Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

class="book">18 вересня отаманами Дону, Кубані, Тереку й Астрахані був улаштований на честь Українського національного комітету в приміщенні морських зборів банкет». Але між Скоропадським і Врангелем угоди підписано не було.

У травні 1920-го у Берліні генерал Олександр Павлович Родзянко (приятель Скоропадського по Пажеському корпусу, полковник кавалергардського полку й командир кінної дивізії) та генерал Біскупський збирали нове військо для походу проти Радянської Росії з російських офіцерів, що перебували у Німеччині, Прибалтиці, Фінляндії та Австрії. Для України шукається новий гетьман, і вже є три кандидатури: Скоропадський, Полтавець-Остряниця, князь Василь Кочубей. Втім, восени 1920 року німецькі джерела спростували чутки, що для Скоропадського «…організується у Чехословаччині двадцятитисячна армія під командою генерала Крауса, ця армія мала б через Бессарабію наступати на Україну.

Тим часом у листопаді 1920-го сталася катастрофа… Червона армія, здолавши Сиваш та Перекоп, увірвалася до Криму, змусивши військо Врангеля шукати собі порятунку на чужині. В той же час на Поділлі Червона армія розгромила військо УНР Головного отамана Петлюри. Військо (30 тисяч колишніх солдатів і офіцерів армії УНР) і його отаман залишили Батьківщину, знайшовши свій притулок у Польщі.

Петлюра програв війну, і на його голову посипалися звинувачення… йому згадали «зраду» Галичини, диктатуру, невдачі, приниження полону, ліквідацію фронту, зрадництво інтересів України, полонофільство…

Наприкінці листопада 1920-го проти Петлюри формується військова опозиція з метою відсторонення його від керівництва рухом. Генерали та офіцери армії УНР під головуванням генерала Омеляновича-Павленка, зібравшись на нараду в Тернополі, зажадали відсторонення Петлюри. Вони зв’язались із польським командуванням, заявивши, що Петлюра більше не «вождь армії», і просили поляків зберегти армію як військову одиницю, а представників французів — затвердити протекторат Франції над армією УНР. Тоді Петлюра зміг відсторонити Омеляновича-Павленка та інших своїх конкурентів од влади над армією.

Уряди УНР і Петлюри наприкінці листопада 1920-го отаборились у польському місті Тарнуві. На початку січня 1921 року опозиційні Петлюрі сили створили у Відні «Всеукраїнську національну Раду», що негайно висловила претензії на керівництво «всім українським рухом». Опозиція у Відні стала орієнтуватися на Німеччину та Австрію і поєднувала прихильників Петрушевича, Коновапьця, Вишиваного-Габсбурґа. Під прапор нової опозиції зібралися: генерал Греков, отаман Оскілко, «директор» Андрієвський, федералісти, «самостійники», соціалісти-хлібороби. Скоропадський намагався «грати роль» у Всеукраїнській національній Раді, але його вже не сприймали як лідера.

Дипломатична служба УНР за кордоном вела активну кампанію проти політичних авантюр Скоропадського, Габсбурга-Вишиваного, Полтавця-Остряниці, Петрушевича…

1920 року в Мюнхені знайшов притулок колишній ад’ютант гетьмана, один з лідерів «Українського Вільно-козацького товариства» Іван Полтавець-Остряниця. Павло Петрович вирішив, що «полку його прибуло», і взявся за формування нового політичного центру. Скоропадський, Полтавець та Біскупський уклали тимчасову політичну угоду. У квітні 1921 року українські «Вільні козаки» визнали себе союзниками білогвардійського генерала Якова Андрійовича Слащова-Кримського, що намагався відтягнути від Врангеля частину офіцерів-емігрантів. Генерал Слащов визнавав себе «союзником України» і запевнив, що буде підтримувати об’єднання всіх українських військових частин на еміграції в «особливий корпус». У липні 1920 року світ побачив меморандум генерала Біскупського, що був прийнятий таємною міжнародною конференцією монархістів у Будапешті. Але сам Слащов, несподівано для Скоропадського, Полтавця і Біскупського, зрікся своїх планів, повернувся до Радянської Росії і почав працювати у червоній військовій академії.

