Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Я підвівся з крісла, запалив цигарку і пройшовся по директоровому кабінеті. Я думав: «Чи ж знає цей бідний чоловік, який він справді бідний? Чи не спадало йому будь-коли на думку, що наш щедрий і жертовний нарід перебуває в неволі власне завдяки таким рабам, як він? Хто змалює колись у повістях і романах ганебну діяльність подібних до нього типів за часів змагань Хмельницького, Мазепи, Петлюри та боротьби УПА й ОУН?»

Я спинився і спокійно звернувся до коменданта:

- Пане коменданте, прийміть до відома, що коли ми живемо тут нелегально, то ви за нас не відповідаєте. Ми не «ваші», а ви не «наш» комендант. Нас звільнили американці, можете звертатися до нас через них. З табору не можемо виїхати, бо не маємо документів, а щоб ви були певні за свою посаду - пишіть рапорт до своїх зверхників. Але тільки правду.

І я вийшов із кабінету таборового коменданта.

Наступного дня до табору приїхала американська військова поліція, забрала мене і повезла на станицю СіАйСі у центрі міста.

На станиці мене викликали до канцелярії якогось старшини в ранзі капітана. Він гукнув на перекладача і на порозі з'явився українець з табору, якого я знав лише з вигляду і чув, що його кличуть Андрієм.

Старшина сидів на кріслі, ноги мав сперті на столі, чз якийсь журнал. За хвилину він запитав через перекладача:

- Яке непорозуміння виникло між вами і комендантом табору? Перекладач почав перекладати, але я спинив його, бо несподівано для себе самого зрозумів ціле запитання і почав відповідати:

- Комендант хоче, щоб ми вибралися з табору, бо не маємо документів і офіційного призначення. Будь ласка, скажіть, що робити? Без документів нас ніде не приймуть, а пашпортів не можемо одержати.

- Чи не могли б ви дістати їх у таборовій управі? - запитав капітан.

- Ні, - відповів я.

Американець, видно, добре знав нашу справу, бо припинив розмову про непорозуміння з комендантом табору і почав розпитувати про боротьбу в Україні.

- Як часто ідуть ваші зв'язкові з Німеччині в Україну? - запитав.

- Не знаю, - відповів я, - бо такі справи дуже засекречені. Американець почастував мене й перекладача цигарками і знову запитав:

- А чи не могли б ви з нами співпрацювати?

Я на хвилину зупинився, думаючи, що відповісти. Нарешті, сказав:

- Тільки під умовою, що одержу дозвіл від свого Проводу. Капітан обминув мою відповідь і вернувся до документів:

- Поки що документів не можемо вам видати. Старайтеся дістати їх якось від ІРО.

Він вийняв із шухляди дві пачки цигарок, подав їх мені й сказав:

- Гуд бай!

Я вертався до табору пішки, по дорозі придивлявся до руху в місті. У виставових вікнах (вітринах), на диво, було вже дуже багато різних товарів. Я пригадав собі колишню торгівлю і в мене зродилося бажання знову працювати в тій ділянці. Що більше думав про це, то дужче розпалювалася моя уява. «Ось якби так мати свою крамницю, не було б проблем з харчуванням повстапців», - подумав я і одночасно уголос розсміявся. - Адже в кишені нема ані пфеніга, а я мрію про крамницю! І я зосередив свої думки на майбутньому. «Мені вже двадцять шість років. Знання у мене тільки військове і торговельне, але із жодного з них тут хліба не їстимеш. А що ж далі?»

З такими думками пройшов я крізь таборову браму. Тут мене зупинив комендант поліції, майор Олійник:

- Чого зажурився, Чумаче?

- Поважання, пане майоре! Знаєте вже про мою зустріч із комендантом табору?

- Так. Але не журіться, така наша вояцька доля. Я щось подібне переживав у 1921 році…

Та тут хтось покликав майора до телефону і розповідь його обірвалася. Я пішов на свою квартиру.

В кімнаті застав я великий рух. Павук ходив по кімнаті з картоновою коробкою і розділяв між друзями якісь ласощі.

- Що сталося? Звідки дістав? - дивувався я.

- Тітка з Америки прислала пакунок! - із задоволенням відповів Павук і пхнув мені в руки велику плитку чоколяди.

Повстанці також веселі, жартують і їдять солодкі американські сухарики.

Увечорі друзі грали в шахи, а Павук лежав горілиць на ліжку і сам до себе говорив:

- Який то хлоп дурний! Замість продати чоколяду і купити собі гарні «портки», то «керпахета» пішла за один день, ще й живіт болить…

Усі вибухнули реготом.

Ще кілька монотонних днів нудного таборового життя. Та ось несподівано дістав я листа з Америки, який незабаром зміни» життя повстанців у таборі.

Мій земляк Васильовський написав до свого багатого дядька в Америці про те, що до табору прийшов упіст із Лубної, Чумак. Дядько Васильовського був українським патріотом, жив в Америці понад тридцять років і перед війною переслав досить щедру суму грошей на побудову читальні в його селі. Допомагав грішми і своїй родині. Довідавшись, що з його рідного села прийшов повстанець, він вислав Чумакові патріотичного листа, а в ньому й п'ять долярів. У заміну просив прислати йому якийсь сувенір з УПА.

Я дуже зрадів листом і долярами, а незнайомому дядькові Васильовського вислав свій військовий пояс і пряжку, на якій був гарно вирізьблений тризуб.

П'ять долярів! Це ж перший поважний «капітал» у моїх руках від кількох років. Що з ними робити, я не знав. Поклав у кишеню і пішов на другий поверх, до таборового клюбу, що його популярно називали «картярнею».

У клюбі було багато людей. Одні грали у карти, інші в шахи. Кімната повна тютюнового диму.

- Сідайте, пане Чумак, - сказала пані доктор Бачинська. Вона була одинокою жінкою в клюбі й досить завзято грала в карти.

- Чи хочете, щоб я кібіцував? [2] - запитав я.

- Ні, сідайте, заграємо.

- Не маю грошей. Ні, маю аж п'ять долярів, але за жодні скарби вони в карти не підуть, - жартував я.

Партнери пані д-р Бачинської кудись поспішали і я залишився з нею сам. Д-р Бачинська була головним таборовим лікарем, а чоловік її, інженер Бачинський, був відповідальним адміністратором кільканадцятьох тягарових авт ІРО також цього табору.

Дуже товариська пані доктор любила грати в карти, тому часто її, одиноку жінку, можна було застати тут, у товаристві самих чоловіків.

- Кажете, що маєте п'ять долярів? Хто вам їх капнув? Я розповів, хто мені прислав.

- Думаю відкривати фабрику або крамницю, - таким самим жартівливим тоном відповів я.

- А ви щось на тому розумієтеся? - спитала вона вже поважно.

- Це мій другий фах.

- Ага! Це добре, робіть щось. А