Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

— Навіщо в саду? — зачудувався ельф, беручи свіжий огірок. — Зберігають у ювелірів!

— У ювелірів?

Інтар і Ола перезирнулися: поглядами обпеклися, мов спалахами полум'я: невже?! Невже все так просто?!

— А якщо ювелір візьме коштовності та й утече із ними? — запитала дівчинка.

— О ні! — вигукнув Миру. — По-перше, ніхто не довірить коштовності людині, в якої нема імені.

— Як це — нема імені? — не зрозумів Інтар.

Втрутилася Бетайа:

— Тобто шахраям усіляким не довіряють. Прийшов не знати хто казна-звідки — як йому довіряти? А ось коли людина своєю справою вже не перший рік займається та й робить її як слід, тоді їй і вірять. І він брехати-шахраювати не стане, для чого йому?

— Свою репутацію ніхто не псуватиме свідомо, це правда, — підтвердив Миру. — А людина з ім'ям — виходить, із чесним ім'ям — довіри гідна. Тим більше, що будь-який ювелір під узяті на збереження коштовності дасть розписку.

— Яку розписку? — стрепенулася Ола.

— Ну, з підписом. Які коштовності взяв, на який термін, скільки отримав за зберігання… З ім'ям своїм і зі своєю печаткою, все як належить. Деякі навіть угоди складають у докторів права. Але якщо ювелір відомий і поважний, то його розписка надійніша за будь-яку угоду.

— Он воно як… — протяг Інтар.

Більше за сніданком ані він, ані Ола не промовили й слова. Потім Інтар подався виконувати свою роботу — і за себе, й за конюха. У нього трусилися руки й підгиналися коліна. Тільки б Ола не зробила дурниці й не кинулася просто зараз шукати цю розписку в Алани! Небо! Невже врешті-решт…

Хлопчисько не пам'ятав до пуття, як пережив цей день. Ближче до вечора Миру покликав його до пана. Інтар прийшов. Побачив там Алану й Олу і раптом вирішив, що дівчинка вже намагалася знайти розписку і її спіймали за руку. Стиснувся, приготувався вигороджувати, вмовляти…

Але Мен-Ридж посміхався, й Алана здавалася задоволеною.

— Я вдячний вам за те, що ви зірвали овечі личини з двох негідників-вовків, — промовив Мен-Ридж. — Інтаре, ти виконуватимеш роботу за двох, але платню отримуватимеш за трьох, поки я не знайду нового конюха. Коли знайду, твоя платня однаково зросте на десять золотих у порівнянні з тим, що я тобі обіцяв.

— Спасибі, пане, — тільки й вимовив хлопчик. Від серця відлягло: їх не викрили…

— Оло, ти відтепер не служниця леді Алани, а наша вихованка, — провадив Мен-Ридж. — Ти отримаєш гідне виховання й чималий посаг.

Обличчя в дівчинки залилося фарбою, начебто від ніяковості. Але це була барва гніву й образи: ніякі подачки не змусили б Олу забути про материну зраду.

Вона мовчки поцілувала руку Мен-Риджа. До Алани підійшла й забарилася, але та випередила будь-який рух дочки: обійняла її, доторкнулася губами до її чола. Ола здригнулася й промовчала.

Потім Мен-Ридж подарував обом по невеличкій перлині. Інтар зрозумів, що тепер він у будь-якому разі добереться додому. Тільки поки ще в порт не збирався.

Повільно плентався звичним шляхом день. Пообідали й повечеряли добродії та слуги. Оли на кухні хлопчик не бачив. Миру намагався про щось говорити, але Інтар не слухав, відбувався неуважними відповідями.

— Та що з тобою сьогодні? — нарешті й обурився, і стурбувався ельф.

Інтар послався на головний біль.

— Я піду ляжу поки що… Про коней подбав, тепер самому трохи перепочити б…

— Може, трави тобі заварити? — запитала Бетайа. А Миру запропонував провести. Але хлопчисько подякував і відмовився від усього. Він пішов у кімнатку над стайнею і там свердлив очима сонце, котре неймовірно поволі запихало свій товстий, червоний, немов сире м'ясо, тулуб за смугу далеких гір.

Коли нарешті смеркло, Інтар ладен був стрибати на радощах.

Він прибіг у купальню задовго до півночі й бездумно ходив там із кутка в куток. Нічого не розуміючи, Жучок тинявся подвір’ям, гавкав на вітер, що ворушив засохле листя на не знати коли відламаній гілці. Потім влігся цю гілку гризти. Інтар не звертав на пса уваги, не визирав надвір. Не простяг руки, щоб погладити Жучка, навіть коли той увійшов у купальню й ліг йому під ноги. Стомився міряти кроками дощану підлогу й уже просто сидів на лаві, підпираючи голову руками.

На стукіт дверей підхопився.

Ола в новій жовтій сукні кинулася до нього. Вона задихалася, очі сяяли.

— Я знайшла! Інтаре, я знайшла її!

Вона простягла на розкритій долоні складений учетверо аркуш жовтавого паперу.

— Я переписала його ім'я з розписки. Тепер ми все знаємо!

Ювеліра звали Дальрибом Мен-Ясфом. Ола знайшла його ім'я аж унизу довгого переліку коштовностей. Перелік займав два аркуші і зберігався в одній із книг у кімнаті Алани. Книга ця оповідала про життя та служіння перших жерців Неба.

— А коштовності хоч ті? — запитав Інтар.

— Про які встигла прочитати, впізнала. Я квапилася дуже — вони там вечеряли, а я вдала дуже стомлену й пішла начебто до себе — я поки що в тій самій кімнаті живу — та пошукала в скриньках, коробочках… Ну, й у книгу випадково зазирнула.

— Ясно… А де ж він живе, Дальриб?

Ола помотала головою.

— Уявлення не маю.

Вона сіла на лаву.

— Стомилась я…

— Мабуть, теж забігалася вдень? — поспівчував хлопчик. Він же працював за двох і до вечора ноги вже не тримали. Навіть спогади про недавнє