М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

глянула в текст, який тримала в руках, і промовила останню Освальдову репліку:

— Що неприємне, те його смішить,

Що радувати має, те печалить[117].

Мередіт ривком втягнула повітря, ніби людина, яка прокидається. її долоня лягла на Джеймсові груди, перш ніж той устиг ворухнутися, утримуючи його на відстані витягнутої руки.

МЕРЕДІТ: Тож не заходьте. Певне, бідний герцог

Від страху втратив гнів і самолюбство

І на образи не відповідає.

Усе, про що домовились в дорозі,

Вступає в силу.

Вона пограла з комірцем його сорочки, на мить відволікшись на тепло шкіри під тканиною. Він навпомацки знайшов її руку, пучками пальців провів по мереживу блакитних жилок на зап’ястку.

МЕРЕДІТ: Їдьте до сестри,

Збирайте військо, станьте на чолі.

Я теж візьмусь за меч, а чоловіка

За прядку засаджу.

Поки вона говорила, він дивився на її губи, а тоді Мсредіт зігнула лікоть, запрошуючи Джеймса підступитися ближче, ніби забула, чому його треба тримати на відстані.

МЕРЕДІТ: Тримать зв’язок

Ми будем через Освальда. Сміліше!

Чекають вас визнання й вдячність дами.

Ось стрічка валі.

Її рука ковзнула до горловини светра, і його рука потягнулася слідом за нею, завмерши на волосину від її шкіри, поки вона намацувала хустку й витягала її.

— Нагніться! — наказала вона.

Одним раптовим рухом він схопив хустку й поцілував Мередіт із такою силою, що мало не збив її з ніг. Вона обома руками вчепилася в його сорочку, ніби хотіла його задушити, і я почув, як збилося його дихання, почув ледь помітний схлип у відповідь. Це було жорстко й агресивно, хустка та її витончена спокуса були роздушені й забуті. Якби вони мали пазурі, то, мабуть, просто роздерли б одне одного на шматки. Мені було гаряче, мене нудило, у голові паморочилося. Я хотів відвернутися, але не міг — враження було таке, ніби спостерігаю за автомобільною аварією. Я так міцно зціпив зуби, що перед очима все аж попливло.

Мередіт нарешті відірвалася від Джеймса, відштовхнула його на крок. Тепер їх розділяв трохи більше ніж метр, та вони все не зводили одне з одного очей, розпатлані й захекані.

МЕРЕДІТ: Цей цілунок,

Якщо б усе сказати він посмів,

Від серця. Зрозумій і прощавай!

ДЖЕЙМС: До смерті твій!

Він повернувся, рушив у хибний бік і просто вийшов зі студії. Щойно він зник, Мередіт відвернулася від того місця, де стояв Джеймс, і слова її пролунали різко й затято:

— Які чоловіки бувають різні!

Цей кожну може звабити, а я

Нікчемі нерішучому належу.

Продзвенів дзвінок, саме вчасно. Я вибіг у коридор; від огидного відчуття, що на мене всі витріщаються, аж пекло шкіру.

СЦЕНА ДЕСЯТА

Я кулею злетів сходами, мало не перекинувши через поруччя якогось студента філософського факультету — так мені кортіло якнайшвидше забратися з П'ятої студії. Дорогою впустив книгу, але повертатися по неї не став — хтось достеменно підніме, а в кутику на форзаці було написано моє прізвище. Діставшись галереї, я, навіть не постукавши, рвучко розчахнув двері, затраснув їх за собою і привалився до них спиною. Під шиною на переніссі засвербіло — підступало бажання чхнути, і на мить я затамував подих, уявивши, як зараз буде боляче.

— Олівере? — Фредерік визирнув з-за дошки з ганчіркою для крейди в руці.

— Так, — озвався я, видихаючи. — Перепрошую, я просто... хотів побути в тиші.

— Розумію. Може, сядете, а я наллю вам чаю?

Я кивнув, очі сльозилися, бо я щосили намагався не чхнути. Пройшовши кімнатою, підступився до вікна й визирнув надвір. Там усе було безрадісним і сірим, тьмяне озеро вкривав тонкий шар криги. Звідси, здалеку і з чималої висоти, воно здавалося каламутним дзеркалом, і я уявив, як Бог тягнеться донизу, щоб протерти скло рукавом.

— Мед? — спитав Фредерік. — Чи лимон?

— Так, будь ласка, — озвався я; думки мої були далекі від того, що зривалося з губ.

У голові спліталися в обіймах і боролися Джеймс і Мередіт. Під волоссям і між лопатками поколював шкіру піт. Хотілося розчахнути вікно, дозволити холодному пориву зимового вітру вгамувати пропасницю, що струменіла у венах, заморозити мене, щоб узагалі нічого не відчувати.

Фредерік приніс мені чашку з блюдцем, і я зробив чималенький ковток чаю. Він обпік мені язик і піднебіння, я не відчув смаку, навіть різкої кислоти лимону не відчув. Фредерік спантеличено дивився на мене. Я спробував був йому всміхнутися, але вийшла радше якась гримаса, судячи з того, що він легенько постукав себе пальцем по носі й запитав:

— Як воно?

— Свербить, — зізнався я.

Відповідь була інстинктивна, але доволі чесна.

Спочатку Фредерікове обличчя нічого не виражало, аж тоді він розсміявся.

— Ви, Олівере, — сказав він, — воістину незламна людина.

Моя усмішка тріснула, геть-чисто шар тиньку.

Фредерік почовгом рушив назад до буфета, щоб продовжити розливати чай. Я стиснув кулаки якомога міцніше, тамуючи бажання закричати, а чи, можливо, вибухнути несамовитим сміхом, хоча горло в мене, як і раніше, боліло після тієї ночі, коли в Александра стався передоз.

Із запізненням продеренчав дзвоник; я глянув на Фредеріка, який дивився на золотий годиннику себе на зап’ястку.

— А інші затримуються? — спитав він.

— Я не знаю, — власний голос здався мені якимось напруженим, ламким. — Александр у лікарні, Рен повернеться завтра,