Анна Лембке - Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке

певний рівень болю корисний для здоров’я.[20] Провідні хірурги XIX століття неохоче застосовували загальну анестезію під час хірургічних операцій, оскільки були переконані в тому, що біль посилює реакцію імунної й серцево-судинної систем, а також прискорює процес одужання. У мене немає свідчень щодо здатності болю прискорювати відновлення тканин, проте з’являється дедалі більше вагомих доказів того, що приймання опіоїдів під час хірургічного втручання сповільнює цей процес.[21]

Відомий лікар XVII століття Томас Сиденгам сказав про біль таке: «Я бачу, що всі ... зусилля спрямовані на те, аби подолати надзвичайно небезпечний біль та запалення... Хоча безперечним є те, що помірний ступінь болю й запалення у надзвичайних випадках виступає інструментом, котрий природа застосовує якнаймудріше».[22]

Сучасні лікарі зобов’язані повністю вгамовувати біль, бо інакше вони не справлятимуть враження співчутливих цілителів. Біль у будь-якій формі вважається небезпечним, і не лише тому, що дошкуляє, а й тому, що збуджує мозок, готуючи його до майбутнього болю й залишаючи неврологічну рану, яка ніколи не загоїться.

Така зміна парадигми щодо болю знайшла свій прояв у масовому призначенні заспокійливих ліків.[23] Сьогодні більш як кожен четвертий дорослий (а також більш як кожна двадцята дитина) у США щоденно приймає певний психіатричний препарат.[24]

Вживання антидепресантів на зразок паксилу, прозаку й селекси зростає в усіх країнах світу, а очолюють цей список Сполучені Штати.[25] Антидепресанти приймає кожен десятий американець; далі йде Ісландія та Австралія (106 осіб на 1000 населення), Канада (86 осіб), Данія (85 осіб), Швеція (79 осіб) і Португалія (78 осіб). Серед 25 країн Корея посіла останнє місце (13 осіб на 1000 населення). У Німеччині вживання антидепресантів збільшилось на 46 % лише за 4 роки, а в Іспанії та Португалії – на 20 % протягом цього ж періоду. Дані про вживання антидепресантів в інших країнах Азії (зокрема в Китаї) відсутні, однак ми можемо зробити висновок про зростання цього показника, проаналізувавши тенденції продажів. У Китаї обсяг продажів антидепресантів досяг 2,61 мільярда доларів у 2011 році, що на 19,5 % більше порівняно з попереднім роком.

У 2006‒2016 роках кількість призначених стимуляторів (як-от адерал і риталін) у США зросла вдвічі, зокрема серед дітей віком до 5 років.[26] У 2011 році стимулятори призначали двом третинам американських дітей, у яких було діагностовано розлад із дефіцитом уваги. Кількість призначених седативних препаратів на зразок бензодіазепінів (ксанакс, клонопін, валіум), що спричиняють залежність, також збільшується – можливо, аби пом’якшити наслідки всіх тих стимуляторів, які ми приймаємо. У 1996‒2013 роках лише у Сполучених Штатах кількість дорослих, які купували призначені бензодіазепіни, зросла на 67 %, з 8,1 мільйона до 13,5 мільйона осіб. У 2012 році було виписано рецептів на таку кількість опіоїдів, що кожен американець міг би мати цілу пляшечку пігулок.[27] Передозування опіоїдами знищило більше американців, ніж зброя чи автомобільні аварії. Тож чи варто дивуватися, що Девід сказав собі: «Зрештою усе зводиться до заспокоєння. Легше прийняти пігулку, аніж відчувати біль».

Крім надзвичайних випадків утечі від болю, ми втратили здатність витримувати навіть незначний дискомфорт. Ми постійно прагнемо відволіктися від буденності й жити розвагами. У романі «Повернення в прекрасний дивний світ» (Brave New World Revisited) Олдокс Гакслі писав: «Величезна індустрія засобів масової комунікації, що переважно має справу не з істинним чи хибним, а з чимось нереальним, навіть незначним ... залишила поза увагою безмежне прагнення людини до розваг».[28]

Подібну думку висловив також Ніл Постман, автор класичного роману 1980-х «Дорозважаємося до смерті. Публічний дискурс в еру шоу-бізнесу» (Amusing Ourselves to Death), який писав: «Американці більше не розмовляють одне з одним, а розважають одне одного. Вони обмінюються не ідеями, а зображеннями. Вони сперечаються не з пропозиціями, а з вродливими людьми, знаменитостями й рекламою».[29]

Моя пацієнтка Софі, студентка Стенфордського університету з Південної Кореї, звернулася до мене по допомогу в подоланні депресії й тривожності. Серед усього того, про що ми говорили, вона розповіла мені, що проводить переважну частину свого дня, переглядаючи інстаграм, дивлячись ютюб та слухаючи подкасти й пісні за допомогою якого-небудь пристрою.

Під час сеансу із Софі я запропонувала їй спробувати піти на заняття, не слухаючи нічого, й просто дати змогу оформитись власним думкам.

Вона подивилася на мене водночас з недовірою та страхом.

– Навіщо мені це робити? – здивовано запитала вона.

– Що ж, – наважилася сказати я, – це спосіб пізнати себе. Дозволити своєму досвідові розкритися, не намагаючись контролювати його чи тікати від нього. Саме те, що ти відволікаєшся через пристрої, може посилювати твою депресію й тривожність. Це доволі виснажливо – постійно уникати самої себе. Мені цікаво, чи отримаєш ти доступ до нових думок і почуттів, коли поглянеш на себе з інакшого боку, і чи допоможе це тобі відчути міцніший зв’язок із собою, з людьми й зі світом.

Софі на мить замислилася.

– Але ж це так нудно, – сказала вона.

– Це справді так, – відповіла я. – Нудьга не просто нудна. Вона може навіть уселяти жах. Вона примушує нас залишатися віч-на-віч із серйознішими питаннями – про сенс і мету життя. Крім того, нудьга – це сприятлива атмосфера для відкриттів і винаходів. Вона створює простір, необхідний для того, щоб сформувалося нове мислення, адже ми повсякчас реагуємо на стимули навколо нас замість того, щоб дати собі змогу зануритися у пережитий досвід.

Наступного тижня Софі спробувала піти на заняття, не підключившись до мережі.

– Спочатку було важко, – сказала вона, – але згодом я звикла й це мені навіть сподобалося. Я почала помічати дерева.

Відсутність турботи про себе чи психічна хвороба?

Повернімося до Девіда, котрий, за його словами, приймав адерал цілодобово. У 2005 році після закінчення коледжу він знову переїхав до батьків. Девід розмірковував про те, щоб вступити до юридичної школи, здав відповідні тести і навіть отримав хороші оцінки, проте коли настав час подавати заяву на навчання, він відчув, що не хоче цього.

– Я переважно сидів на дивані, накопичуючи дедалі більше гніву й обурення – на себе, на увесь світ.

– Через що ти гнівався?

– У мене було таке відчуття, що я змарнував роки навчання. Я не вивчив того, що хотів насправді. Моя подруга ще продовжувала навчання і уже досягла великих успіхів, отримала диплом магістра. А я валявся вдома і бив байдики.

Коли подруга Девіда закінчила навчання, він поїхав разом з нею