Влада Клімова - Скажи, що любиш, Влада Клімова

– Не знаю, Славо! Домогосподарка подзвонила і сказала, що моя донька вбила чи покалічила Алісу...

– О Господи! Везе ж тобі на жінок, Вадику. Поки що не панікуй. Вони викликали лікарів? – дістав з заднього сидіння тривожну фару водій. Тепер вони поїхали швидше, бо хоч деякі автомобілі на дорозі стали пропускати чорний броньований мінівен, з тривожними вогнями на даху. У Вадима знову задзвонив телефон.

– Що, Галю! Кажи, – трусився бідолаха.

– Вадиме Георгійовичу, швидка прибула. Ваша дружина жива, тільки сильно впала. Її везуть в дев’яту лікарню.

– Розвертайся, Славко. Їдемо в дев’яту міську.

З грубими порушеннями дорожніх правил підполковник хвацько розвернув важке авто, залишаючи на асфальті чорні відбитки шин і помчав в напрямку Шевченківського району.

Коли чоловіки прибули на місце, операція вже йшла. Сидіти на лікарняній лавці Вадим не міг і тому бігав по сірому коридору туди-сюди. Повз них прошелестіла медсестричка і нещасний намагався зупинити її, проте тренована дівчина миттю оббігла його й зникла за зачиненими білими дверима.

Здавалося доки вийшов лікар, пройшла ціла вічність. Сивочолий хірург подивився на присутніх і спокійно спитав:

– Хто з вас чоловік постраждалої?

– Я! – підбіг до нього Вадим і стурбованим поглядом намагався залізти лікарю в голову, щоб відразу дізнатись всю правду про стан коханої.

– Ну, словом, так, – дивлячись на його страждання, з розумінням зітхнув медик. – Ваша дружина жива і зараз її стану нічого не загрожує. Та, на жаль, обидва плоди довелося вилучити. Від такого падіння вони були нежиттєздатні. А пацієнтка, з важким струсом мозку, зараз знаходиться в комі.

Знову від почутого Вадима затрясло і він, не пам’ятаючи себе, сильно вдарив кулаками об стіну. Зі збитих кісточок на руках бризнула кров.

– Та що ти робиш, дебіл! – скрикнув підполковник і встиг скрутити товаришу руки за спиною, бо Вадим явно не збирався зупинятись. – Вибачте, лікарю, а можна моєму другу чогось заспокійливого? Бо він ще знадобиться нам цілим...

– Так, звичайно, – зняв з голови шапочку хірург і провів чоловіків по коридору. Він відчинив якісь двері та скомандував:

– Любаню, вколи хлопцю, що там у тебе є зі швидких седативних, тільки щоб не спав і оброби йому руки. А я – відпочивати.

Після ін’єкції Вадим став набагато спокійнішим, навіть якимось байдужим. Він сидів в коридорі, склавши обсипані білим кровоспинним порошком руки, як буддійський монах, і тихо шепотів:

– Дітки мої ріднесенькі... Крук, вони ж ніжками мене торкались, а тепер нежиттєздатні. А моя дівчинка? Славо, я без неї ні дня не проживу...

– Тихо, Назаре. Аліса сильна, вона обов’язково одужає й у вас все ще буде. Хіба ж я знав, що мій Тимурчик до диплома не доживе? Але ж якось дихаю. Всі під Богом ходимо, – намагався використати свою біду, як приклад, підполковник.

– Та до дідька такого Бога, бо одна моя рідна людина відібрала відразу трьох найдорожчих, – знову закричав Вадим так, наче седативне зовсім не діяло.

В коридорі раптом з’явився той лікар і Крук миттю вирішив, що Алісі стало гірше, але прибитому товаришу він нічого не сказав. А медик, що в житті бачив дуже багато поганого, сьогодні чомусь перейнявся окремо взятим випадком і пояснив:

– Слухайте, везіть його додому. Зараз сидіти тут марно. Жінка все одно проспить ще довго. А якщо будуть зміни – ми повідомимо.

– Покажіть мені її, будь ласка, – зірвався з лавки Вадим і намагався навіть стати перед лікарем на коліна.

– Та хоч, будь ласка, хоч як. Пацієнтка в реанімації й нікого я туди не пущу. Тому їдьте собі додому. Попереду вас чекає ще дуже багато роботи, а зараз відпочивайте.

– Я не поїду, – вперто заявив Вадим.

