Ліза Фельдман Барретт - Як народжуються емоції

щоразу слабшала. Якби мигдалина справді була осередком схеми страху, таке звикання не спостерігалося б — схема набувала б стану збудження щоразу, стикаючись зі стимулом, що активізує страх. Завдяки цим суперечливим результатам для мене (а згодом і для багатьох інших учених) стало очевидним, що мигдалина зовсім не є вмістилищем страху в мозку.

У 2008 році співробітники моєї лабораторії разом із неврологом Крісом Райтом продемонстрували, чому мигдалина підвищує активність, реагуючи на вирази страху з методу базових емоцій. Активність підвищується у відповідь на будь-яке обличчя — налякане чи нейтральне, — якщо тільки воно нове (тобто об’єкт дослідження не бачив його раніше). Оскільки вирячені, повні страху мімічні конфігурації з методу базових емоцій зустрічаються в повсякденному житті нечасто, вони є новими, коли об’єкти дослідження дивляться на них в експериментах з використанням томографії мозку. Ці та інші подібні відкриття пропонують альтернативне пояснення перших експериментів: мигдалина не обов’язково має бути місцем зосередження страху в нашому мозку.

Протягом останніх двох десятиліть така зворотно-­поступальна траєкторія, з доказами, що змінюються контрдоказами, виникала в дослідженні кожної ділянки мозку, яку хоч раз ідентифікували як нейронний відбиток емоції. Тому ми у своїй лабораторії вирішили з’ясувати, чи справді цятки на зображенні мозку є відбитками емоцій, раз і назавжди. Ми перевірили всі опубліковані дослідження з нейровізуалізації гніву, відрази, радості, страху та смутку, піддавши статистично придатні з них метааналізу. Загалом цей аналіз охоплював близько 100 опублікованих досліджень за участі близько 1300 об’єктів за період майже 20 років.

Щоб розібратися в такому великому обсязі даних, ми віртуально поділили людський мозок на крихітні кубики під назвою вокселі — 3D-версії пікселів. Потім для кожного вокселя мозку для кожної емоції, що її вивчали в кожному експерименті, ми реєстрували наявність чи відсутність повідомлень про підвищення активації. Після цього ми вже могли обчислити ймовірність того, що кожен воксель продемонструє підвищення активації в ході переживання або сприйняття кожної емоції. Коли ця ймовірність була вищою за випадкову, ми називали її статистично значущою.

Наш усеосяжний метааналіз мало що виявив на підтримку класичного погляду на емоції. Мозочкова мигдалина, наприклад, справді демонструвала відповідне підвищення активності для досліджень страху — більше, ніж можна було очікувати, — але лише у чверті досліджень переживання страху та приблизно в 40 % досліджень сприйняття цієї емоції. Ці цифри не вкладаються в очікувані результати для того чи іншого нейронного відбитка. Навіть більше, мигдалина демонструвала відповідне підвищення активності й під час досліджень гніву, відрази, смутку та радості, і це вказує на те, що хоч які функції вона виконує в деяких випадках страху, вона виконує такі самі функції і в деяких випадках інших (зокрема щойно згаданих) емоцій.

Цікаво, що активність мигдалини підвищується аналогічним чином і під час подій, які зазвичай вважаються неемоційними, наприклад коли ви відчуваєте біль, дізнаєтеся про щось нове, знайомитеся з новими людьми або приймаєте рішення. Цілком можливо, що вона підвищується просто зараз, коли ви читаєте ці рядки. Фактично кожна нібито емоційна ділянка мозку задіяна також у створенні неемоційних подій, таких як думки та сприйняття.

Загалом ми виявили, що жодна ділянка мозку не містить відбитка жодної, хоча б якоїсь, емоції. Так само відбитки емоцій не було виявлено за одночасного розгляду багатьох сполучених між собою ділянок (мережі мозку) або стимуляції окремих нейронів електричним струмом.

Ті самі результати отримано й в експериментах з іншими тваринами, що нібито мають схеми емоцій, такими як мавпи та щури. Емоції продукують збуджені нейрони, але жодні нейрони не призначені виключно для продукування емоцій. Як на мене, ці відкриття стали останнім, вирішальним цвяхом у труні ідеї про віднесення емоцій до окремих частин мозку.

