Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 39

Серце Всесвіту зустріло мене темрявою та оглушливою тишею. Проводячи рукою перед собою, я натрапила на невелике хмаровиння густого туману, яке, швидко просочившись крізь пальці, залишило легке відчуття крижаного поколювання. Струснувши рукою, уважно прислухалася до себе. Поки лежала на вівтарі, вдалося, зібравши крихти сил, прив’язати кілька міток до принесених у жертву душ. Тепер, рішуче крокуючи вперед, я прямувала до них.

Душа — матерія складна, її неможливо швидко зруйнувати. Знайду душу — знайду місце зосередження енергії, висмоктаної даркарівцями, а тоді вже легко дістанусь до тунелів, що з’єднують світи. Моя першочергова мета — знищити створені в нашому світі якорі, які відкривають богам можливість проникати сюди та замкнути “двері”, встановивши нову Печатку.

Мітка привела мене до доволі дивного місця. Здавалося, чорна мла навколо утворює печеру, але водночас вона нагадувала велетенське, світле зсередини дупло. 

Абстрагувавшись від голосів, що шепотіли з усіх боків, я обережно увійшла всередину. Ніби та сама темрява, але відчуття стали зовсім інші. Тут не можна довго перебувати. Передчуваю, що ще трохи й моя ніжна психіка вимагатиме відпустки.

Через кілька хвилин на стінах почали з’являтися короткі блакитні ниточки. Змійки освітлювали шлях, ніби м'яко повзли поверхнею й майже не торкалися одна одної.  Вирішивши дослідити їх уважніше, я обережно доторкнулася до однієї. Ниточка здригнулася і, завмерши, раптово спалахнула яскравіше. Йой! Перелякано відсмикнувши руку, я посилила захисне поле і приготувалася до атаки. 

Мить, друга, але проявляти агресію ніхто не став, тож я знову наблизилася до змійки, що блимала найбільш інтенсивно. Подумавши, знову піднесла до неї руку і… відчула знайому вібрацію! Лі! Це була його душа! Але як таке можливо! Лі! Я ж там вірила, що це неправда! Чому?!

Серце закалатало, а в горлі застряг тугий клубок. Не дозволяючи собі піддатися емоціям, я боляче вщипнула себе за ключицю. Зараз не час. Вони мені за все заплатять!

Позначивши змійку своєю міткою, я збиралася простежити, щоб душа мого друга повернулася у свій цикл переродження. Стиснувши кулаки, я рушила далі.

Чим далі я йшла, тим більше блакитних “змійок” з’являлося. Вони вкривали стіни, підлогу, стелю. Здавалося, я блукаю неоновим тунелем із химерними живими візерунками. Та нічого не буває вічним, і незабаром я опинилася на порозі просторої круглої кімнати, в центрі якої вирувала стовпом енергія, переливаючись усіма відтінками синього та чорного. Зробивши ще один крок до Джерела, я відчула, як зникає вся захисна магія, яка колись була на мене накладена. Звісно, спершу мене охопив страх, але згадавши основний Закон Всесвіту, я прийняла такі умови.

Єдине, що непокоїло — відсутність будь-якої охорони. Наче запрошення: «Приходь, роби, що хочеш». Розумію, що ймовірність того, що хтось дістанеться сюди, майже нульова, але ж я тут. Ще раз уважно озирнувшись навколо, все ж таки вирішила розпочати реалізацію задуманого плану.

Зайнявши вигідну позицію, на випадок якщо до мене завітають гості, я сіла на підлогу. Зосередилася, зітхнула і, вправно перебираючи пальцями Нитки, почала ткати нове полотно. Немов дірявий килим, я латала й відновлювала правильний малюнок Печатки. З часу розпаду минуло не так багато, і я сподівалася, що не вся енергія встигла розсіятися, а отже, зможу втягнути Нитки й вплести їх у нове заклинання, посиливши його таким чином.

Це все видається складним для розуміння, але в цьому і полягає наша справжня сила. Не зрощувати кістки чи розважати натовп, а керувати потоками, змінюючи напрямок історії.

Минала вічність, коли я нарешті тримала у руках сферу, що виблискувала згорнутою магією. У руках струменіла енергія, а в душі я розуміла — найважче ще попереду. 

Наступної миті тишу розірвало різке клацання, за яким простір оглушило жахливе виття. Воно здійнялося з усіх боків, пронизуючи повітря, мов несамовитий крик тисяч замордованих душ. Стіни задрижали, і з темряви почали з’являтися спотворені істоти, мов згустки тіні, що набували жахливих форм, зліплених із перекручених частин тіл. Їхні безокі обличчя зяяли хижими ротами, з яких виривалося жахливе сичання, змішане з плачем і божевільним сміхом. Вони звивалися, наче розплавлені тіла, їхні кінцівки, схожі на павучі лапи, шкреблися по підлозі, залишаючи за собою чорні, смердючі сліди. Жахливий хор їхніх голосів, що лунали водночас звідусіль, змушував кров холонути в жилах.

Ці потвори, схожі на кошмари, вилазили з усіх шпарин. Від їхнього зловісного шепоту, переплетеного зі звуками, схожими на шурхіт сухих кісток, повітря стало густим і задушливим. 

Зібравши всі сили, я розгорнула захисний щит. Він спалахнув, відштовхуючи істот, що накинулися на нього, як скажені звірі. Їхні потворні тіла розривало на шматки, бризкаючи отруйною чорною кров’ю, але вони не відступали, продовжуючи тиснутися до мене. Щит мерехтів під тиском, а я відчувала, як кожен подих ставав важчим, ніби саме повітря перетворювалося на гнилу, задушливу твань.

Щит спрацював, але тут виникла нова проблема. Сил після складної магії майже не залишилося, а будь-яка спроба контратаки могла розсіяти нестабільну Печатку в руках. Серце гупало, наче скажене, а я, спостерігаючи, як істоти повзуть по щиту, намагалася зосередитися, знайти хоч якийсь вихід із цієї смертельної пастки.

І раптом темряву розірвало сліпуче світло. Воно заповнило простір навколо мене, утворивши ще один захисний бар'єр. Потвори завили. Я зосередила погляд на яскравому сяйві, намагаючись розгледіти того, хто втрутився, але сліпучий блиск приховував усе, залишаючи лише відчуття могутньої присутності.

— Ні! — просипіла, притискаючи сферу з Печаткою до живота й міцно обіймаючи її руками.

— Так, — ледь усміхнувся чоловік.

— Ні, Едвіне! Навіщо?! — сльози потоком котилися по моїх щоках. — Що ви робите з моєю душею?! За що?! Вам мало того болю, що я вже пережила?! Ви вирішили мене добити, так?!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