Емілія Бронте - Буремний Перевал

але раптом заспокоївся, позирнувши на хлопця — чи то радше збентежився, та вже по-іншому. ці Він узяв у Гортона книжку і подивився на розгорнуту сторінку; потім повернув її, не зронивши ні слова, лише махнув Катрині, щоб вона йшла звідси. її товариш також ненадовго затримався після неї. Я збиралася йти слідом, але Гіткліф звелів мені лишитись.

— Жалюгідне завершення, чи не так? — зауважив він, думаючи про сцену, якій щойно був свідком. — Безглуздий кінець моїх відчайдушних зусиль. Я здобув важелі й мотики, щоб розвалити обидва доми, і готував себе до геркулесової праці — а тепер, коли все готове і все у моїй владі, я бачу, що в мене зникла охота розтрощити дах над головами їхніх мешканців! Давні вороги не здолали мене — тепер я маю чудову нагоду помститися на їхніх нащадках. Я можу це зробити, і мене ніхто не спинить. Але навіщо? Мені не хочеться завдавати удару, не хочеться навіть замахнутись! Може здатися, наче я весь час старався лише для того, щоб зрештою виявити дивовижну великодушність — але це не так. Я просто втратив здатність насолоджуватись руйнуванням — і надто лінивий, щоб руйнувати безцільно.

Неллі, насувається дивна зміна — на мені вже лежить її тінь. Мене так мало турбує буденне життя — я насилу згадую, що треба їсти й пити. Ці двоє, що зараз вийшли з кімнати, вони — єдине, що зберігає для мене чітку предметну подобу, і це завдає мені болю, страшного, мов передсмертні корчі. Про неї я не хочу говорити, не хочу навіть думати. Справді, краще б їй бути невидимою — я шаленію, коли вона поруч. А він хвилює по-іншому; і все ж, якби я міг так чинити, не здаючись божевільним, я б ніколи більш не дивився у його бік. Ти б, мабуть, вирішила, що мені справді недалеко до божевілля, — додав він із силуваною посмішкою, — якби я спробував описати тобі всі незліченні спогади й думки, які він утілює та пробуджує. Але ти нікому не переказуватимеш того, що почуєш від мене, а мій власний розум завжди такий замкнений у собі, що мене зрештою тягне розкрити його перед іншою людиною.

П'ять хвилин тому Гортон видавався мені втіленням моєї юності, а не просто людиною. Він збудив у мені стільки різних і суперечливих почуттів, що мені здавалося неможливим навіть заговорити до нього. По-перше, він неймовірно схожий на Катрину, і це породжує між ними страшний зв'язок. Ти, мабуть, подумаєш, ніби саме це найдужче вразило мою уяву, — а насправді це значить найменше; бо що для мене не пов'язане з нею? Що не нагадує про неї? Я навіть на підлогу не можу глянути, щоб не побачити на плитах її лиця! В кожній хмарці, в кожному дереві, в диханні нічного вітру й у світлі ясного дня — усюди я відчуваю її! Будь-які людські обличчя довкола, мої власні риси — усе дражнить мене її подобою. Весь світ — страшне зібрання пам'ятних знаків на спогад про те, що вона існувала і що я її втратив! І Гортон — це привид моєї невмирущої любові, моїх шалених поривань вибороти свої права, мого приниження, моєї гордості, щастя мого і смутку… Може, це дико — переказувати ці думки тобі. Але тільки так ти зрозумієш, чому, хоч мені й остогидло бути весь час на самоті, товариство Гортона мене не втішає. Воно радше посилює мої постійні тортури, і почасти через це я не зважаю на його стосунки з кузиною; як вони там розберуться — мені байдуже.

— Але що ви мали на увазі під «зміною», містере Гіткліф? — спитала я, розтривожена його зізнанням, хоч, на мій розсуд, йому не загрожували ні божевілля, ні смерть. Він був міцним і здоровим, а щодо його психічного стану — то він ще змалку тішився з усілякої чортівні та химерних вигадок; всі його думки й почуття були зосереджені на єдиному предметі — його недосяжному божестві; та за всіма іншими ознаками він був так само при здоровому глузді, як я.

— Цього я не знатиму, поки зміна не настане, — відповів він. — Зараз я ще не можу її осягнути.

— Ви ж не почуваєтесь хворим? — спитала я.

— Ні, Неллі,— відповів він. — Не почуваюся.

– І ви не боїтеся смерті? — продовжувала я.

— Боюся? Ні! — відповів він. — Я не боюсь і не передчуваю її — і не сподіваюся на неї. Та й із якого б то дива? При моєму міцному здоров'ї, врівноваженому житті і нешкідливій роботі я мусив би — та, певно, й буду змушений, — лишатися в цьому світі, поки голова мені не побіліє. І все ж я більше так не можу! Я весь час нагадую собі, що треба дихати… Нагадую серцю, щоб воно билося! Це так, наче стискаєш тугу пружину; я виконую лише з примусу навіть найлегші дії, якщо мене до них не спонукає моя єдина дума, лише з примусу помічаю будь-що довкола, живе чи мертве, якщо воно не пов'язане з нею. Я маю єдине бажання — і всім своїм єством, всіма силами прагну його здійснити. Я прагнув цього так довго і неухильно, що тепер переконаний: моє бажання здійсниться — і дуже скоро, бо воно поглинуло усе моє життя: я жив лише передчуттям його здійснення! Ця сповідь не принесла мені розради, та можливо, вона прояснить деякі незбагненні порухи моєї душі, які віднедавна стали видимими. О Господи! Це була довга боротьба; скоріше б вона скінчилася!

Він почав міряти кроками кімнату, бурмочучи такі моторошні слова, що я зрештою почала схилятися до думки, якої, за його словами, дотримувався Джозеф: що совість обернула серце хазяїна на земне пекло. Я не могла уявити, чим усе це скінчиться. І хоч доти Гіткліф дуже рідко викривав свої думки бодай поглядом, такий гумор був для нього звичним — я в цьому не сумнівалася, та він і сам зізнавався в тому. Але жодна душа не здогадалася б про це з його поводження. Адже й ви не здогадалися, містере Локвуд, коли його побачили; а о тій порі, про яку я розповідаю, він був такий самий — хіба, може, ще небалакучіший у товаристві.

Розділ тридцять четвертий

Декілька днів після того вечора містер Гіткліф уникав стрічатися з нами за столом; але він би не згодився просто відіслати Гортона і Кеті геть. Він не витримав би остаточної поразки, тому вирішив сам не показуватись їм на очі. їсти раз на добу здавалося