Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

— Дхне димом, щось сталося, — вигукнула зненацька білява дівчина.

— Ш-ш-ш-ш! — зашипіла на неї мадам Субрін. Обидві зникли за дзеркальними дверима.

Під даховим вікном у задній кімнаті майстерні мадам Субрін сидить Ганна Коген, пришиваючи облямівку до сукні швидкими дрібненькими стібками. На столі перед нею, немов піна збитих білків, лежить купа білого тюлю. Чарлі, мій хлопче. Ой, Чарлі, мій хлопче, мугикає вона, шиючи майбутнє швидкими дрібненькими стібками. Якщо Елмер хоче побратися зо мною — я не від того. Сердешний Елмер, він дуже хороший хлопець, тільки мрійник. Чудно, що закохавсь у такій дівчині, як я. Він переросте все це і, можливо, в революцію стане визначною людиною… Коли буду Елмеровою дружиною, доведеться забути про танці. Може нам пощастить заощадити грошей і ми одкриємо невеличку крамницю на одній із Авеню в залюдненому районі. Там можна більше заробити грошей, ніж у центрі. La Parisienne. Modes.

Закладаюся, що поведу справу не згріш од старої цієї суки. Якщо бути самій собі господинею, то не буде ніяких турбот з страйками й страйкбрехерами. Однакові можливості всім. Елмер каже, що все це дурниці. Єдине, на що може покладати надії робітник, це — революція. До нестями я кохаю Гаррі, він шалено кохає мене… Елмер на телефонній станції, у смокінгу, з трубками на вухах, високий, як Валентіно, дужий, як Дуґ. Оповіщено революцію. Червона ґвардія маршує П'ятою Авеню. Ганна з золотими кучерями, з кошеням у руках вихилилася разом з Елмером із вікна. Білі голуби-турмани пурхають під ними над містом. П'ята Авеню кривавиться червоними прапорами, виблискує міддю оркестрів, десь далеко співають по-єврейському «Die Rote Fahne». На Вулворській вежі майорить стяг. — Глянь, Елмере, любий. — Елмера Дескіна обрано на мера. У всіх установах танцюють чарлстон. Трам, там, чарлстон хороший танець. Трам, там… Можливо, я теж кохаю його. Елмере, візьми мене. Елмер що вміє кохати, як Валентіно, тулить мене до себе дужими, як у Дуґа руками, Елмер, палкий, як полум’я.

Марячи так, вона похапцем шиє. Швидко мотляються білі пальці. Білий тюль сяє надто яскраво. Червоні руки простягаються враз із тюлю. Ганна не може вирватися з обіймів червоного тюлю, що держить її, кусає її, обручем охоплює їй голову. Вікно в стелі чорніє від клюбів диму. В димом виповненій кімнаті лунає пронизливий вереск. Ганна схопилася вже з місця й кружляє по майстерні, одбиваючися руками від полум’янистого тюлю навколо неї.

Еллен стоїть у кімнаті для примірювання, видивляючись у високе трюмо. Дух паленої тканини стає дедалі дужчим. Вона починає нервово ходити туди й сюди, потім виходить у дзеркальні двері, біжить передпокоєм, завішаним убраннями, впірнаючи в хмари диму й хоч очі їй заливає слізьми, проте бачить велику майстерню, переляканих робітниць, стовплених позад мадам Субрін, що скерувала вогнегасильника на купу обгорілої тканини біля столу. З цієї обгорілої купи вони витягають щось, що тяжко стогне. Еллен бачить куточком ока руку в шматті, обгоріле чорно-червоне обличчя, жахливу оголену голову.

— Ой, місис Герф, скажіть, будь ласка там, у вітальні, що нічого не трапилося, абсолютно нічого… за мить я прийду сама, — задихано мовить мадам Субрін. Еллен, заплющивши очі, біжить повним диму передпокоєм у чисте повітря кімнати для примірювання, а тоді, як сльози вже перестають бігти їй з очей, виходить за запону у вітальню до схвильованих жінок.

— Мадам Субрін прохала мене сказати, що не сталося нічого, абсолютно нічого. Зайнялася купа ганчір’я, і вона сама погасила її вогнегасильником.

— Не сталося нічого, абсолютно нічого, — кажуть одна одній жінки, знову вигідно вмощуючися на софі в стилі імператриці Жозефіни.

Еллен виходить на вулицю. Прибули вже пожежні машини. Полісмени відсувають натовп. Вона хоче йти, але не може, й чекає на щось. Нарешті чує дзвоника внизу вулицею. Пожежні машини, гуркочучи, від’їздять, а натомісць під’їздить карета швидкої допомоги. Санітари виносять складені ноші. Еллен над силу дихає. Стоїть позад карети, за широкою синьою спиною полісмена. Намагається зрозуміти, чому це вона так страшенно хвилюється, немов би оце частину її самої мають винести бінтами обмотану на ношах. Незабаром поміж буденних облич і темних уніформ санітарів з’являються ноші.

— Дуже обгоріла? — щастить їй спитати через плече полісмена.

— Не помре… Але це велике лихо для дівчини.

Еллен пропихається крізь натовп і поспішає до П’ятої Авеню. Вже сливе темно. Вогні яскраво переблискують на емалевому тлі ночі, синьому, немов морська глибинь.

— Чому я так хвилююся? — запитує вона сама себе. Просто комусь лихо приключилося — таких випадків щодня досить буває. Гнітючий неспокій і гуркіт пожежних машин аніяк не хочуть завмерти їй усередині. Стоїть нерішуче на ріжку, а повз неї линуть з дзичанням автомобілі й обличчя. Якийсь молодик у новому солом’яному брилі скоса поглядає на неї, збираючися зачепити. Вона безтямно дивиться йому просто в обличчя. У нього червона в зелені й блакитні смужки краватка. Схаменувшися, похапцем іде повз, перетинає авеню й повертає до центру. Пів на восьму. Вона мусить десь з кимсь бачитись і не може пригадати, де саме. Всередині їй якась жахлива, порожня втома. Ой, що ж мені робити? — стогне вона. На ріжку гукає на таксі.

— Будь ласка, до Алґоикін.

Пригадує тепер, що о восьмій годині має обідати разом з суддєю Шаммейром і його дружиною. Треба зайти додому переодягтися. Джордж збожеволів би, побачивши на мені таке вбрання. Він любить показувати мене прикрашену, немов різдвяна ялинка, як пружинна мовна лялька від Еффенбі, — хай йому лиха година.

Заплющивши очі, сидить у куточку таксі. Треба попустити себе трохи, обов’язково треба. Смішно бути так завжди замкненою на ключ, що кожна подія вражає, немов рипіння крейди на дошці. А якби оце я так жахливо обгоріла, що стала б уже до віку потворою? А може вона дістане силу грошей у старої Субрін, і це буде початком її кар’єри? А що якби я ото пішла з тим юнаком у незграбній краватці, що намагався зачепити мене? Залицяння над склянкою содової води з банановим соковиком, поїздка в місто й з міста автобусом. Його коліна тулились би до моїх колін, він оповивав би мені стан рукою. Трохи важкі обійми десь у дверях… Є таке життя, що його тільки тоді можна пережити, як ні про що не дбати. Ну, а про що ж дбати? Про думку чоловіків, про гроші, успіх, вестибюлі готелів, здоров’я, парасолі, бісквіти… Мозок мені весь час деренчить, немов зіпсована накрутна цяцька. Сподіваюся, вони не замовили ще обіду. Якщо ні, то потягну їх до іншого якогось місця. Вона відкрила свою сумку й почала пудрувати собі носа.

Коли таксі