• • •

Сподіваюся, ви вже зрозуміли, що протягом дуже довгого часу люди дотримувалися хибного погляду на емоції. Багато наукових досліджень стверджують, що виявили фізичні відбитки, які відрізняють одну емоцію від іншої. Проте ці дослідження розчиняються в значно ширшому науковому контексті, що не підтримує класичного погляду[5].

Деякі вчені могли б сказати, що дослідження, які заперечують класичний погляд, просто хибні. Зрештою, проводити експерименти з емоціями доволі складно. Певні ділянки мозку справді важко побачити. На пульс впливають усі типи чинників, і деякі з них геть не пов’язані з емоціями, як-от: скільки об’єкти дослідження спали минулої ночі, чи споживали вони кофеїн упродовж останньої години, а також сидять вони, стоять чи лежать. Проблематично також змусити учасників експерименту переживати емоції за командою. Намагання викликати моторошний страх або лютий гнів суперечать правилам: усі університети мають Комісію з біомедичної етики, що не дозволяє таким людям, як я, викликати в безневинних добровольців надто сильні емоційні прояви.

Але якщо взяти до уваги всі ці застереження, класичний погляд ставлять під сумнів значно більше експериментів, ніж ми могли б пояснити випадковістю чи навіть застосуванням неадекватних експериментальних методів. Дослідження за допомогою методу ЕМГ обличчя демонструють, що на певний випадок із тієї самої категорії емоцій мімічні м’язи людей реагують багатьма різними способами. Масштабні метааналізи дали підстави для висновку, що одна й та сама категорія емоцій передбачає різні реакції тіла, а не єдину, чітко визначену. Схеми мозку працюють за принципом дегенерації — «багато до одного»: випадки тієї самої категорії емоцій, на кшталт страху, обробляються різними схемами мозку в різний час і в різних людей. І навпаки, ті самі нейрони можуть брати участь у створенні різних психічних станів («один до багатьох»).

Сподіваюся, ви вже вловили правило: нормою є мінливість. «Відбитки емоцій» — це міф.

Якщо ми хочемо справді зрозуміти природу емоцій, то починати слід із серйозного сприйняття цієї мінливості. Ми маємо враховувати, що назви емоцій, такі як «гнів» тощо, відсилають не до конкретної реакції з уніка­льним фізичним відбитком, а до групи дуже різних випадків, прив’язаних до конкретних ситуацій. Те, що ми звикли називати емоціями, такими як гнів, страх та радість, краще вважати категоріями емоцій, бо кожна з них є сукупністю різноманітних випадків. Так само як випадки категорії «кокер-спанієль» різняться своїми фізичними властивостями (довжиною хвоста, носа, густотою шерсті, швидкістю бігу тощо) більше, ніж можуть пояснити самі лише гени, так і випадки «Гніву» можуть варіюватися своїми фізичними проявами (рухами обличчя, частотою пульсу, рівнем гормонів, гучністю голосу, активністю нейронів тощо), і ця мінливість може бути пов’язана з умовами середовища чи контекстом.

Коли ви приймаєте принципи мінливості та популяційного мислення, то так звані «відбитки емоцій» поступаються місцем кращим поясненням. Ось приклад того, що я маю на увазі. Деякі вчені, використовуючи техніки штучного інтелекту, можуть налаштувати комп’ютерну програму для розпізнавання дуже багатьох сканів (результатів сканування) мозку людей, які переживають різні емоції (скажімо, гнів та страх). Ця програма створює статистичну схему, що підсумовує кожну категорію емоцій, а потім — ось що класно — може, по суті, проаналізувати нові скани й визначити, до якої сумарної схеми вони ближчі: гніву чи страху. Ця техніка, відома як класифікація образів, працює так добре, що її іноді називають «нейронним читанням думок».

Деякі з цих учених стверджують, що статистичні висновки відображують нейронні відбитки гніву та страху. Але це величезна логічна