28 жовтня 1920 року українським посольством у Німеччині було опубліковано інформацію про утворення філії «Козацької Ради Українського Вільного козацтва» у Берліні. До її складу увійшло 9 осіб, у тому числі Зеленевський, Крига, Полтавець-Остряниця. Скоропадський згодився прийняти отаманство над «Вільним козацтвом». «Філія» вирішила вшанувати Скоропадського гетьманським титулом, додержуючись при цім старої програми.

Уже на початку 1921-го року можна говорити про охолодження стосунків між Скоропадським і його колишнім підлеглим Полтавцем-Остряницею, що вирішив фати «власну роль», бо особисто його підтримали деякі праві німецькі кола. Інформаційний (розвідницький) відділ посольства УНР у Берліні свідчив: «Полтавець виробив для гетьмана проект прокламації для українського народу. Але гетьман на нього не погодився. Тому І. Полтавець-Остряниця працює тепер на власну руку і старається дістати фонди на формування від англійців та Угорщини». В той же час Угорщина має намір залучити українців для спільної боротьби проти Румунії.

У січні 1921 року німецький полковник Кейхель встановив таємні зв’язки з Полтавцем-Остряницею. Дії останнього схвалив генерал Людендорф, який планував спільні акції з російськими монархічними колами проти радянської Росії та Польщі. Німці були зацікавлені в антипольських заворушеннях у Галичині та на Волині (польська окупація з літа 1919 року), у виведенні польських частин з німецько-польського кордону, а Полтавець розповідав німцям «байки» про численні власні «вільнокозацькі» загони на Волині, що вже готові до повстання проти Польщі.

У Відні було проголошено про створення «Українського національного вільнокозацького товариства». Організація проголосила свою спадкоємність вільним козакам, що були сформовані на з’їзді Вільного козацтва у Чигирині ще у жовтні 1917 року. Це «Товариство» очолив Габсбурґ-Вишиваний, а навколо нього об’єднались українські політики різного політичного спрямування: І. Полтавець-Остряниця, В. Андрієвський (один із лідерів українських соціалістів-самостійників); А. Галіп (один з організаторів Української радикальної партії на Буковині), О. Турянський (письменник), В. Полетика (колишній посол УНР у Відні), Б. Бутенко (колишній міністр шляхів гетьманської держави). Можливо, до «Товариства» тимчасово долучилися генерал Греков і отаман Оскілко.

«Товариство» видавало тижневик «Соборна Україна» у Відні, який активно рекламував Габсбурга-Вишиваного. У тижневику «Соборна Україна» Габсбурґ-Вишиваний цнотливо зрікався своїх претензій на корону чи булаву України, але європейська преса інформувала читачів про намагання створити українську монархію Габсбурга-Вишиваного. Голова дипломатичної місії петлюрівської УНР у Швейцарії Василько у січні 1921 року писав, що агітація Вишиваного та «розповсюдження злобних про нас чуток не дають мені можливості проводити будь-яку серйозну дипломатичну роботу».

У липні 1921 року, завітавши до Мюнхена, Габсбург-Вишиваний намагався зацікавити німців українською справою. Консул УНР доповідав Петлюрі, що помічником Вишиваного виступає Б. Бутенко: «…у руках котрого є начебто уповноваження від віденського Союзу Старшин. Акція ведеться виключно серед правих кіл. Її вістря спрямовуються також і проти Скоропадського».

По планах Павла Петровича було завдано нищівного удару. Полтавець-Остряниця відтягнув частину політичних прихильників Скоропадського до Вишиваного і зруйнував «вільнокозачий рух». Як запише донька колишнього гетьмана, Павла Петровича на еміграції «рятувала віра в Бога і почуття гумору».

1922 року Полтавець «кинув» і Вільгельма фон Габсбурга, що вже «приміряв королівську корону України». Внаслідок політичної конфронтації різних груп «Українське