Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

автономістичної організації, ряд авторів, зокрема той же В. Самійленко[80], стверджують, що «Символ віри», перш ніж бути надрукованим, зазнав несанкціонованих авторами змін. Саме внаслідок цих змін і появилася вставка про «автономію» і «федерацію», що не відповідає логіці і духу документа і виглядає, за оцінкою Романа Млиновецького, як «латка на новому»[81]. Але достатніх аргументів і, що найважливіше, конкретних фактів (якщо винести за рамки свідчення учасників подій, налаштованих на користь самостійницького характеру «Братства») для обґрунтування своєї точки зору не дає жодна з груп дослідників. Цілком можливо, що на змісті документа відбилися різні впливи, що надало йому еклектичного характеру.

Необхідна для виникнення такої течії соціально-психологічна атмосфера в Україні на початку 90-х років ХІХ ст. склалася. Самостійництво для Миколи Міхновського і його радикальних друзів з «Братства тарасівців» не було чимось цілком незвичним і незрозумілим. Як самостійника вони могли сприймати Тараса Шевченка, з творчістю якого були знайомі з юних років і авторитет якого для них був незаперечний. Ярослав Оршан у своєму «Розвитку української політичної думки за сто літ» зазначив, що Шевченко «приходить у ці роки до влади над українською думкою»[82]. Микола Міхновський, зважаючи на тісні зв’язки Тараса Шевченка з його рідним селом Турівкою, мав додаткові підстави для особливого до нього ставлення. Для нього він був більше, ніж абстрактний символ. Все це свідчить на користь того, що «Братство» носило ім’я Тараса зовсім не випадково. Оцінка Шевченка як мислителя, що прагнув бачити Україну незалежною державою, досить поширена у науковому світі і сьогодні. Роман Шпорлюк називає Тараса Шевченка «видатним політичним мислителем», який «прагнув незалежної України зі справедливим державним устроєм»[83].

Приклади для наслідування тарасівці-самостійники могли знайти і у недавньому минулому. Відомий філософ, у 80-ті роки студент Київського університету, учасник молодіжних гуртків, а пізніше — марксист Борис Кістяків-ський писав, що українське самостійництво як «гурткове явище» з’явилося у Києві ще у 1888 р.[84]. Правда, це його твердження не конкретизується. Нарешті, надихаючі приклади боротьби за незалежність давала історія інших народів Європи, особливо польського. У студентському середовищі Києва було немало поляків, які відкрито демонстрували свої патріотичні почуття. Без сумніву, вони справляли вплив на студентів-українців, сприяючи пробудженню їх національної свідомості.

Як і «Братство тарасівців», студентська громада сприяла подоланню впливу аполітичного українофільства, прилученню молоді до новітніх ідеологічних течій Європи, їх адаптації' на українському ґрунті. В громаді відверто говорилося про те, чого не можна було почути на університетських лекціях чи прочитати у підручниках. У руках членів громади з’ являлися заборонені в Україні примірники «Кобзаря» або інші нелегально доставлені з Галичини, Буковини чи з країн Західної Європи книжки і журнали.

Галичина у ці роки поступово перетворювалася у своєрідний «український П’ємонт». Тарасівці були добре обізнані з її політичним життям.

Самостійницькі тенденції в Галичині стали проявлятися ще у 1848 р., під час європейської революції — «весни народів». Галицький діяч того часу Василь Подолинський у брошурі «Слово перестороги» (1848 р.) говорить про існування у тодішньому галицькому суспільстві чотирьох головних течій, які він називає партіями. Першою він називає «партію чисто українську», яка «хоче України вільної, незалежної і прямує до неї просто, безпосередньо або через Слов’янщину». Ця «партія» існує поряд з «польсько-українською», «австрійсько-українською» і «російсько-українською партіями»[85].

Брошура була надрукована лише у 1919 р., і про її існування тарасівці, звичайно, не знали. Але вони, як і багато інших членів студентських громад, знали про те, що політичні процеси в Галичині, яка входила до складу де-мократичнішої, у порівнянні з царською Росією, Австро-Угорської імперії (досить сказати, що там не було заборони на українське друковане слово і вільно існували українські організації), розвиваються набагато інтенсивніше, ніж у них, на Наддніпрянщині. З 1890 р. в Г аличині діяла Русько-Українська радикальна партія — перша політична партія на українських землях, засновниками і лідерами якої були І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський та ін. Партія стояла на автономістських позиціях, але вже з установчого з’їзду у ній виникло самостійницьке крило. Зокрема, з думкою про власну державність на з’їзді виступив Вячеслав Будзиновський. Свій реферат він опублікував у пресі і окремою брошурою, яка швидко розійшлася серед читачів. У грудні 1890 р. дев’ять молодих галицьких радикалів, у т. ч. В. Будзиновський, звернулися до «української суспільності» з відкритим листом, у якому пропагувалася ідея самостійності і соборності. Лист викликав гостру дискусію в суспільстві і множив число прибічників самостійницької ідеї[86].

На початку 1893 р. молодий радикал Юліан Бачинський у перших числах партійного часопису «Народ» почав друкувати свою книжку «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), у якій на підставі марксистського вчення обґрунтовував необхідність і можливість незалежності України на всіх етнічних землях. Але основну частину книжки, де, власне, говорилося про самостійницьку перспективу, редакція друкувати відмовилася. Іван Франко назвав книжку філософією, що «суперечить здоровому глузду». Його вчитель М. Драгоманов також засудив позицію автора[87]. Хоча повністю книжка була надрукована лише наприкінці 1895 р., про неї в суспільстві вже знали з 1893 р. На IV з’їзді РУРП у грудні 1895 р. положення книги «Україна nredenta» про незалежність і соборність України було практично одноголосно включено до програми партії.

Про ці події не могли не знати на Наддніпрянщині. Тарасівці сприймали Галичину як частину соборної України, бували там і добре орієнтувалися в тамтешніх подіях. Не виключено, що вони в деталях були відомі і Миколі Міхновському. Російська поліція зафіксувала поїздку Махновського до Львова і його зустріч там з Михайлом Грушевським[88]. Грушевський у своїх споминах пише, що Миколу Міхновського він «знав студентом-правником 1890-х рр.»[89]. Як відомо, до Львова М. Грушевський приїхав 1894 р. Тож з Міхновським, ще як студентом, він міг спілкуватися лише до весни 1895 р. Саме в цей час серед членів РУРП відбувалися суперечки щодо змісту книги Ю. Бачинського. Немає сумніву в тому, що еволюція цієї партії справила значний вплив на політичні процеси на Наддніпрянщині, сприяючи їх радикалізації. «Австрійський вишкіл був добрим реактивом для розкладу українського народництва на складові частини»[90], — так коментував вплив галицького політикуму на підросійську Україну колишній член Української соціал-демократичної «Спілки» Арнольд Ріш.

Студентські громади були відкриті для різних громадсько-політичних впливів. Їх засідання часто перетворювалися у гострі дискусії. Студенти часто й охоче обговорювали події за рубежем, особливо у Галичині, роблячи порівняння і висновки. Вони читали популярні тоді серед української інтелігенції «Листи на Наддніпрянську Україну» Михайла Драгоманова і «Листи з України Наддніпрянської» Бориса Грінченка, книгу Г