Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

Я насупився.

— Не розумію…

— Матео Кампо став інформатором ФБР, — сказала Ліза Торнтон, — ще 2007-го, невдовзі після вбивства його брата Рафаеля Кампо.

Я поставив лікоть на стіл і підпер долонею голову.

— І ФБР не захистило його…

Ліза стенула плечима:

— Думаю, співпраця з Бюро якраз і стала причиною вбивства. Це підтверджує ваше припущення про прагнення Кампо помститися — не картелю Тіхуана, а конкретно своїм убивцям.

— Однаково не збагну, чому він попередив про теракти в метро, — зауважив я. — Усвідомив власну нікчемність і спробував спокутувати гріхи?

Ліза посміхнулась:

— Для мене це також лишається загадкою. Співпраця з Бюро не означала, що Кампо змінився чи виправився. 2007-го його заарештували за водіння в нетверезому стані на виїзді з Ескондідо[85], на штрафмайданчику в машині випадково виявили сліди кокаїну та запідозрили, що Матео Кампо може бути пов’язаний з одним із картелів, які діють на півночі Мексики. ФБР натиснуло, запропонувало співпрацю, й Кампо погодився. Утім, він ніколи не був на гачку, ми не мали проти нього прямих доказів. З того що прочитала у справі, зрозуміло, що Кампо не поривав зв’язку із Тіхуанським наркокартелем і використовував співпрацю з ФБР для відплати Сіналоа за загибель братів. На той час картель Сіналоа став значно могутнішим за Тіхуанський, а тому ФБР це влаштовувало. Оскільки Кампо не був причетний до важких злочинів на кшталт убивств, Бюро дивилося крізь пальці на все, що він робив, в обмін на інформацію про Сіналоа, — Ліза Джин Торнтон нахилила голову. — Все це, напевно, шокує.

— Ні. Анітрохи.

Я слухав, але не пригадую, щоб аж так дивувався розказаному Лізою. Суть пропливала повз, надовго не затримуючись у мені. Поступово свідомість заполоняли думки про те, як прибрати виродка з голови мого сина. Як примусити його піти.

— У будь-якому разі ми мусимо дочекатися агента Норвуда, — підсумувала вона. — Б’юсь об заклад, йому є що розповісти.

89

Того дня Пейтон Норвуд не з’явився. До обіду Ліза Джин Торнтон тричі намагалася зателефонувати йому, проте агент не відповідав. Об одинадцятій вона поїхала та повернулася до лабораторії лише о шостій. Усе так само — без звісток від Норвуда.

Удень доктор Далтон оглянув Теодора й дозволив нам повернутися в будинок біля водосховища. За винятком легкої млявості малюк здавався цілком здоровим. Скориставшись комп’ютером у кабінеті Далтона, я через Skype зателефонував додому та показав хлопчака матері. Хвилювався, щоби Тео не розбовкав про шолом, лабораторію чи події позавчорашньої ночі, проте малий був не в гуморі, тож більшу частину розмови похмуро відмовчувався. Рана на моїй губі загоїлася достатньо, щоби мама її не помітила.

О пів на сьому вечора я, Тео та Ліза вибралися в місто повечеряти. Говорили мало, кожен обмірковував своє. Після вечері на стоянці перед рестораном Ліза спробувала набрати Норвуда. Безрезультатно. Якщо зранку він не піднімав слухавки, то тепер телефон узагалі знаходився поза зоною досяжності. Трохи роздратована американка пообіцяла, що до завтра однаково його дістане, після чого білосніжний Audi A3 вискочив на трасу й попрямував на північний захід, лишаючи позаду засотане пилом і прибите спекою місто.

90

Майже годину ми простояли в курному заторі на виїзді з Балтимора й дісталися будинку на 1710 Контент-Лейн, коли сутінки вже залягли на землю. Більшу частину дороги мовчали, і тільки розвертаючи автомобіль на під’їзній алеї, Ліза Торнтон ніби між іншим поцікавилася:

— Вам не страшно лишатися самому?

Я чекав на таке запитання. Тож, невимушеним жестом скуйовдивши волосся Тео, що притулився поруч мене на задньому сидінні, відповів:

— Не знаю, що вам розповів Енді Далтон, але Тео лише вдарив мене пультом, мабуть, тому, що не впізнав спросоння. І це все, більше нічого. З нього не вилазив чужий чи щось таке. Зрештою його напад не надто відрізнявся від істерик, які зрідка траплялися в Україні.

— Але погодьтеся, що то була не істерика.

Я знизав плечима.

— Він мій син.

Вона кивнула, хоч я бачив, що моя відповідь її не вдовольнила. Лізі не подобалось, що я вдаю, наче проблеми немає. За мить, коли я вже відчинив двері та допомагав Теодору вийти з машини, вона докинула:

— Однаково тримайте телефон поряд і, як щось станеться, відразу телефонуйте.

Випроставшись біля авто на ще теплому асфальті, я попрощався.

— Гарного вечора, Лізо.

Американка завела двигун, і через півхвилини її сніжно-білий німецький хетчбек зник між посірілими від темряви деревами. Я взяв сина за руку, й ми пішли до будинку.

— Як ти, чемпіоне?

— Добре.

— Почитати тобі перед сном?

Малюк хитнув головою, хоч якось невпевнено.

— Чи краще пограємо на приставці?

Цього разу ритмічні помахи головою виявились інтенсивнішими.

Піднімаючись на ґанок, я визирнув з-за рогу будинку й окинув поглядом задній двір. Басейн було вичищено, шезлонги акуратно розставлено, навіть пісок у Теодоровій пісочниці розрівняно. Джеремайя постарався. Я видобув із кишені ключ від вхідних дверей і, перед тим як уставити його в замкову щілину, пробігся очима по масиву дерев, що стовбурчилися гіллям за кільканадцять кроків від басейну. І зненацька мене пересмикнуло. Волосся на потилиці здибилося. В кущах, одразу за галявиною, поміж басейном і заростями, хтось стояв. Густі, смолянисті сутінки безжально звужували поле зору, проте постать виглядала кремезною — я чітко розрізняв контур масивної голови, схованої за переплетеним галуззям.

Повітря було не по-вечірньому парким, і на моїх скронях і лобі, ніби сліди від скупого дощу, з’явилися краплини поту.

— Тео… — я позадкував від дверей, міцно стискаючи долоню сина.

І тут-таки:

— Не заходь до будинку, — долинуло з-поміж дерев.

«Чорт!» — проскочило в голові. Я впізнав злегка прихриплий в’їдливий голос.

Тео вирвав долоню з моєї руки. Я не зрозумів чому і хотів поглянути на сина, та тієї миті із заростів виплила масивна фігура Пейтона Норвуда. Я повернувся до нього обличчям і більше не міг відвести погляду. У правій руці чоловік тримав матово-чорний автоматичний пістолет, цілячись мені в груди. Я не знав, де Тео, але розумів, що син десь за моєю спиною, тож інстинктивно змістився так, щоб прикрити його.

— Підійди, — від перенапруження зв’язок голос Норвуда пронизувало металеве деренчання.

Я не поворухнувся. Пейтон Норвуд нервово змахнув зброєю та повторив наказ:

— Сходь із ґанку та підійди до мене. Швидше!

Щось висмоктувало мене зсередини, неначе гігантський кліщ, що вчепився в живота. Повільно, тримаючи руки на видноті, я рушив у напрямку Норвуда. Сходячи з ґанку, озирнувся, проте Теодора не побачив. Коли я проминув басейн, агент наказав зупинитися:

— Стій там!

Нас розділяло