Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

«Пальці мають бути закриті, — скомандувала вона, коли Селеста продемонструвала їй вбрання та босоніжки. — На такій події відкриті пальці недоречні.»

Селеста поступилася. За минулий рік вона дозволила Маделін так багато зробити для неї.

«Я мала знати, — казала Маделін. — Я повинна була знати, що тобі доводиться переживати.»

І скільки б Селеста не переконувала її, що вона жодним чином не могла знати, що Селеста б їй цього не дозволила б, Маделін все одно долало почуття провини. І все, що Селеста могла зробити, — це дозволити їй допомагати та підтримувати її.

Селеста пошукала в аудиторії привітне обличчя, та зупинилася на жінці років п’ятдесяти, із пташиним обличчям, котра схвально кивала головою, коли виступала Cьюзі.

Вона трохи нагадувала Селесті нову вчительку у школі, що розташовується за рогом будинку, в якому вони мешкають. Перш ніж вони почали навчання, Селеста зустрілася з нею для розмови.

— Вони ідеалізували свого батька, тож тепер, після його смерті, мають певні проблеми з поведінкою. — Сказала їй Селеста під час цієї першої зустрічі.

— Звісно, мають, — сказала пані Хупер. Вона виглядала так, ніби ніщо на світі не могло її здивувати. — Давайте зустрічатимемось щотижня, щоб ми могли це здолати.

І Селеста втрималася, щоб не кинутися їй в обійми та не заплакати у її гарну заквітчану блузку.

Увесь минулий рік дітям було складно. Вони настільки звикли, що Перрі відсутній значні проміжки часу, що спливло чимало часу, поки вони усвідомили, що він більше не повернеться. І реагували вони на це точнісінько так само, як і Перрі реагував, коли щось ішло не так — сердито, знавісніло. Щодня вони намагалися вбити одне одного, і щовечора засинали в одному ліжку, поклавши голови на одну подушку.

Бачити їхнє горє було для Селести покаранням. Але покаранням за що? За те, що вона залишалася з їхнім батьком? За те, що хотіла, щоб він помер?

Бонні не відправили до в’язниці. Її визнали винною у ненавмисному вбивстві через незаконне та небезпечне діяння та присудили 200 годин виправних робіт. Оголошуючи вирок, суддя сказав, що моральна провина підсудної найнижча для такого роду злочинів. Він узяв до уваги, що Бонні не мала судимостей, щиро розкаювалася у своїх діях, і що, хоч, імовірно, і можна було передбачити, що жертва впаде, це не було її наміром.

Він також взяв до уваги свідчення експертів, котрі підтвердили, що балконні перила були нижчі поточних будівельних норм, і що барні стільці не можна використовувати на балконі, а також інші фактори, серед яких погодні умови та слизкість перил, а також алкогольне сп’яніння підсудної і жертви.

Як казала Маделін, Бонні виконувала свої виправні роботи з великим задоволенням, і Абігель увесь час була поруч.

Між юристами та страховими компаніями відбувалося жваве листування, але це вони розбиралися між собою. Селеста заявила, що не хоче від школи жодних грошей, і що пожертвує усі виплати, які вона отримала внаслідок нещасного випадку.

Будинок та іншу нерухомість продали, і Селеста перевезла хлопців у маленьку квартиру на Мак-Махонс-Пойнт, і вона повернулася на роботу — три дні на тиждень у юридичній фірмі з сімейного права. І вона тішилася тим, що упродовж робочих годин вона не думала ні про інше, лише про роботу.

Хлопці мали трастові фонди, але Селеста вирішила, що ці фонди не визначатимуть їхньої особистості, тож одного дня їм доведеться запитувати: «Хочете ще картоплю фрі?»

Вона також заснувала такий само трастовий фонд для Зіггі.

«Ти не маєш цього робити, — сказала Джейн, коли Селеста їй розповіла у маленькій кав’ярні неподалік її квартири. Джейн була вражена, її майже нудило. — Ми не хочемо його грошей. Тобто, твоїх грошей.»

«Це гроші Зіггі. Якби Перрі знав, що Зіггі — його син, він би хотів, щоб із ним повелися так само, як з Максом і Джошем, — сказала їй Селеста. — Перрі був…»

Але вона зрозуміла, що не може говорити, бо як сказати Джейн, що Перрі був щедрим і дуже справедливим. Її чоловік завжди був дуже справедливим, окрім тих випадків, коли він був жахливо, страшенно несправедливим.

Але Джейн нахилилася через стіл, взяла її за руку та сказала:

«Я знаю, він був», — ніби вона і справді розуміла усе, ким Перрі був і не був.

Сьюзі підійшла до кафедри. Сьогодні вона гарно виглядала. Хвала богам, вона перестала так фарбувати очі.

— Жертви домашнього насильства часто виглядають не так, як ви собі уявляєте, — сказала Сьюзі. — І їхні історії не завжди такі чорно-білі, як ви очікуєте.

Селеста пошукала знайоме обличчя в натовпі лікарів швидкої допомоги, медсестер приймальних відділень, сімейних лікарів та консультантів.

— Саме тому я сьогодні запросила сюди двох чудових людей. Вони щедро пожертвували своїм часом, щоб розповісти вам свої історії. — Сьюзі підняла руку та показала на Селесту та чоловіка, котрий сидів поруч. Він поклав руку на стегно, щоб вгамувати нервове тремтіння ноги.

«Господи!— подумала Селеста. Вона ледь здолала раптовий приплив гарячих сліз. — Він не консультант. Він такий, як я. З ним це також трапилось.»

Вона повернулася та подивилася на нього, він усміхнувся у відповідь, його очі бігали, немов маленькі рибки.

— Селеста? — сказала Сьюзі.

Селеста підвелася. Подивилась на чоловіка у светрі, а тоді на Cьюзі, котра схвально кивнула, Селеста ступила кілька кроків та стала за дерев’яною кафедрою.

Пошукала у залі обличчя тієї приємної жінки. Так, ось вона — усміхається, трішки киває.

Селеста глибоко вдихнула.

Вона погодилася прийти сюди сьогодні на прохання Сьюзі, ну і, звісно, бо вона хотіла розповісти свою історію та переконатися, що професіонали зі сфери охорони здоров’я знають, коли треба поставити більше питань та не заплющити очі на якісь речі. Вона збиралася розповісти їм факти, але не відкривати душу. Вона збереже свою гідність. Залишить частинку себе лише для себе.

Але зараз її переповнювало раптове бажання поділитися всім, розповісти огидну голу правду, нічого не приховуючи. До біса гідність!

Вона хотіла подарувати тому чоловікові у дурнуватому джемпері впевненість розповісти його власну голу і огидну правду. Вона хотіла, щоб він знав, що принаймні одна людина сьогодні тут розуміє усі помилки, яких він припустився: тоді, коли вдарив у відповідь, і тоді, коли залишився, коли не треба було залишатися, і тоді, коли подарував другий шанс, тоді коли навмисне її дражнив, коли дозволяв дітям бачити те, чого вони бачити не мали. Вона хотіла сказати йому, що знає всі ці досконалі маленькі відмовки, всю брехню, які він сам собі торочив усі ці роки. Бо ж вона так само себе