М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Вони зробили справжні сузір’я... — промовила Філіппа. — Ондечки Дракон...

Вона тицьнула пальцем, і Джеймс простежив за напрямком її погляду. Я глянув на Міст, над яким зі стелі залу звисала ше одна оптоволоконна гірлянда.

— Оце вони дають... — стиха видихнув Александр.

Власні відображення в нас під ногами ширяли над зоряною прірвою. У мене неприємно закрутило в шлунку.

— Не поспішайте, — сказав Каміло. — Походіть трохи. Звикайте рухатися тривимірною підлогою.

Усі мої однокурсники розійшлися сценою, їх поволі віднесло від мене, наче брижі на поверхні озера. Раптом я відчув якийсь незрозумілий поштовх за сонячним сплетінням і зрозумів, що це мені нагадує — озеро взимку, коли воно ще не встигло вкритися кригою і в ньому відбивається неосяжне чорне небо, наче портал до іншого всесвіту. Я заплющив очі, відчуваючи, що мене захитує.

Останні кілька тижнів промайнули стрімким вихором, час інколи тягнувся просто нестерпно повільно, а іноді мчав так швидко, що навіть подих не було коли перевести. Ми перетворилися на маленьку колонію опівнічників. За винятком занять і репетицій, Рен рідко виходила з кімнати, але вночі в неї зазвичай горіло світло. Александр, відколи його виписали з лікарні, щотижня дві години проводив у компанії медсестри та штатного психолога і жив під загрозою виключення, якщо бодай трішечки заступить за межу. У Замку його постійно пильнували Колін і Філіппа, поки він потерпав від ломки. Вони мучилися з ним разом: стежили за ним, переймалися, не спали. Я сам куняв хіба уривками, у неналежний час, і сон мій завжди був дуже коротким. Коли я збував ночі внизу з Мередіт, вона лежала поруч зі мною спокійно й тихо, але постійно клала руку мені на спину або на груди, поки лежала з книжкою (іноді годинами не перегортаючи сторінку), можливо, просто для певності, що я поруч.

Якщо в мене не виходило заснути в одній кімнаті, я перебирався до іншої. З Джеймса, утім, компанія теж була така собі. Інколи ми лежали в ліжках один навпроти одного, поринувши в приємну тишу. Інколи він вовтузився й бурмотів уві сні. А ще траплялися ночі, коли він, вважаючи, що я вже заснув, вислизав із ліжка, брав куртку та черевики і просто зникав у темряві. Я ніколи не питав, куди він іде, боячись, що він не покличе мене із собою.

Я й досі бачив Річардауві сні майже щоночі, найчастіше він ввижався мені в підвалі. З-під дверцят шафки стікала кров, і коли я розчахував їх, то бачив усередині Річарда — потрощене тіло, з носа, очей і рота скрапувала червона юшка. Але він уже не був єдиним актором у цьому театрі жасних снів: до трупи долучилися Мередіт і Джеймс, які іноді грали моїх коханців, іноді ворогів, а інколи відтворювали такі маячні сцени, що я не міг збагнути, хто вони. Найпаскуднішим було те, що час від часу вони сварилися одне з одним і взагалі мене не помічали. У драмах, які розігрувала моя підсвідомість, вони, як насильство і близькість, стали якимось чином взаємозамінними. Кілька разів я прокидався, провинно здригаючись, і не міг пригадати, у чиїй кімнаті я зараз, чиє дихання м’яко шелестить у тиші.

Я розплющив очі, і на мене глянуло моє власне відображення. У голові негайно запаморочилося. Щоки в мене були запалі, шкіра поплямована вибляклими синцями. Я підняв голову, по черзі дивлячись на своїх друзів.

Александр уже дістався до кінця Мосту і тепер сидів, втупившись у порожню залу. Мередіт стояла на самісінькому краєчку сцени, прикипівши очима до оркестрової ями, наче стрибунка, що обмірковує самогубство. Рен за кілька кроків позаду неї дріботіла, обережно ставлячи ноги одна перед іншою, розкинувши руки, ніби йшла линвою. Філіппа знайшлася біля лівої куліси; її обличчя було повернене до Каміло, який схилився до неї і щось шепотів, не порушуючи тишу зали.

Джеймса я побачив біля задника, він стояв, витягнувши руку, долоня до долоні з власним відображенням, і його очі в холодному космічному світлі були сірясто-синіми.

Я переступив з ноги на ногу, підошви рипнули дзеркалом. Джеймс озирнувся й зустрівся зі мною поглядом. Але я залишився, де стояв, боячись рушити до нього, боячись, що зашпортнуся на рівному місці, зірвуся з якоря, який мене тримає, і порину в зоряну порожнечу — заблукалим неприкаяним місяцем.

СЦЕНА ДРУГА

Перша вистава «Ліра» минула нівроку. Афіші, виконані в білому та густо-синьому, з’явилися на всіх вільних стінах у кампусі та в місті. На одній з них був Фредерік у білому вбранні, біля його ніг нерухомо тулилася Рен, а під ними напис:

КРАЩЕ НЕ ВСТРЯВАЙ

ПОМІЖ ДРАКОНОМ І ЙОГО ШАЛЕНСТВОМ[119].

На іншій афіші Джеймс самотньо стояв на Мосту, з мечем на поясі — яскравий спалах у темряві. Серед віддзеркалення зірок у нього під ногами були розкидані мудрі слова Блазня:

БОЖЕВІЛЬНИЙ ТОЙ, ХТО ВІРИТЬ ЛАГІДНОСТІ ВОВКА.

На прем’єрі зала була повна. Коли ми вийшли на поклони, глядачі попідводилися, ніби підхоплені океанським припливом, але оплески не спроможні були заглушити відгомін горя, що бринів у повітрі після трагічної фінальної сцени. Гвендолін сиділа в першому ряду поряд із деканом Голіншедом, на щоках мерехтіли сльози, до носа вона притискала паперову хустинку. Ми повернулися до гримувальні в задушливій тиші.

Вечірку трупи запланували, як завжди, па п’ятницю, хоча всі ми, я цього певен, були не в тому настрої, щоб святкувати. Водночас нам відчайдушно хотілося вдати, буцімто все гаразд — чи щось на кшталт, — і переконати в цьому всіх довкола. Колін, який «вмирав» наприкінці третього акту, зголосився повернутися до Замку й за час, що лишиться до виходу на поклон, підготувати все до нашого повернення.

Мляво вдаючи повагу до кампанії керівництва академії, спрямованої на боротьбу з надмірною пиятикою, ми купили вдвічі менше алкоголю, ніж зазвичай, а Філіппа та Колін дали