Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

не варто

В облогу брати височезні мури

Небесні, неприступні з глибини.

Є легший шлях, на Небесах віддавна

Був поголос: десь створюється світ

Новий. Благословенні пожильці

І владарі його на ім’я Люди

Подібні до богів, хоч менш могутні

І не такі довершені, як ми.

Але Всевишній їм благоволить

І в клятві, котра потрясла все Небо,

Перед лицем Архангелів нарік

Улюбленцями власними – Людей.

Отам-то виростатимуть для нас

Сподвижники! Ми тільки їх пізнаймо.

Що за істоти? В чому їхня сутність?

Які в них слабощі? Де їх могутність?

І то на них впливає більш – насильство

Чи вигострений розум? Небесам

Та їх самовдоволеному Богу

До світу новоствореного далі,

Ніж нам. Намісники Творцеві – Люди –

Беззахисні в тім Світі. Чи не вдасться

Його спустошити вогнем пекельним?

А ні – захопимо його собі

І викинем пестунчиків Творцевих,

Як викинуто нас. Або залишим:

Хай нашими прихильниками будуть.

Тоді Всевишній стане їх врагом

Та пошкодує, що таких створив,

І прокляне свій витвір. От коли

Настане час омріяної помсти!

Не просто помсти: бо Його звитяга

Обернеться поразкою в Його ж

Улюбленцях, – коли жбурне їх в Пекло

До нас у товариство, де вони

Прокльони кидатимуть в батька-матір

І скиглитимуть, – їхній рай пропав,

Ледь-ледь почавшись. А тепер порадьте:

За що нам радше братися – за це,

А чи плодить імперії ще й в Пеклі?»

Так нагадав розважний Вельзевул

Усім давнішню думку Сатани.

Бо ще кому, як не творцеві зла

Таке намислилось? – занапастити

У витоках весь рід людський, змішавши

3 Землею Пекло, Господу на зло?

Та ні! Все суще служить Божій славі.

Тоді зухвалий сатанинський намір

Велика Рада демонів схвалила

На радощах зловтішних одностайно.

І потім так провадив Вельзевул:

«Ви, найгідніші Обранці богів,

Достойно нашу Раду увінчали

Великою ухвалою, вона

3 безодні отверженности й недолі

Нас до предвічних світлих володінь

Наближуватиме й додасть снаги

Згуртованими силами, пліч-о-пліч,

Діждавшись слушної нагоди, знову

Взять Небеса або поблизу них

Простори лагідні. Там оживем:

Проміння Світанкове змиє тьму,

А ніжний подих леготу загоїть

Пекучі рани, що завдав огонь.

Але кого ми вирядим шукати

Той Світ Новостворенний? Здатен хто

Бездонну прірву Хаосу і тьму

Загусло-смоляну перебрести?

Чиї невтомні крила подолають

Безмежну порожнечу? Хто знайде

Щасливе пристановище людей?

У кого з нас є сила, хист, обачність,

Щоб попри безліч ангельських застав,

Де на сторожі пильні вартові,

Пробратися безпечно? Наша доля

Та найостанніша надія наша

Залежатимуть від його геройства.

Тож поміркуймо: хто на це піде?»

Сказавши, сів та довго й надаремно

Чекав: підтримають його чи ні?

І чи зголоситься хтось на виправу

Загрозливу? Всі вмовкли. У тривожній

Задумі кожен на обличчях друзів

Вичитував невпевненість і острах

Здивовано: бо як же так? – з найперших

Вождів небесного бунтарства жоден

Не зважився на небезпечні мандри

В незвідане… Нарешті Сатана,

Піднесений над іншими у славі,

Велично-царственний та незворушно

Упевнений в собі, промовив так:

«Недарма, о Владики осяйні

Та недоступні Спадкоємці Неба,

Мовчите, вагаючись. Тяжкий той шлях,

Що нас веде до світла. Тюрма – міцна,

Її вперезують дев’ятикратно

Мури чорного пекельного вогню

Всепоглинаючі; її ворота

Крицеві міцно замкнено. За ними

Розверзлася страхіттям загадковим

Пустеля ще не створеної Ночі

Й чига загрозами. Хто їх мине,

Опиниться в незнаному Творінні

Серед нових незнаних небезпек.

Та я б не був достойним, о Князі,

Довіри вашої, мого престолу,

Заслуженої влади і величчя,

Якби для всезагального добра

Не наражав себе на небезпеки.

Хіба владарство серед бунтарів

Не є загрозливим? Я не зрікаюсь

Владарства. Тож, піднявшись над загалом,

Я йду назустріч більшим Небезпекам,

Бо ними гідність міряють і честь

Керманичів народних. Залишайтесь,

Незламні Потрясателі Небес,

Тут, у домівці нашій тимчасовій.

Освоюйте її, шукайте втіху

В труді, в майстерності, в мистецтві, в чарах,

У Ворога недремного. А я

Занурюся у згубну тьму – шукати

Для всіх нас порятунку. Сам, один».

Промовивши се, він підвівся владно,

Аби ніхто з соратників не зваживсь

Стать з ним урівень чи пропонувати,

Бо кожен знав, що їхньої підтримки

Й допомоги вождь не прийме – здобувши

Дешевну славу, нібито безстрашний

Суперник Сатани: не менш боялись

Голосу вождя, аніж виправи.

Всі, як один, устали шанобливо

В пориві вдячности. Громоподібний

Гул Пандемоніум увесь потряс,

Коли, вклонившись перед Сатаною,

Його, мов Усевишнього, вславляли

Й підносили за те, що задля всіх

Безпеки зрікся власної. І в Пеклі

Не всі чесноти втрачено! А ви,

Людці, із вашим показним геройством,

Раби корисливости й марнославства,

Не хвастайте! – бо й прокляті навік

Шляхетніші від вас. Пекельну Раду

Завершувала в славі Сатани

Яси громохкої непевна радість;

Таке буває в горах надвечір’я:

З насупленого неба сніг чи дощ

Окутує в похмуру пелену

Погрузлі в тьму плаї і полонини —

А потім сонячне скісне проміння

Ласкаво зблисне – й оживає все:

Зелений шум, спів птаства, крик отар,

Дзвінків і рогів радісний перегук…

Так демон з демоном порозумілись.

А люди – о ганьба! – гризуться й досі,

В ненависті затвердлі та роздорах.

Хоча дано їм розум і надію

На ласку Божу й заповітний мир, —

Невпинно війнами пустошать Землю,

Аби навзаєм нищитись. Так, наче

Нема у них пекельних ворогів,

Що день і ніч готують всім погибель.

У радісній пишноті завершилась

Нарада демонська. Помпезний почет

Врочисто оточив вождя. Над ним

Гігантським ореолом тріпотіли

Вогненноликі Серафими в блиску

Одінь та зброї, бо владика Пекла,