Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

звірятками, іграшками, навіть кращими за зоряних. Лагідні, тихі, поступливі, ніжні… Дуже віддані — могли вмерти від туги за хазяїном. Чудову пам'ять мали — кажуть, їм цілу книгу запам'ятати вдавалося. Довго ця порода жила… Цінувалася дуже. І от років двісті з чимось тому раптом почалося — спалахи злості, люті. Спочатку — в окремих осіб, потім — мало не в кожного п'ятого. Кидалися на хазяїнів, хапали зброю…

— Але ж ельфам це заборонено?!

— Так. Тільки сонячні з люті не тямилися. І тоді, кажуть, сама Імператорська Рада прийняла рішення — сонячних знищити. Усіх: від дорослих до дітей новонароджених…

Інтара пересмикнуло.

— Їх убили?

— Приспали, — Миру голосно зітхнув, — усіх… І… жодна людина не потерпить у своєму будинку ельфа, котрий іншій людині зміг нашкодити.

— Так ти ж Мен-Риджа й захищав! Його ж коней!

Миру замотав головою. Солома посипалася з волосся.

— Однаково! Я не хотів ризикувати! Ми домашні, розумієш? Забава, працівники… Але не охоронці, не бойові пси! Ола, напевне, добре знає ельфів! Вона правильно вчинила, що не виказала мене, й ти не виказуй, будь ласка! З пана й того досить, що я Шуліку своїм вереском налякав…

Інтару здалося, що Миру даремно боїться, але, з іншого боку… Мабуть, йому видніше.

— Добре, — пообіцяв хлопчик, — не викажу.

Вони замили пляму й посипали підлогу свіжою соломою. Поміняли підстилки, завели назад у денники коней, напоїли й почистили їх. Шуліка пирхав і насилу дозволив завести себе навіть ельфові — той уже боявся, що доведеться пана кликати. А Мен-Риджу, котрий і досі щось з’ясовував зі стражниками, тільки норовливого коня й бракувало…

За цими справами Інтар і не помітив, як день минув. Хлопчик не знав, чи з'явиться ввечері Ола в купальню, тільки однаково пішов туди в домовлений час. У кімнаті над стайнею було моторошно залишатися вночі. Навіть від того, що Жучок сидів поруч і віддано дивився карими вологими очами, легше не ставало. Миру добре, його пан давно в кімнати закликав… Мабуть, смачним годує…

З такими думками хлопчик затопив у купальні та нагрів води. Двері зарипіли — увійшла Ола. Вона підійшла до Інтара, обійняла його за плечі.

— Ти як? — запитала співчутливо.

— Нічого, живий, а ти?

Дівчинка повела плечем:

— У мене весь час перед очима… стоять… вони…

— Не треба! — Інтара пересмикнуло. — Не говори про це! Ти краще… — його погляд упав на цуцика, що чухався, — допоможи мені Жучка помити, га!

Ола посміхнулася.

— Гаразд!

Цуцик, яки спокійно викушував бліх із шерсті, зачув недобре, підняв голову, але запізно: чотири руки схопили його та запхали в балію з теплою водою. Жучок обурено заверещав, але Інтар хлюпнув йому в писок водою.

— Цить! Із рідними блохами розлучатися шкода, чи що?

Цуцик ображено гавкнув і замовк: однаково пручатися було безглуздо.

Поки натирали мильнянкою, а потім прополіскували у воді чорну собачу шерсть, розмовляли про незнайдені коштовності.

— Якщо не в будинку, то де вони можуть бути? — допитувався Інтар швидше в себе, ніж у дівчинки, не припиняючи роботи.

— Може, вона їх де закопала? — припустила Ола.

— Храмовий двір у Мертвому Місті ми вже перекопали… — зітхнув хлопчик. — Тепер що — сад? Розкажемо Миру, що хочемо посадити там моркву?

— Не смішно! — сердито відрубала Ола.

— Сам знаю… Якщо чесно, уявлення не маю, що робити.

— Ранок мудріший за вечір? — припустила дівчинка, в якої теж не було жодної слушної думки.

— Виходить, так… Скажи, а ти навіщо про Миру збрехала Мен-Риджу? Тому, що ельфам не можна бути злими?

— Угу, — кивнула вона. — Я чула історію про те, як цілу породу знищили. А Миру весь стиснувся, коли ти почав розповідати про бійку в стайні. І за руку мене схопив. Ну, я й бовкнула…

— Добре. Нехай буде так. І Миру спокійніше, й Мен-Риджу… Кгм. А може, Алана все-таки Мен-Риджу коштовності віддала? Хоча навряд…

— Підношення від колишнього чоловіка? Ото вже ні-і, — Ола помотала головою.

Діти стомилися, в обох боліли голови, й вони вирішили, що на сьогодні — досить. Завтра вони ще раз поговорять і подумають про все.

Несподівано для себе Інтар міцно та спокійно спав уночі. Вочевидь, хлопець зовсім змучився. Мокрий Жучок забрався до нього під ковдру, підліз до самого обличчя й невдоволено гарчав, коли Інтар крізь сон намагався його відіпхнути.

За сніданком на шиї Миру, який звичайно харчувався з іншими слугами на кухні, блиснув дорогоцінний кулон. Зелений камінь у золотій оправі і на золотому ж візерунчастому ланцюжку приваблював погляди.

— Який гарний, — похвалила Бетайа. — Звідки він у тебе?

— Це мені хазяїн подарував, — пояснив ельф із наївною гордістю. — Це смарагд.

— Справжній? — зойкнула Ола.

— Ще б пак! — ельф вочевидь пишався не ціною каменя, а увагою пана. — Він його сьогодні рано-вранці купив. Навмисно раніше встав. А вас, — кивнув Миру Інтару й Олі, — пан теж нагородити хоче.

— Нагородити — це добре… — Інтар відклав ложку, якою вже зачерпнув каші, намагаючись схопити за хвіст думку, яка щойно промайнула. — Миру, а скажи, хіба безпечно отакі коштовності в домі тримати? А раптом дім пограбують? Коней он і тих ледь не звели, ми тільки випадково дізналися…

— Небезпечно, — погодився ельф, — тому найкоштовніше тримають зазвичай не в будинку.

Ола підняла голову. Шматок хліба випав із розтиснутих пальців. У Інтара живіт скрутило, ноги заніміли: невже вони нарешті знайшли розгадку?!

— А де ж? У саду закопують? — намагаючись здаватися спокійним,