Salamander - Темні нащадки, Salamander

– Леді Ауреліє, – почала вона, ледь нахиливши голову в повазі. – У мене є питання, яке не можна відкладати.

Аурелія відірвала погляд від карти й уважно подивилася на союзницю.
– Слухаю, Леді Ренфорд.

– Світ людей... – почала та, її голос наповнений тривогою. – Морван зруйнував всю верхівку влади. Королі, правителі, ради – усі знищені. Їхні замки спалені, а ті, хто залишився живий, бояться навіть говорити про відновлення. Що ми робитимемо з цим світом? Його майбутнє тепер у ваших руках.

Аурелія на мить замислилася. Її погляд став холодним і далеким.

– Морван залишив за собою руїни, – нарешті відповіла вона. – Але цей світ ще не загинув. Люди завжди знаходили спосіб відновитися після будь-якої трагедії.

– А стіна? – обережно запитала Леді Ренфорд. – Чи можливо відновити її, щоб захистити нас від таких, як Морван?

Даріус перервав їхню розмову, його голос звучав твердо:
– Ні, це неможливо. Стіна була створена тисячоліття тому нашою матір'ю. Її магія давно втрачена. Відновити її неможливо.

– Це правда, – погодилася Аурелія, зітхнувши. – Але навіть якщо б це було можливо, я б не стала цього робити. Світ людей і Фейрі більше не можуть бути розділеними. Ми занадто пов'язані, щоб продовжувати жити в ізоляції.

Леді Ренфорд насупилася, її погляд був напруженим.
– Але якщо інший спробує зробити те саме, що й Морван? Ми залишимо світ людей беззахисним?

– Ми будемо їхнім захистом, – твердо промовила вона. – Я не дозволю нікому використати їх так, як це зробив Морван. Світ людей і Фейрі житимуть разом, але тепер – під моїм наглядом.

Леді Ренфорд склала руки на грудях, її обличчя залишалося напруженим.
– Це звучить красиво, але чи впевнена ти, що зможеш це втримати?

Аурелія зробила крок вперед, її постава була впевненою, майже королівською.
– Я не маю іншого вибору, Леді Ренфорд. Якщо ми не спробуємо, ми приречені на вічні війни.

Даріус, який досі мовчав, підійшов ближче, його голос був спокійним, але твердим.
– Зараз ми повертаємося у Фейрі. Леді Ренфорд, підготуйте людей до нашої зустрічі.

Леді Ренфорд повільно кивнула, її обличчя стало серйозним. Вона уважно дивилася на Аурелію, ніби намагалася оцінити її силу.
– Все буде готово, Леді Ауреліє, – відповіла вона, опускаючи голову в жесті поваги.

Проте її голос залишався стриманим.
– Але я сподіваюся, ти розумієш, що на тебе чекає. Це рішення може змінити все.

– Я знаю, – тихо відповіла Аурелія, дивлячись їй услід, коли та вийшла з шатра.

Коли вони залишилися наодинці, вона повернулася до Даріуса.
– Це ризиковано, – зізналася вона. – Але я не дозволю, щоб наші світи знову стали полем бою.

Даріус уважно подивився на неї, його погляд був сповнений довіри.
– Тоді готуйся, сестро. Найважча битва ще попереду. Це буде битва за мир.

Аурелія кивнула, стискаючи кулаки, ніби збираючи всю свою силу. Вона знала, що попереду непростий шлях, але була готова боротися до кінця.

– Ну що, погнали додому? – запитав Даріус, ледь помітно усміхаючись, але в його очах залишалася напруга.
Аурелія зітхнула, намагаючись приховати хвилювання.
– Додому... – повторила вона, ніби перевіряючи, чи це слово ще має для неї той самий сенс. – Так, настав час.

Лукас, який стояв трохи осторонь, поправив ремінь із мечем і глянув на них.
– Сподіваюся, нас там не зустрінуть як ворогів. Хоча, знаючи Фейрі, це цілком можливо.

Даріус кинув на Лукаса короткий погляд і підняв руку, викликаючи магію.
– Якщо зустрінуть, ми дамо їм зрозуміти, що прийшли не воювати, а будувати мир.

– Мир... – тихо пробурмотіла Аурелія, стискаючи кулаки. – Але якщо доведеться, я готова.

Портал почав формуватися перед ними, його краї мерехтіли холодним світлом, ніби запрошуючи до іншого світу. Даріус зробив крок уперед, але на мить зупинився, обернувшись до сестри.

– Ти впевнена? – запитав він, його голос був спокійний, але серйозний.

– Впевнена, – твердо відповіла вона, зустрічаючи його погляд. – Ми вже втратили занадто багато. Час повернути те, що належить нам.

Лукас хмикнув і ступив ближче до порталу.
– Ну, якщо ви закінчили свої промови, то я перший. Не хочу, щоб цей портал зачинився перед моїм носом.

– Ти завжди такий нетерплячий, – усміхнувся Даріус, але в його голосі звучала легка теплота.

– Хтось же має тримати вас у тонусі, – відгукнувся Лукас, зникаючи в сяйві порталу.

Аурелія ще раз глибоко вдихнула, ніби намагаючись набратися сил.
– Разом, – тихо сказала вона, перш ніж зробити крок уперед.

Даріус кивнув, і вони обидва увійшли в портал. Простір навколо них закрутився, і через мить вони опинилися у величних залах замку Фейрі. Холодні кам'яні стіни, різьблені колони та знайомий аромат старовинного дерева й воскових свічок — усе це, колись таким далеким, зараз здавалося рідним і близьким. Але атмосфера була напруженою, наче самі стіни знали, що цей день змінить усе.

Даріус зупинився біля входу до головної зали, його погляд був спокійним, але водночас сповненим прихованої тривоги. Він повернувся до Аурелії, яка стояла поруч, і тихо промовив:

— Ти готова. Твій час настав.

Аурелія, на мить затримавши погляд на Даріусі, перевела очі на Лукаса, який стояв трохи осторонь. Його обличчя було серйозним, але в очах читалася підтримка. Вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Її ноги, здавалося, важчали з кожним кроком, але вона не дозволила собі зупинитися.