Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

class="p1">Їй навіть не потрібно було щось говорити. Вираз її стражденного лиця все пояснив.

— Добре. Не рухай! Просто не підходь до дверей. Не піднімай телефон. Жодного слова, добре?

Мама не здивувалася. Вона навіть не здивувалася, коли почав дзвонити телефон. Після п’ятого дзвінка ми увімкнули автовідповідач. Проте нам довелося слухати всі повідомлення, всі ті голоси вдиралися до нас у дім. Їх було чотири чи п’ять, усі про одне й те саме. Усі пропонували Лу висвітлити свою сторону «історії», так вони це називали. Наче Вілл Трейнор був якимось бездушним предметом, за яким усі вони дерлися. Телефон дзвонив безперестанку, і дзвонили в двері. Ми сиділи з опущеними шторами, гул репортерів було чути просто за нашими ворітьми. Вони щось базікали одне з одним та багато розмовляли по телефону. Нас немов підстерігала засідка. Мама заламувала руки та кричала їм через шпаринку в поштовій скриньці, щоб вони забиралися під три чорти, тільки-но хтось із них важився пройти у ворота.

Томас спостерігав за цим усім крізь вікно ванної кімнати на другому поверсі. Йому було цікаво, чому ж це було стільки людей на нашому подвір’ї. Подзвонило четверо сусідів, вони ж бо не знали, що сталося. Тато припаркував машину на Айві-стрит та пробрався додому через задній двір. У нас була серйозна розмова про замки та киплячу олію.

Пізніше, поміркувавши трішки, я подзвонила Патрикові та запитала, скільки він одержав за своє мерзенне наведення. Легенька запинка перед його запереченнями виказала все, що мені треба було знати.

— Ти — гівнюк! — верещала я. — Я переламаю тобі всі твої марафонні ноги! Ти будеш думати, що 157-ме місце — це суперрезультат!

А Лу сиділа на кухні та плакала. Вона не ридала, просто німі сльози котилися по щоках, і вона витирала їх долонею.

Що їй сказати? Мені нічого не спадало на думку. І це було добре. Я стільки мала всього сказати отій решті! І я сказала. Окрім одного, до о пів на восьму не було вже жодного репортера. Чи то вони відмовилися від свого задуму, чи то їм набридло вибирати Томасові кубики леґо з поштової скриньки у відповідь на свої записки. Я попрохала Луїзу покупати Томаса. Хотіла якось виманити її з кухні, адже це був єдиний спосіб перевірити повідомлення на автовідповідачі та видалити ті, що від репортерів. 26! 26 негідників. І всі такі люб’язні, такі розумні! Дехто навіть пропонував гроші.

Геть-чисто всі повідомлення було видалено. Навіть із пропозиціями грошей. Хоча, визнаю, була велика спокуса дізнатися, скільки ж вони пропонували. З ванної було чути голос Лу, яка розмовляла з Томасом, його ниття та плескіт води — він бомбив шестидюймову піну своїм бетмобілем. Оце те, що ви не знаєте про дітей, поки не маєте своїх, — купання, леґо та рибні палички не дадуть вам довго думати про якісь свої страждання.

І нарешті останнє повідомлення.

— Луїзо. Це Камілла Трейнор. Перетелефонуйте мені, щойно зможете.

Я вирячилася на автовідповідач. Перемотала та ввімкнула ще раз. Потім помчала до ванної й так різко витягла Томаса звідти, що дитя навіть не зрозуміло, що то таке було. Він стояв, обкутаний рушником, наче тугою пов’язкою. Лу ж, спантеличена та ошелешена, вже збігала сходами, а я підштовхувала її в плечі.

— А якщо вона мене ненавидить?

— З голосу не скажеш, що вона ненавидить тебе.

— А якщо преса вже їх оточила? А якщо вони вважають мене винною в цьому всьому? — Очі її були широко розплющеними та нажаханими. — Ану ж як вона дзвонить мені сказати, що він це зробив.

— На Бога, Лу. Хоча б раз у житті — опануй себе. Поки не зателефонуєш, нічого не знатимеш. Дзвони їй. Просто зателефонуй. У тебе немає вибору, бодай йому всячина.

Я побігла назад у ванну, щоб розкутати Томаса. Заштовхнула його в піжаму, пообіцяла, що бабуся дасть йому печиво, якщо він швидесенько прибіжить на кухню. Тоді я визирнула з дверей ванної, перевірити, чи сестра дзвонить. Вона стояла спиною до мене, пригладжуючи рукою волосся на потилиці. Потім схопилася рукою, щоб не впасти.

— Так, — казала вона, — розумію.

А потім:

— Добре, — і після паузи: — Так.

Добрячу хвилину вона дивилася на свої ступні, аж після цього поклала слухавку.

— Ну? — запитала я.

Вона подивилася так, наче побачила мене вперше, й затрусила головою.

— Це не про газети, — відповіла задерев’янілим від шоку голосом. — Вона прохає мене, благає мене приїхати до Швейцарії. Уже замовила квиток на останній рейс. Вечірній.

26

За інших умов це мало б дивний вигляд, що я, Лу Кларк, дівчина, яка за двадцять років навіть автобусом рідко виїздила далі, ніж за межі міста, вже втретє за тиждень летіла до третьої країни. Зі швидкістю стюардеси я зібрала найпотрібніші речі в невелику валізу. Трина метушилася довкола мене, хапаючи якісь речі, що, на її думку, мені знадобляться. Потім ми спустилися вниз. Мати з батьком були вже в передпокої, вони стояли поруч, близько одне до одного, і позирали так зловісно, як колись, коли ми пробиралися непомітно додому з якоїсь вечірки.

— Що тут діється? — здивовано запитала мама, дивлячись на мою валізу.

Трина встала переді мною.

— Лу їде до Швейцарії, — пояснила вона. — Потрібно їхати зараз. Сьогодні лишивсь один рейс.

Ми вже хотіли йти, коли мама заступила нам дорогу.

— Ні, — відрубала вона, якось незвично для нас стиснувши губи та склавши незграбно руки на грудях. — Я не жартую. Вам не треба туди встрявати. Якщо це те, що я думаю, то ні.

— Але… — затягнула Трина, озираючись на мене.

— Ні, — незвично сталевим голосом повторила мама. — Ніяких «але». Довго я над цим розмірковувала, над усім, що ви мені розповіли. Це не є правильно. З погляду моралі. Якщо ви вплутаєтеся, якщо помітять, що ви допомагаєте людині вбити себе, то навіть не уявляєте, які у вас можуть виникнути проблеми.

— Ваша мама має рацію, — втрутився батько.

— Ми бачили таке в новинах. Лу, цей вчинок може зіпсувати решту твого життя. Твоє навчання в коледжі, все. З кримінальним минулим тобі не бачити ані наукового ступеня, ані гарної роботи, нічогісінько.

— Він прохав, щоб вона приїхала. Вона ж не може його просто проігнорувати, — перебила Трина.

— Може. Вона може проігнорувати. Шість місяців свого життя вона віддала цій родині. І, судячи з того, що тут тепер відбувається, їй це дало надзвичайно багато всього хорошого. Надзвичайно багато! Усій нашій родині! Сила людей вештається під нашими вікнами, і всі сусіди вважають нас замішаними в якихось грошових