Лі Чайлд - Нездоланний

позі, нічого не розуміючи. Лідія, Емілі, Еван, лляна сукня, сорочка та бікіні, шорти та кричущого кольору гавайське вбрання, усі дивилися на нього, тож коли Ричер проходив повз них, то зробив жест у повітрі, наказуючи їм залишатись на своїх місцях, а він тим часом поспішив прямо, до іншого боку вітальні, до короткого коридору, повз фото незнайомих йому людей у срібних рамках, мабуть, родичів, включно з худорлявим чоловіком та засмученим парубком – мабуть, то були Пітер і Майкл Мак-Кенни – і, нарешті, до спальні.

Задня частина його мозку підказувала йому: «Жінки зазвичай сплять із того боку ліжка, звідки ближче до ванної», – а тому він одразу почав обходити та пробиратися повз обкладене подушками двоспальне ліжко до тумби, на якій не було нічого, окрім будильника та непрочитаної книжки.

Він почув, як вони вибивають вхідні двері. Він із силою смикнув на себе шухляду під книжкою і побачив там окуляри для читання, таблетки від головного болю, упаковку серветок та «Кольт Пітон» із шестидюймовим дулом. Вирізьблене із грецького горіха руків’я було налакованим до сяючого блиску, вражаюча сталева рама мала синюватий відтінок, міцні патрони типу «магнум» 357 калібру в циліндрі. Нічогенька така собі зброя на випадок нічного нападу. Чудова з декількох причин. Жодного складного механізму. Ніяких тобі запобіжників, а отже, ніяких затримок. Але вона була і досить незручною з багатьох причин. Важив цей револьвер три фунти. Занадто важкий для того, щоб підіймати його спросоння. А віддачею від пострілу сонну руку відкинуло б до узголів’я ліжка.

Ричер узяв зброю та перевірив циліндр. Шестизарядний. Усі шість патронів на місці. Він почув стукіт черевиків у коридорі. Вони вже всередині, за вхідними дверима. Рухаються на шість футів праворуч. Двоє людей. Третій підступить ззаду. Якщо третій узагалі був. Уздовж декоративної стежки, повз насадження, поміж ліхтарів, через ворота.

«Будь ласка, проходьте».

У шухляді не було запасних патронів. Шестизарядний.

Ричер відступив назад до дверей спальні. Він досі чув чиїсь кроки в коридорі. Тоді він вийшов із кімнати, знову пройшов повз фото в срібних рамках, намагаючись триматися правого краю, стискаючи «Пітон» на відстані витягнутої руки, погляд його був скерований прямо, ясний та чистий, а все інше навколо стало для нього розмитим, світло стало м’якшим, а будинок захищеним і затіненим від сонця за допомогою жалюзі, і увесь дім наповнився тінями.

Він зупинився біля входу у вітальню. Зліва від нього було сімейство Лейрів, які всі досі сиділи на дивані, але вже починали хвилюватися. Шок змінився страхом. А у випадку Емілі – гнівом. Вона готова була йти на прорив. Її батьки збиралися відступити. Праворуч від нього стояв інший диван, на якому сиділа Ченґ, і повз нього частково було видно двері.

Він побачив уривок чийогось плеча. Чийсь силует на фоні світла. Напружений, зібраний та готовий до дій.

Через розсувні двері ліворуч від себе він побачив одного типа на задньому дворі. За весільними подарунками. А потім вже на відкритому просторі. Чорна футболка, чорні штани. І «Руґер Р-85» із припасованим до нього глушником. Ніс він його невимушено, тримаючи збоку від себе, на висоті від коліна і до початку його чобіт. Які також були чорними. Він був одягнутим за проформою, це вже достоту.

Де була Ченґ? Ричер не хотів стріляти, не знаючи, де вона. Не патроном «магнум». Не в її напрямку. Занадто багато приглушених тіней. Занадто багато сліпучого контрасту. Надто багато ймовірних поганих наслідків. Патрони можуть пробити кістку та пройти крізь стіну. Усі. Вони можуть повністю пройти крізь будівлю та розбити вікно десь на вулиці. Де ж вона була?

Емілі у своєму бікіні важко дихала, уже готуючись кричати та верещати, що, на думку Ричера, було природною первісною реакцією, вона лише інстинктивно захищала свою сім’ю та свою територію, плюс у її випадку це було ще й виявом справедливого гніву, бо це ж був її особливий тиждень, і хто вони в біса такі, щоб отак сюди вдиратися? Еван же був спокійним чоловіком, звиклим до різних негараздів, у нього були вагомі знання та здоровий глузд, він звик покладатися на аналізи, докази та ретельно поставлений діагноз, і він був досить розумним типом, а тепер усі думки перепліталися в його голові, а він не міг їх скласти докупи, тож його тіло продовжило просто чекати на прийняття правильного рішення. Лідія забилася в куток, дружина та мати, сестра і тітка. Ричер подумав, що вона раптом замкнулася в собі, або навіть у давнішій версії себе, мабуть, це була версія справжніх Мак-Кеннів, які виросли разом у місцині, де звуки розбитого на друзки дерева та чиясь важка хода ніколи не віщували нічого доброго.

Тоді тип, який стояв на подвір’ї, прочинив розсувні двері та увійшов досередини, і в цю ж мить задня частина Ричерового мозку показала йому увесь хід цієї партії в шахи, викладеної просто на поверхні, такої ж очевидної, як миготіння неонових стрілок, у грандіозних та гротескних деталях: йому потрібно було швидко змістити вісь прицілу і запустити кулю просто у плоть посеред грудної клітки цього типа, де менш імовірно, що куля прошиє його наскрізь, на відміну від пострілу в голову, що вже було добре, враховуючи те, що будинки по сусідству знаходились за дерев’яними огорожами, але на цій точці було більше шансів окропити сімейство Лейрів товстим шаром рожевих бризок, їхнє волосся і все таке, що було поганою ідеєю та мало б драматичні наслідки, особливо під час такого тижня. Ось тільки Ричерові подумалось, що цей тиждень для них і так стане катастрофою з цієї миті, бо партія в шахи підказувала йому, що на підлогу в їхньому особняку поволі сповзатиме тіло мертвого незнайомця, навіть якщо врахувати, що «Пітон» власника будинку зробить ще два постріли у тому напрямку, де Ричер бачив силует чийогось плеча. Ці два патрони можуть і ні в