– Вибачте, але наше приміщення не призначене для ночівлі. Тому дуже прошу його покинути, – суворо сказав лікар і уважно подивився на друга бідолахи: – З ним є кому побути? Діти ще є?

– Ой, лікарю! – відійшов з медиком на кілька кроків підполковник і тихо пояснив: – Будемо розбиратись, але здається саме його старша донька і скинула молоду дружину зі східців. Та я Вам цього не говорив.

– А я нічого й не чув, – з розумінням відповів медик. – Ну, тоді я так розумію, що залишаєтесь тільки Ви? Удачі.

Розділ 11. Жінка без обличчя

З горем пополам, В’ячеслав Янович домовився з Вадимом про ніч у себе вдома. У звичайній подільській квартирі пахло медом. То дружина підполковника Крука готувала домашню пахлаву. Після лікарняного заспокійливого, підполковник додав Вадиму в десерт трохи коньяку і тепер точно знав, що той поспить. Він облаштував нещасного в кімнаті загиблого сина та пішов розбиратись у ситуації.

Спочатку подзвонив лікарю й дізнався, що стан Аліси без змін. На цей час навіть така інформація була позитивною. Далі набрав Тамару Назаренко і довго розпитував про те, що повідомила їй донька, але нічого розумного не почув. У дівчинки продовжувалась істерика і вона тільки стверджувала, що невинна. Підполковник занадто добре і давно знав усіх Назаренків і в його голові не вкладалась картина надуманого злочину. Навіть якщо Даринка випадково зачепила Алісу на східцях – це бачили численні камери в домі. Тому ранком, пославшись на кримінальний підтекст події, він попросив у голови відділення банку кілька годин і, спочатку відвіз Вадима в лікарню. Потім, з ключами від особняка, поїхав за відеозаписами. Крук планомірно зібрав на флешку набагато більше записів, ніж треба було за часом, і повернувся на роботу.

У підвалі фінансової установи на старому Подолі, в повній тиші з помічниками, працював такий собі Кеш. Нічого спільного з мультяшним папугою талановитий айтівець, звісно, не мав. А своє прізвисько, з хакерською кров’ю в усіх жилах, він отримав за шалену швидкість обробки даних та феноменальну пам’ять і кмітливість. Тому все зібране відео В’ячеслав Янович приніс саме йому і пішов виконувати стандартні службові обов’язки.

Кілька разів відставник дзвонив Вадиму та просив їхати з медзакладу, хоча б на роботу. Та чоловік нещасної красуні, що зараз мирно спала в комі, наче зомбі, відмовлявся покидати сірі стіни лікарні. Він навіть намагався домовитись про перевезення дружини спеціальним медичним транспортом до приватної клініки, з більш сучасною апаратурою. Але все той же хірург запевнив, що не дивлячись на скромність установи – знань і обладнання для лікування даної хворої у них достатньо. Тим більше, що перевозити пацієнтку зараз він категорично не дозволить.

Ближче до вечора начальник служби охорони банку завітав у підвал:

– Що скажеш, Кеш? Є щось цікаве?

– Яновичу, дещо є. Почну з головного,– кивнув хлопець.

Він відкрив уже скопійовані шматки записів і першим показав кадр з жінкою, яка похапцем вибігала з дому Назаренків, швидше за все, відразу після падіння Аліси зі сходів.

– Так от ти яка, вбивця дітей? – завівся, завжди на диво спокійний, відставник. – Кеш, ти ідентифікував цю падлюку?

– Яновичу, я б з радістю, але ж у неї зовсім немає обличчя. А такі хусточки й окуляри носить пів міста. Кого шукати? Є ще часткове віддзеркалення у склі на кухні, але там теж повний голяк. Все зі спини...

– Тобто ти хочеш сказати, що замах на Алісу виконала професіоналка? – недовірливо спитав Крук.

– Та не обов’язково. Це може бути звичайний збіг. Навіщо професіоналці приходити в дім, коли там були свідки? Звідкіля вона знала, коли домогосподарка піде на ринок? А якби та поралася на кухні до вечора? Це ж не кілер, який днями чекає свою ціль, а звичайний збіг або таки заказуха. І якби хотіла вбити, то вбила б. Часу у неї було вдосталь. Начальнику, тут щось інше. Але я шукатиму, – пообіцяв комп’ютерний геній.

