М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Л решта?

— Не знаю, — повторив я, не в змозі придушити раптову хвилю паніки. — На заняттях у Ґвендолін були всі.

Невелика раціональна частина мого мозку видала перелік причин, через які вони могли запізнюватися. Найімовірніше, просто почувалися вибитими з колії через те, що відбулося щойно на занятті. Втомилися. Їм зле. ПTCP.

Фредерік визирнув до коридору, спершу глянув у один бік, потім в інший, наче дитина, яка збирається перейти вулицю. Я взяв філіжанку, сподіваючись, що чай мене заспокоїть, але вона вислизнула з моєї тремкої руки. Гарячезна рідина плеснула мені на шкіру — я задихнувся зболеним криком, а тонка порцеляна впала на підлогу й розбилася на друзки.

Фредерік, рухаючись швидше, ніж будь-коли на моїй пам’яті, рвучко озирнувся.

— Олівере... — почав він здивовано, мало не докірливо.

— Вибачте! — вигукнув я. — Вибачте, вона просто вислизнула, і я...

— Олівере, — повторив Фредерік, зачиняючи двері. — Я не через філіжанку переймаюся.

Він узяв із буфета серветку, приніс мені. Я промокнув руки, як міг, бо вони й досі страшенно трусилися. Дихання було коротке й уривчасте, ніби на мене раптом напала гикавка — я хапав просякле крейдяним пилом повітря так жадібно, наче воно мало от-от закінчитися. Фредерік опустився в крісло, де зазвичай сидів Джеймс.

— Будь ласка, гляньте на мене, Олівере, — сказав він суворо, але м’яко. Я звів очі. — Отак. А тепер розкажіть-но мені, що сталося.

— Усі... — я похитав головою, розриваючи серветку на дрібні клаптики своїми нещасними попеченими пальцями. — Ми просто... розвалюємося.

Тоді я вже зрозумів, якою вона буде, наша історія. Наша маленька драма стрімко мчала до кульмінації. Що буде далі, коли ми опинимося на краю урвища?

Спочатку розплата. Потім падіння.

ДІЯ П’ЯТА

ПРОЛОГ

На те, щоб піднятися з першого поверху до Вежі, у мене йде років десять. Я дибаю сходами повільно, ніби приречений до страти — на ешафот, а Колборн, так само неквапом, — за мною назирці. Тутешній аромат старого дерева й старовинних книг із невагомим присмаком пилу майже нестерпно знайомий, хоча я навіть не зважав на нього десять років тому, коли тут мешкав. Двері трохи прочинені, наче один із нас, тих колишніх двадцятирічок, не зачинив їх, поспішаючи до театру, до П’ятої студії, до «ШексВЕЕR»... чи ще бозна-куди. На мить я замислююся, чи не чекає на мене Джеймс там, за дверима.

Я штовхаю їх, і вони безшелесно прочиняються — двері заіржавіли не настільки, як я. Порожня кімната витріщається на мене, коли я переступаю поріг, готовий до того, що біль споминів вгатить ніби блискавкою. Але замість нього я чую лише слабкий шепіт, зітхання, схоже на найлегший подих вітру по той бік шибки. Врешті-решт я наважуюся зрушити з місця.

Тут і досі живуть студенти, принаймні мені так здається. На порожніх книжкових полицях лежить шар пилу — завтовшки в кілька тижнів, але не років. З ліжок прибрали білизну, вони здаються якимись голими і схожими на кістяки. Моє ліжко. Джеймсове. Я торкаюся одного зі стовпчиків його ліжка; дерев’яна спіраль, гладенька, ніби скло. Видихаю — я й не помітив, що затримав подих. Кімната цілком і повністю пересічна.

Вікно між моєю шафою і Джеймсовим ліжком — вузьке, наче амбразура, — примружившись, вдивляється в озеро. Якщо витягнути шию, можна побачити кінець пірса, що виступає над по-літньому смарагдовою водою. Я розмірковую (уперше, хоч як це дивно): а що, якби я спостерігав за тим, що сталося, звідси, якби не провів ніч після вечірки на честь «Цезаря» поверхом нижче, у кімнаті Мередіт? Ні, надто темно було, кажу собі. Нічого б я звідси не побачив.

— Ви тут жили? — Колборн стоїть у мене за спиною, дивлячись у стелю, у далеку центральну точку, де всі бантини сходяться, наче шпиці колеса. — Ти й Ферроу?

— Так, Джеймс і я.

Колборнів погляд звільна опускається. Тепер детектив дивиться мені просто в очі. Дивиться й хитає головою.

— Ви двоє... Ніколи не розумів.

— І ми також. Легше було не розуміти.

Він якусь мить вагається, добираючи слова.

— Ким ви були один для одного? — питає нарешті.

Звучить нечемно, але він просто роздратований тим, що не годний краще сформулювати власне запитання.

— Багато ким. Друзями, братами, співучасниками... — обличчя Колборна спохмурніло, але я не зважаю на це й веду далі: — Джеймс був таким, яким я відчайдушно хотів стати й ніколи не міг: талановитий, розумний, компанійський. Єдина дитина в сім’ї, де мистецтво цінували вище за логіку, а пристрасть — вище за мир і спокій. Я вчепився в нього, наче реп’ях, щойно ми познайомилися, сподіваючись, що мені теж перепаде бодай дещиця його блиску.

— А він? — питає Колборн. — Йому з тебе яка була користь?

— Невже так складно повірити в те, що я просто можу комусь подобатися, Джо?

— Зовсім ні. Я ж тобі багато разів казав, що ти припав мені до душі навіть проти моєї власної волі.

— Авжеж, — сухо кажу я, — і мені ваша душа повсякчас світить і гріє.

Він гмикає.

— Можеш не відповідати на запитання, але я його не знімаю.

— Гаразд. Це, певна річ, просто припущення, але, мабуть, Джеймсові я подобався з причин, прямо протилежних тим, з яких він подобався мені. Усі казали, що я «милий», але насправді мали на увазі «наївний». Я був наївним, вразливим і просто-таки неймовірно пересічним. Але доволі розумним, щоб не пасти задніх поруч із ним, тому Джеймс мене й