Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Розділ 33.2

— Ти виділяєшся, — зауважує Люци, спинившись трохи осторонь від центру. Так, це правда. Втекти з балу, коли одна єдина вбрана в чорний колір, доволі складно та по-дурному.

Люциліан кладе теплу долоню мені на талію, на те місце, де є рятівна тканина, і чомусь вперто уникає зорового контакту. Він дивиться кудись вдалину, бо наші очі майже на рівних, і це не може не напружувати. Я йому неприємна? Чи він просто соромиться?

— Хіба не ти подарував мені цю сукню? — кладу долоню на чоловіче плече, а іншу вкладаю в його. Скрипка розрізає повітря, допоки акорди фортепіано б’ють раз-два-три…

— Звісно не я.

— Як скажеш.

Ми повільно переминаємося з ноги на ногу, тонучи в низьких звуках інструментів. О клятий бісе, Люциліан Хейг не дивиться дівчині в очі.

Може, це на краще? Загалом мені його увага зараз не потрібна. Слід тікати, сподіватися на поміч Суджі та надійність слів Гвендолін. Імовірність маленька, а перевізник Жанн має бути десь тут. Я оббíгаю кожен закуток, але знайду його, чого б це не вартувало. А якщо ні, то зв’яжуся з потрібними людьми, допоки не померла.

Я оглядаю чималу площу, шукаючи будь-які зачіпки.

— А на чому сюди всі приїхали?

— На машинах, — сухо відповідає Люци, а мені різко кортить розгледіти його щелепу та вуста. Спокійний погляд спускається до шиї. Я відчуваю, як мерехтять власні райдужки, бо цьому срібному коміру сорочки однозначно не вистачає слідів від червоної помади.

— Ти жартуєш? Звідки у вас машини? Тут навіть паркування немає.

— Ага.

Я присягаюся, що можу почути з цієї відстані, як б’ється чоловіче серце. Або це моє. Такі сильні удари. Та й музика струшує повітря, змушуючи мене смикатися через вібрації та стривоженість кисню. Я стаю надто чуттєвою до власного природного елементу. Бачу, як маги вдихають та видихають повітря, як воно набуває форм та особливих обрисів, як вітер бавиться з листям, кружляє поміж тіл, як їжа віддає різні аромати…

Кліпаю, і все розчиняється. Звуки повертаються.

— То хочеш бути психологом? — питаю, ледь заїкнувшись.

— Психотерапевтом.

— О. Це різні речі?

— Так, —  вичавлює Люци.

— Ага… То твій тато бібліотекар, а мати?..

— Дінаро, що ти робиш? — Люци так тяжко зітхає, що мені зводить нутрощі. Він опускає погляд, а тоді підводить його на мої очі, проте все одно не може довго втримувати зоровий контакт. — Навіщо ти це робиш зі мною?

Віолончель така гучна, що здається, ніби це мене дріпають тим величезним смичком. Я намагаюся встежити за зміною настрою Люци, але врешті… злюся. Зводжу брови, наповнюючи тіло знайомим невдоволенням, як захисною реакцією.

— У сенсі? Що я роблю?

— Чого ти добиваєшся? Чого ти танцюєш зі мною та питаєш оце все, хоча знаєш, як мені?

— Люци, я тебе не розумію, — брешу, опустивши голову.

Диявол, що я роблю? Навіщо?..

— Ми обидва знаємо, що не зможемо торкатися одне одного, бо ти цього цураєшся. Тоді перестань мучити…

— Слухай! — різко втручаюся, усміхнувшись та грайливо скинувши брови. Хлопець відводить очі, допоки весело схиляю голову на бік. Я хочу втекти від цієї напруженої розмови. Водночас частинка мене навпаки прагне дозволити собі відкритися, як тільки що зробив непробивний Люци, вкинувши мене у фарбу, але натомість я нехтую почуттями обох та ставлю своє майбутнє в пріоритеті. І, здається, власні слова вбивають: — Не перегинай. Вдихни та видихни, ага? Я тут лише для того, щоб позлити твою Мірабель. Я хочу, щоб її трішки потрусило після того, як вона ледь не вбила мене. До того ж у нас завтра практика з вами. Ви ж тепер захищаєте слабких рейлі. Старшокурсники. Я тебе там також підчеплю, щоб вона потремтіла від люті.

Люци заплющує очі, чи то через розчарування, чи то через полегшення. Ну або ж через власну тупість, і мені болить. Святий Духу, мені так болить! Бо його попередні слова настільки відверті та щирі, що я ледве не потонула, ледве не розклеїлася, бо Хейг переступив через себе, розкрився, а тепер почувається придурком. Йому, певно, соромно.

Я ніколи не уявляла наскільки сильно важать звичайні слова для тутешніх мешканців. У них немає інстаграму чи інших соціальних мереж. Вони не проводять години на проліт вдома перед моніторами. Ці маги цінують контакт та взаємодію, вони соціалізовані та звиклі до спілкування. О бісовий клятий триклятий дияволе! Я ніколи навіть припустити не могла, як багато для Люциліана Хейга значить слово та дії. Для нього це все. Для цих магів це все.

Та завтра для нас може не настати.

Мені час тікати, шукати перевізника, що має десь ганяти, але перед цим я все-таки помічаю Мірабель, яка також кружляє у повільному танку з якимось магом. Її кривава сукня облягає все тіло включно з руками, спідниця обрамлена пишними квітами, а волосся знову сплетено в корону. Ця дівчина — моя повна протилежність за всіма параметрам.

Але на думку Ру саме я типаж Люци.

Він. Читав. Моє. Досьє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