючи кожен куточок залу. Мертві. Усі мертві! Звіром завила, відшукавши очима своїх хлопчиків. Підбігши до них, упала на коліна. Ритуальний одяг забарвилася в червоний, ввівши мене ще в більше божевілля.

— Ні-ні-ні, цього не може бути! Як же так?! Ми ж перемогли?! — торкаючись їхніх холодних тіл, я тріскотіла, наче божевільна.

Мене трусило. Я то вила немов навіжена, то переходила на крик. Обхопивши себе руками, розгойдувалася вперед і назад. Чому Ас тут? Чому він не на матчі? Чому улюблені зелені очі зараз скляні?! Чому вони лежать нерухомо?! Чому?!!!!

Не знаю, скільки це тривало, просто в один момент всередині щось клацнуло. Продовжуючи розгойдуватися, я флегматично блукала по залі, раз по раз натикаючись на знайомі обличчя...

Криваві боги встигли побувати тут. З огляду на час смерті, підкріплення прибуло буквально відразу, як я пішла в Астрал. Видно сліди жорстокої битви. Я зачерпнула зі стіни кров і беземоційно засунула палець в рот. «Убитий з одного удару, чистою мертвою енергією», — констатувала причину смерті Вовка. Дійшовши до іншого кінця зали, без інтересу тицьнула в м'яку хмарку. Боги теж повалені. Їм доведеться довго відновлюватися, але вони хоча б вижили... На ніс упала крапля крові. Піднявши голову, побачила Савільє зі списами, встромленими в саме серце.

Зупинившись біля свого вівтаря, я закинула голову назад. Надворі лютував сильний вітер, і навіть тут, у залі, було чути його виття.

— Ти теж так вважаєш, чи не так? Чому ти їм не допоміг? Хоча ні, не відповідай, тут і так усе зрозуміло, — махнувши рукою, я сумно всміхнулася.

Застрибнувши на камінь і підібгавши до грудей коліна, закрила руками обличчя. У душі було так порожньо, у голові жодної думки. Моральних сил ні на що не залишилося.

Я просиділа так до самого заходу сонця. Попрощавшись з останніми промінчиками сонця, тихо, спокійно піднялася і рушила до своїх близьких. Присівши навпочіпки, розглядала їхні, так схожі на сплячі, обличчя. Нахиливши голову, провела кінчиками пальців по знекровлених, холодних щоках. Зважаючи на позу, Раян, як справжній батько, захищав Аста до останнього подиху.