Максим Іванович Кідрук - Жорстоке небо

Д: Без зниження! Без зниження прямуйте, 480-й, припиніть зниження!

2П: П…ць!

КЕ: Всім злітний!

БІ: Злітний.

Д: На друге коло!

КЕ: Прибрати шасі!.. П…ць нам.

Кінець запису.

Діана уважно перечитала розшифрування. Вона не аналізувала причини загибелі кожного конкретного «Ту-154», а зосередилась лише на зіставленні розмов пілотів. Події на всіх записах розгортались приблизно однаково, тобто загалом у три етапи: спочатку — стрімкий та неочікуваний для екіпажу розвиток кризової ситуації; потім — гарячкові спроби подолати кризу і врятувати літак; зрештою, за кілька секунд до катастрофи — короткочасний період безнадії, відчаю й усвідомлення близької смерті. На останньому етапі льотчики, як правило, полишали спроби врятувати лайнер, відмовлялись від управління і вигукували практично ідентичні фрази — «П…ць нам», «Ех, все, п…ць!», «Все, б… П…ць!».

Відвівши погляд від монітора, Діана опустила його на аркуш із розмовами пілотів рейсу 1419. Перші два етапи були такими ж, як і в інших, збережених нею стенограмах: спершу — блискавичний розвиток кризи, за ним — відчайдушні намагання пілотів взяти ситуацію під контроль, а от далі… запис обривався. Третього етапу в записі розмов з кабіни «ААРОНа 44» не було.

З очей наче спала непроглядна полуда: Діана намацала оте «щось», що унеможливлює побудову цілісної картини розвитку подій.. Принаймні, їй так здавалося.

«Чому немає останніх слів? — думала вона. — Невже Радислав до останнього боровся за літак? Невже жоден із пілотів нічого не вигукнув в останній момент, коли стало зрозуміло, що зіткнення не уникнути?»

Дивно…

Було ще дещо, що бентежило Діану. Вона начепила на голову навушники і примусила себе ще раз (обіцяючи, що це востаннє) прослухати надісланий Марселем аудіофайл. Бортові самописці на літаках «ААРОН 44» знаходяться у хвостовій частині й електричними дротами з’єднані з мікрофоном і цифровими дисплеями в кабіні. Діана знала, що «ААРОН 44» не розбився в одну мить. Спочатку він зачепив правою турбіною снігоочисник, потім завалився на ліве крило і тільки тоді почав руйнуватись. Щонайменше секунду-півтори після моменту зіткнення бортові самописці ще мали б працювати і вести запис. Корпус літака, а відтак, і дроти, якими з’єднано «чорні скриньки» з кабіною, роздерло після того, як відірвалися турбіна і крило. Через це виникає логічне запитання: чому на записі не чути моменту зіткнення? Чому ЦФР, цифровий фіксатор розмов, припинив записувати звуки в кабіні пілотів за мить до того, як правий двигун «ААРОНа 44» ввігнався в кабіну «Øveraasen’а»?

Діана намагалась погамувати нетерплячку, спричинену бажанням знайти відповіді на ці запитання: боялась осоромитись і знову залишитися ні з чим. Вона не була професійним психологом, не вивчала реакції екіпажів у критичних ситуаціях, а тому усвідомлювала, що на основі кількох нашвидкуруч переглянутих стенограм, записаних під час катастроф російських «Ту-154», не варто стверджувати про якусь «інакшість» запису катастрофи рейсу 1419. Та що там казати: цих стенограм не вистачало навіть для того, щоб сформулювати обґрунтовану підозру. І все ж сум’яття — нечітке, наче звук вібруючої струни, відчуття неспокою, що протинало тіло наскрізь, з ніг до голови, — не полишало її душу.

Позіхнувши, Діана глянула на годинник — майже північ — і дала спокій комп’ютеру. Застелила диван, роздяглась, вимкнула світло і лягла під ковдру.

Незважаючи на втому, вона довго не могла заснути. Десятки запитань і здогадок, наче скручені в клубок змії, перепліталися, звивались у її голові. Чи зауважать в АНТК відсутність звуку від зіткнення турбіни зі снігоочисником? Навряд. Та навіть якщо зауважать, сумнівно, що хтось афішуватиме цей факт. АНТК ім. Аронова не зацікавлений у розслідуванні катастрофи, керівництво концерну прагне одного: якомога швидше прибрати із заголовків французьких новин слова «ААРОН 44» і «катастрофа». І його можна зрозуміти.

Діана перекотилася на інший бік. Поклавши голову на холодний бік подушки, відчула, як палає її щока. Вона забагато думає про катастрофу і нічого не може із цим вдіяти: всі намагання спрямувати думки в інше русло марні.

Що їй робити тепер?.. Скласти руки, відступитись і пустити справу самопливом? Її відсторонили від розслідування. У неї більше немає можливості отримувати інформацію і тим більше впливати на розвиток подій. А хай би вона і могла впливати, що з того? У неї на руках лише невиразні здогадки і жодного конкретного факту.

Та основне — що вона хоче довести? Кому? У більшості тих, хто має стосунок до розслідування катастрофи «ААРОНа 44», сформовано чітке уявлення про перебіг подій, які передували зіткненню. Її ж ефемерні, відверто зі сфери ірраціонального припущення тільки заплутують справу, скеровуючи розслідування в… нікуди. Діана відчувала, що щось не гаразд із записом розмов у кабіні «ААРОНа 44», і водночас навіть не припускала, куди це відчуття приведе, навіть якщо її підозри виявляться обґрунтованими. Жінка почувалась астронавтом, який безпорадно борсається в невагомості, не маючи сил дотягтись і зачепитись за опору.

Засинаючи, вона пригадала осінь 2006-го, коли тільки-но познайомилася з Геною. У той час вона майже не спілкувалася з батьком, а коли все ж випадала нагода порозмовляти, робила все наперекір, демонстративно нехтуючи його порадами. Родіон Столяр незлюбив Геннадія, однак не став тиснути на дочку, забороняючи зустрічатися з тим балакучим бевзем. Діана відчувала таткову неприязнь до її бойфренда і навмисно, на зло батьку, цілими днями зависала з Геною. Кожного другого дня вона поверталась додому за північ — о першій, іноді о пів на другу — з волоссям сторчака (наче його щойно розпушили феном) і почервонілими від шаленого катання на мопеді щоками й очними яблуками. Майже завжди її батько не спав. Тієї осені Родіон Столяр повертався з роботи пізно і після вечері годинами розмовляв по телефону, віддаючи накази, вислуховуючи звіти і запекло критикуючи підлеглих: йшло тестування його нового літака — «сорокчетвірки». Часом доходило до репету і грубої лайки. Родіон кричав про те, що «в запорізькому «Прогресі» одні мутанти, бо у всіх до останнього руки ростуть із задниці», що «лайнер не можна випускати неготовим…» і що він «краще застрелиться, ніж дозволить зменшити кількість випробувальних польотів». Це не було чимсь надзвичайним. Батько Діани завше багато кричав, коли заходило про літаки. Його літаки. Хоча… тієї осені опівнічні суперечки по телефону були як ніколи тривалими й запеклими.

Мабуть, тоді й почалися проблеми із серцем, — подумала Діана, — хоча ніхто, крім самого Родіона Столяра, про них не здогадувався.

Ну, ось, знову — сон відступив…

Вона лягла на спину, заклавши руки під голову, і тихо зітхнула. Згадані в напівзабутті батькові репліки відлунювали в мозку.

(…у запорізькому «Прогресі» одні мутанти…)