Наразі В’ячеславу Яновичу дзвонила колишня дружина Вадима і плакала:

– Славчику, щось треба робити. Я намагалась поговорити з тим ідіотом, але ж він вважає нашу доньку вбивцею. Прошу тебе: приїдь до нас ненадовго, бо я малу вже не можу стримувати. Вона речі в тюрму збирає.

– Зараз буду, – пообіцяв підполковник і знову покинув будівлю банку. Йому самому було дуже цікаво поговорити з Даринкою тому, що вона дійсно могла прояснити ситуацію з таємничою гостею й дивним замахом на Алісу.

Цього разу Крук взяв свій власний автомобіль зі стоянки й миттю опинився на Оболоні. З неймовірними зусиллями затиснувши Фольксваген між численних авто біля під’їзду, він піднявся на шістнадцятий поверх.

Тамара Назаренко зустріла його виряджена, як актриса. У неї з’явились сучасні накладні вії та занадто широкі татуйовані брови. Колись це була звичайна симпатична жінка, а тепер нагадувала чи то робота-Соню, чи ляльку з коміксу.

– Чай? Каву? – в шовковому домашньому вбранні Томка намагалась виглядати світською левицею, але під шовком як і раніше, ховалась нещира позерка.

– Правду і бажано від Даринки.

– Зараз подивлюсь чи не спить. Я, по-тихому, дала їй слонячу дозу валер’янки.

Крук зітхнув і обвів поглядом колишній дім Вадима. Спочатку тут мало оселитися щастя, але так і не змогло. А от зараз мужик тільки почав був жити по-людськи, з щиро коханою дівчиною, та знову доля відібрала у нього цей шанс...

– Дядю Славо! – кинулась підполковнику на шию дочка Вадима. Вона була в рожевій піжамі, з довгим розпущеним волоссям, а заспані оченята благали про допомогу: – Я невинна, а тато вважає мене вбивцею його діточок... Я так більше не можу! Я вени собі поріжу!..

– Та що ж це до Назаренків причепилась якась суїцидальна інфекція? Давай: сіла, розслабилась і розповіла все від початку до кінця. А то загіпнозую. Ти мене знаєш, мала, – серйозно сказав Крук, який дійсно інколи бавився незначними навичками гіпнозу.

– Добре. Я розповім, як було. Я хотіла похвастатись перед Алісою татовим подарунком, бо ж вона на мій день народження чомусь не прийшла. У хвіртці мене ледве не вбила хатня робітниця, а потім ми з Алісою почали нагорі гортати галереї в телефонах. Майже відразу приперлась якась селянка й Аліса дозволила її впустити. Сказала, що то сестра. Ні разу не схожа! Страшна, товста баба з вулиці. Аліса ж у нас красуня. Вибач, мамо! – показала язика матері дівчинка і продовжила: – Аліса відправила мене в спальню за ще одним подарунком. Я тільки-но почала приміряти перлинове кольє, як почула гуркіт на сходах. А коли вибігла – баби вже не було, тільки Аліса валялась на підлозі, наче мертва. Я страшенно злякалась і почала її підіймати. Тут з’явилась їх прислуга Галя і звинуватила у всьому мене. Дядю Славо, Богом клянуся, що я не скидала Алісу з дітками вниз. Я б не змогла, то ж мої братик і сестричка були. А він волає, що я їх вбила і тепер йому навіть не донька...

Дівчинка знову залилась гіркими сльозами, але підполковник не купився на жіночі примхи та продовжив допит:

– Так, стоп! Зупинила істерику. Де тобі тато все це наговорив?

– Телефоном, звичайно. Де ж іще? Він сидить у тій богодільні й чекає, коли Аліса прокинеться або помре...

Зараз натренованому працювати з різними людьми підполковнику поліції здавалося, що за минулу добу він постарішав років на десять. Але треба було доводити справу до кінця і чоловік продовжив:

– Кажу: перестала! Згадуй зараз же: Аліса якось називала ту бабу?

– Ні! Я не знаю... Не пам’ятаю... А тато стверджує, що бабу я вигадала, бо служниця її не бачила...

– Все, мала! Перестань, я тобі вірю. Баба дійсно була. От якби тільки ти могла згадати хоч якесь її ім’я. Згадаєш – дзвони. Не татові, а мені! Зрозуміла? І взагалі перестаньте йому надзвонювати, Назару й без вас зараз дурно. Взагалі йому не дзвоніть! Проводжати не треба.

