М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Колборн дивиться на мене якось дивно, немовби оцінно.

— І що, це все?

— Звісно, що ні, — кажу я. — Ми чотири роки були нерозлучними. Цього не поясниш за кілька хвилин.

Колборн супиться, ховає руки в кишені. Мій погляд автоматично сковзає до його стегна, шукаючи золотий виблиск поліцейського жетона, і аж тоді я згадую, що він змінив роботу. Знову кидаю погляд на його обличчя. Він радше не постарішав, а полиняв, наче старий пес.

— Хочеш дізнатися, що це було, на мою думку? — питає він.

Я заінтриговано зводжу брови. Від мене часто хотіли почути пояснення моїх стосунків із Джеймсом, і це спочатку здавалося несправедливим — бо ж від однієї частини рівняння вимагали, щоб вона відповідала за нього повністю, — але жодна людина досі не пропонувала поставити нам діагноз.

— Я гадаю, він захопився тобою, тому що ти був аж так захоплений ним.

(«Захоплений». Я звертаю увагу на вибране ним слово. Мені це визначення не здається аж таким точним, але й не скажеш, що воно геть хибне.)

— Так, можливо, — кажу я. — Я не питав. Він був моїм другом... Ба ні, чесно кажучи, набагато більше, ніж другом... І цього було достатньо. Розбиратися в причинах у мене не було потреби.

Ми стоїмо, дивлячись один на одного. Мовчимо, але ніяковіє через це мовчання лише Колборн. Йому страшенно кортить поставити ще одне запитання, але він цього не робитиме. Утім, він підбирається якомога ближче, поволі, можливо, сподіваючись, що я сам не витримаю і завершу думку за нього:

— Коли ти кажеш «більше, ніж другом»...

Я чекаю.

— Так?

Він полишає спробу.

— Гадаю, це не має значення, але все одно не можу про це не думати.

Я всміхаюся йому якомога невизначений? — так, щоб він точно не міг викинути ці думки з голови ще дуже довго. Якби ж то Колборнові стало снаги спитати, я б йому відповів.

Моя відчайдушна закоханість у Джеймса (от воно, правильне слово, і до біса те «захоплення») була поза межами поняття статі. Колборн — цілком пересічний собі Джо, щасливо одружений, батько двох дітей, чимось схожий на мого власного батька, — не справляє на мене враження людини, яка здатна це зрозуміти. Мабуть, це нікому не під силу, аж доки сам цього не переживеш, і тоді вже просто не зможеш заперечувати.

То ким ми були один для одного? За десять років я так і не спромігся дібрати гожого слова, щоб дати цьому визначення.

СЦЕНА ПЕРША

Щойно третьокурсники завершили з «Двома веронцями», декорації розібрали з якоюсь майже нечемною похапливістю. За три дні сценою повністю заволоділи декорації «Ліра», і ми вперше потрапили до простору, що зазнав перетворення. У розкладі стояло фехтування, але натомість ми увійшли за лаштунки, вервечкою, одне за одним, не відчуваючи майже нічого, хоча зазвичай перспектива побачити нову декорацію викликала неабияке хвилювання.

(Александр уже повернувся з лікарні. Він ішов останнім — із запалими очима, якийсь скутий і безживний, геть-чисто ожилий мрець. Він здавався таким зламаним, що мені поки бракувало бажання — чи то, може, сміливості — з ним поговорити.)

— Ну от, — виголосив Каміло, вмикаючи робоче освітлення. — Цього разу вони справді перевершили самих себе.

На одну неймовірну мить я забув про втому й тягар постійної тривоги, що мене гнітила. Ми немов потрапили до якоїсь зачарованої країни.

Позначені скотчем на підлозі декорації здавалися оманливо простими: порожня сцена з вузьким Мостом, що тягнувся центральним проходом, ніби злітна смуга. Але сценічне рішення вражало, від нього паморочилося в голові, наче від наркотика. Величезне дзеркало вкривало всю підлогу, кожен її сантиметр, відбиваючи глибокі тіні за лаштунками. Ще одне дзеркало здіймалося вздовж стіни, де мав бути задник; воно стояло під кутом, так щоб у ньому відбивалися лише темрява й порожнеча — але не глядачі. Мередіт першою наважилася ступити на сцену, і я насилу придушив безглузде бажання схопити її за руку й потягти назад. Її точна копія стояла догори дриґом, відбиваючись у підлозі.

— Господи... — видихнула вона. — Як вони це зробили?

— Дзеркальний плексиглас[118], — пояснив Каміло. — Тому поверхня не трісне, і нею можна цілком безпечно ходити. Костюмери закріплять на підошвах нашого взуття спеціальні накладки, щоб ми не сковзалися.

Мередіт кивнула, дивлячись униз, у прозорий вертикальний тунель, що вів — куди? Філіппа обережно ступила на сцену й підійшла до Мередіт. Потім до них долучився Александр, за ним Рен, тоді Джеймс. Я й досі стовбичив за лаштунками, вагаючись.

— Овва, — захоплено видихнула Рен тонким голосом. — Л як воно все виглядає, якщо ввімкнути світло?

— Давайте покажу, — озвався Каміло, повертаючись до пульта в суфлерському кутку. — Voila.

Коли ввімкнулися прожектори, Рен зойкнула. Це було не гаряче, задушливе жовте світло, до якого ми звикли, — ні, це світиво було нестерпно-білим. Ми закліпали, засліплені ним, чекаючи, поки звикнуть очі. Аж тоді Мередіт тицьнула вгору.

— Дивіться!

Над нами, між дзеркалом-задником і завісою (де зазвичай були тільки порожні штанкети й довгі ліани тросів), зараз висіли мільйони крихітних дротиків з оптоволокна, сяючи яскраво-блакитним, ніби зірки. Дзеркало під ногами перетворилося на неозоре нічне небо.

— Ходи сюди, — гукнув мене Каміло. — Присягаюся, це безпечно.

Я слухняно вигулькнув з-за лаштунків і опустив ногу на дзеркальну підлогу, побоюючись, що стопа зараз просто пройденаскрізь і я шубовсну донизу. Але дзеркало нікуди не поділося, воно здавалося оманливо твердим. Я обережно дістався до центру сцени, де юрмилися мої однокурсники, дивлячись хто вгору, хто вниз із роззявленими від захвату ротами.