Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

до кімнати, де жив ельф, повалилися на широке, розраховане на двох ліжко, не роздягаючись, — тільки скинули взуття, загорнулися в ковдру й знову провалилися в сон майже одночасно.

Прокинулися вони вже пізнього ранку від гнівного лементу хазяїна. Миру дісталося кілька ляпанців нижче спини.

— Що відбувається, демони вас забери?! — обурювався Мен-Ридж. — Ми й куховарка заснули посеред вечері, прокинулися: коні блукають садом, конюх валяється із проламаним черепом, воротар ледь живий, зв'язаний, а ви — тут, утрьох?!

— Пане, це не наша провина… — почав Миру, але Інтар відіпхнув його ліктем.

— Пане, я поясню. Кашим і Фирух — конокради, вони коней хотіли вивести. Кашима вбив Шуліка… А ми їм перешкодити хотіли, тільки боялися тобі говорити, думали, ти не повіриш, боялися…

— Я й зараз не дуже вірю. Ану викладай усе, — але, зважаючи на голос, Мен-Ридж трохи пом'якшав.

Інтар заходився поквапливо розповідати. Ола доповнювала. Миру більше мовчав. Дівчинка косувала на нього співчутливо, й коли Інтар добрався до того, що сталося з Фирухом, перебила хлопчика.

— Так, налетів Фирух на нас, мене спіймати спробував. А я мітлу схопила, тільки що я мітлою зробити могла? Ну, тицьнула його разок, а тут Інтар вила хапає — і я-ак штрикне його ззаду!

Інтар ошелешено закліпав. Але не став виправляти дівчинку: якщо Ола вирішила так збрехати, значить, їй це для чогось потрібно…

А Миру полегшено зітхнув і вдячно стис Олину руку під ковдрою.

Мен-Ридж вислухав їх до кінця.

— Я схильний вам вірити… — промовив повільно. — Миру!

Рудий ельф підповз по ліжку ближче до хазяїна.

— Миру, малий, — м'яко промовив Мен-Ридж, опускаючи руку на мідне тім’я, — це все правда? Про конокрадів?

— Так, пане, чиста правда! — з усією щирістю вигукнув ельф.

Чоловік помовчав.

— Ти ніколи не брехав мені. Та й ваша розповідь, — обернувся до дітей, — досить переконлива. Добре, я викличу варту й лікаря для Фируха. Тіло Кашима заберуть, тоді, Інтаре, ти відведеш коней у стайню.

Хлопчисько судомно ковтнув. Від однієї думки про те, що доведеться знову ввійти туди, де лежала скривавлена людина, йому стало зле. Але він тільки стис кулаки й зуби та кивнув:

— Так, пане.

— Чудово. Оло, йди до пані, вона чекає. Миру, ти ще полежиш?

— Я… я хочу води, пане. Гарячої, травника, — ельф зіщулився, — з медом.

— Іди, звичайно, — кивнув чоловік.

— Пане, можна мені з ним поки що? — запитав Інтар. — Адже… Адже тіло ще там?

— Добре. Нехай коні поки теж походять на волі, — Мен-Ридж зітхнув. — Саду шкода, але їм зовсім нема чого залишатися там, біля мертвого, або стояти прив'язаними, де тхне…

Миру охнув і увіткнувся обличчям у живіт хазяїна. Той погладив його.

— Годі, маленький, це все. Більше про це не говоритиму при тобі, йди травник пити.

Миру вдячно кивнув, потерся щокою об руку пана й утік, але захопив із собою Інтара.

А на кухні хлопчика зустрів Жучок, який чудово виспався, — він весело заскакав навколо друга, а коли той сів на лаву, підбіг, поставив лапи йому на коліна й тицьнувся носом, щоб його погладили. Цуцик чудово почувався й не розумів, чому його хазяїн так стурбований і наляканий.

Поки Бетайа робила травник, з'явилися стражники, й Інтару довелося повторити їм, а заразом і куховарці, як усе було. Розповідаючи про Фируха, він не змінив слів Оли, й стражники повірили. Бетайа ойкала, назвала Інтара й Миру героями та виставила на стіл безліч усіляких смачних речей. Але їсти вони не змогли. А от травника випили по дві повні чашки. Жучок сумлінно нагавкав на стражників і зажадав від куховарки своєї каші, та отримав ще й рештки вчорашнього м’яса.

Тим часом тіло віднесли, Фируха теж забрали, й хлопчики зітхнули вільніше. Інтар подався прибирати в стайні, Миру пішов за ним.

— Хочу допомогти тобі, — пояснив він, — бо якщо зараз туди не піду, потім не насмілюся, напевно, ніколи вже. А так не можна.

— Ходімо! — зрадів Інтар. Йому попустило, як тільки зрозумів: не доведеться бути в стайні самому.

Жучок побіг за хлопчиками.

— Скажи, — запитав Інтар, коли вони ввійшли й розчинили навстіж двері, — а чому Ола збрехала, що не ти, а я вдарив Фируха? Ти знаєш, чого це вона?

Миру взяв оберемок свіжої соломи.

— Знаю… вона наче на моє прохання все зробила.

— Це як? Я думав — Мен-Ридж тебе похвалить… Он як Бетайа навколо нас кудкудакала. А знали б вони, що ти…

— Ні! — вигукнув ельф. Він щосили кинув солому на підлогу: снопик розсипався, й золотаві тверді нитки здійнялись на мить угору, зачепилися за добряче зім'яту синю туніку Миру, застрягли у волоссі.

Жучок голосно загавкав.

— Та що сталося?! — Інтар зовсім розгубився. А тут ще на очі потрапила підсохла, брудно-бура пляма, що залишилася від… І хлопчиська мало не знудило знов.

— Ти… Ти ж не знаєш… Ми…. ми, ельфи… — Миру, нічого не помічаючи, плутався в словах. — У нас не повинно бути злості. Ні злості, ні жорстокості, навіть єдиного поривання заподіяти шкоду людині. У розплідниках, де вирощують породистих ельфів, ще років двісті тому дуже жорсткий відбір був… Будь-яке дитинча, котре виказувало лиху вдачу, знищували… А одного разу, хоч це зовсім давно трапилося, навіть цілу породу до кореня викосили…

— Це як? — отетерів хлопчик.

Миру сів на сіно.

— Така порода існувала: сонячні. Теплолюбні, зі світлою шкірою, золотавим волоссям, світло-карими, майже бурштиновими очима. Їх виводили довго й клопітно. Вони були домашніми