Анна Лембке - Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке

у Пало-Альто, де вона отримала роботу. У 2008 році вони одружилися. Девід знайшов роботу в технологічному стартапі, де спілкувався з молодими, розумними програмістами, котрі не шкодували для нього часу. Девід знову почав писати програми й опанував усе, чого мав навчитися у коледжі, коли занадто боявся займатися у переповненому студентами приміщенні. Його підвищили, він обійняв посаду розробника програмного забезпечення, працював по 15 годин на день, а у вільний час бігав по 80 кілометрів на тиждень.

– Але для того, щоб усе це робити, – розповідав Девід, – мені доводилось приймати ще більше адералу не тільки вранці, а й протягом дня. Я прокидався й приймав адерал. Повертався додому, вечеряв і знову приймав адерал. Пігулки стали для мене нормою. До того ж я вживав багато кофеїну. Лише під кінець ночі у мене з’являлось бажання заснути. І я подумав: «Що ж робити тепер?!». Тому я знову пішов до психіатрині та вмовив її призначити мені амбієн. Я вдав, нібито не знаю, що таке амбієн, хоча моя мама досить довго приймала його, як і мої тітки. Крім того, я вмовив психіатриню призначити мені певну кількість ативану для зняття тривоги перед презентаціями. У 2008‒2018 роках за день я приймав приблизно 30 міліграмів адералу, 50 міліграмів амбієну й 3‒6 міліграмів ативану. Я вважав, що страждаю на тривожність й синдром дефіциту уваги та гіперактивності (СДУГ) і що це потрібно мені, аби функціонувати.

Девід пояснював власну втому й неуважність психічним захворюванням, а не браком сну й надмірною стимуляцією, та використовував цю логіку, щоб виправдати тривале вживання ліків. За багато років я бачила подібний парадокс у багатьох пацієнтів: вони вживають препарати, призначені лікарем чи якісь інші, аби компенсувати відсутність елементарної турботи про себе, після чого пояснюють наслідки психічною хворобою, обґрунтовуючи у такий спосіб потребу в додатковій кількості препаратів.

– Тож ви отримували «вітаміни» А: адерал, амбієн і ативан, – пожартувала я.

Девід посміхнувся.

– Гадаю, можна й так сказати.

– Чи знала ваша дружина або хтось інший про те, що з вами відбувається?

– Ні, ніхто не знав. Моя дружина й гадки не мала. Іноді я пив алкоголь, коли у мене закінчувався амбієн, або гнівався й кричав на неї, коли приймав занадто багато адералу. Утім, окрім цього, я доволі добре все приховував.

– То що ж сталося далі?

– Я втомився від цього. Втомився день і ніч приймати стимулятори та заспокійливі засоби. Я почав думати про самогубство. Мені здавалося, що це найкращий вихід для мене й для інших людей. Однак моя дружина була вагітна, тож я усвідомлював, що потрібно щось змінювати. Я сказав їй, що потребую допомоги. І попросив відвезти мене до лікарні.

– Як вона відреагувала?

– Відвезла мене до швидкої допомоги, а коли все з’ясувалося, то, звісно, була вражена.

– Що саме вразило її?

– Пігулки. Препарати, що я приймав. Мій величезний сховок. А також скільки всього я приховував.

Девіда поклали до стаціонарного психіатричного відділення й діагностували у нього залежність від стимуляторів і седативних препаратів. Він залишався у лікарні, поки не припинив приймати адерал, амбієн й ативан та думати про самогубство. На це знадобилося два тижні. Згодом його виписали додому, до вагітної дружини.

Ми всі тікаємо від болю. Дехто з нас приймає пігулки. Дехто лежить на дивані й переглядає Netflix. Хтось читає любовні романи. Ми робимо все можливе, аби відволіктися від самих себе. Проте всі ці спроби захистити себе від болю лише посилюють його.

Згідно з даними рейтингу країн світу за рівнем щастя населення, у якому беруть участь 156 країн, у 2018 році мешканці Сполучених Штатів Америки назвали себе менш щасливими, ніж у 2008 році. В інших країнах з аналогічним рівнем заможності, соціальної підтримки й тривалості життя (Бельгія, Канада, Данія, Франція, Японія, Нова Зеландія, Італія) спостерігалося таке ж зниження показників суб’єктивного відчуття щастя.[30]

Дослідники опитали майже 150 тисяч осіб у 26 країнах з метою визначення поширеності генералізованого тривожного розладу, котрий характеризують як неконтрольоване занепокоєння, що негативно позначається на житті людини. Вони з’ясували, що у багатих країнах рівень тривожності є вищим, ніж у бідних.[31] Автори цього дослідження дійшли такого висновку: «Цей розлад відчутно поширеніший і має руйнівний характер у країнах з високим рівнем доходів порівняно з країнами із середнім та низьким рівнем доходів».

У 1990‒2017 роках кількість нових випадків депресії у світі зросла на 50 %. Найбільше зростання таких випадків спостерігалося у регіонах з найвищим соціально-демографічним індексом (доходом), особливо у Північній Америці.[32]

Поширеність фізичного болю також набирає обертів.[33] Упродовж своєї кар’єри я бачила безліч пацієнтів, зокрема цілком здорових молодих людей, котрі відчувають біль у всьому тілі попри відсутність будь-якого захворювання чи пошкодження тканин, яке можна виявити. Зросли показники та види фізичного болю, що не має пояснення: комплексний регіональний больовий синдром, фіброміалгія, інтерстиційний цистит, міофасціальний больовий синдром, синдром хронічного тазового болю тощо. Поставивши мешканцям 30 країн світу запитання «Як часто у вас були тілесні болі протягом останніх 4 тижнів: ніколи, рідко, іноді, часто чи дуже часто?», дослідники виявили, що американці повідомили про більшу кількість випадків болю порівняно з мешканцями інших країн. Тобто 34 % американців зазначили, що відчувають біль часто або дуже часто, на відміну від 19 % жителів Китаю, 18 % жителів Японії, 13 % мешканців Швейцарії й 11 % мешканців Південної Африки.

Постає питання: чому в епоху небаченого багатства, свободи, розвитку технологій і досягнень медицини ми здаємося нещасливішими й відчуваємо більше болю, ніж будь-коли?[34] Причиною може бути те, що ми докладаємо занадто багато зусиль, аби уникати нещастя. Нейронаука вказує на те, що нам потрібно відновити рівновагу між задоволенням і болем.