Підполковник швидко спустився на свіже повітря та відчував, як перед його очима від втоми й напруги, танцюють яскраві метелики. Він зробив головою кілька простих вправ і сів за кермо. «Сестра кажеш? Товста баба. Ну, це вже хоч щось. Що такого ти, Алісочко, завинила своїм родичам, що вони аж так біснуються?» – складав в напруженій голові пазли відставник, коли повертався до банку.

З новою підказкою Кешу роботи було хвилин на п’ять. Навіть не маючи в кримінальній базі Алісиної сестри – айтівець миттю дізнався про паскудну рідню більше, ніж вони знали про себе самі. Хлопець навіть витяг уже десь фото «товстої баби» і вона практично збігалась з обрисами на відео з камер спостереження Назарівського особняка.

– Ну й паскудна ж у Вас рідня, Алісо Сергіївно. Хіба що ти у них прийомна, дівчинко, – замислено промовив В’ячеслав Крук. – Дякую, генію! Роздрукуй мені цю гидоту, покажу Вадиму. А решту, будь ласка, на флешку.

– Звертайтесь! – задоволений, що допоміг, сказав Кеш і поринув у свій шалений світ на моніторах.

Розділ 12. Борітеся й поборете

На третій день, неочікувано, Аліса прийшла до тями. Здавалось, вона так сильно хотіла повернутись до коханого, що навіть потойбічний світ не зміг зупинити її нестримного бажання. А Вадим Назаренко всі ці дні не їв, не спав, тільки молився, як умів і майже зовсім посивів. Тому, коли йому дозволили зайти до дружини, він спочатку вмився в лікарняному туалеті й там, у старенькому дзеркалі, побачив на кого став схожий... Та йому було байдуже. Головне, що його маленька краплиночка прокинулась і зараз він почує її рідний голосок.

– Хвилини дві, не більше! – суворо попередив його лікар, що врятував Алісу.

Він систематично контролював стан сплячої красуні та бачив, як страждає й марніє з кожною прожитою без неї годиною упертий чоловік, що так нікуди й не відійшов від палати. Персонал вже звик до його мовчазної присутності та щиро захоплювався дивними почуттями, що зовсім не вписувалися до сучасного світу.

Як зміг, Вадим прилизав волосся руками, і засяяв з самісіньких дверей:

– Дівчинко моя ріднесенька! Який я радий тебе бачити... Привіт, доле моя кохана! – тихенько сів він перед дружиною, але її дивний погляд насторожив чоловіка.

– Ви хто? – якимось чужим голосом спитала Аліса і натягнула на себе ковдру так, наче боялась його: – Прошу: залиште мене. Я Вас не знаю...

– Не бійся, зіронько моя! Тепер все буде добре, – хотів доторкнутись до її руки Вадим, але Аліса скрикнула і тут же з’явився лікар.

– Все. Вийдіть геть! – відрізав він і Вадиму здалося, що він помирає.

Коли навесні чоловік зустрів та безмежно покохав свою юну і прекрасну долю, а вона без вагань відповіла йому неймовірно щирою взаємністю – життя розцвіло шаленими барвами й він повірив, що їм належить цілий світ. Потім вони разом облаштували затишне гніздечко і навіть встигли започаткувати майбутню велику сім’ю.

Звичайно було розуміння, що прийдеться нелегко, але заради двох маленьких крихіток, що вже заполонили всі їх мрії – вони б впорались... А потім прийшла страшна біда. Та чоловік ще свято вірив, що десь там нагорі має бути справедливість, тому молився і чекав, коли Аліса повернеться до нього – така ж світла і кохана. Господь почув його страждання і дружина спала недовго. Він до нестями зрадів! Але чомусь чарівна і найрідніша у світі жінка не впізнала його і навіть злякалася. Господи! За що таке страшне покарання? Ну, якби ж вона попросила його серце, чи душу – він би з радістю віддав. А вона не впізнала!!! Бути для неї чужим він точно не зможе.

Лікар покликав медсестру з препаратами для Аліси та вийшов до нещасного:

– Заждіть Ви так перейматися. З її травмою це взагалі чудо, що через три доби прокинулась. Вона у Вас сильна і дуже хоче жити й усе згадати. Тільки для цього ж треба час і терпіння. Короткострокова пам’ять взагалі дивна річ, але як правило вона відновлюється. Так, це буде важко. Але з Вашою силою волі та почуттями – думаю вийде. Боріться, Вадиме Георгійовичу, й поборете, – процитував Тараса Шевченка мудрий лікар.

– Дякую. Я готовий боротися, – тихо промовив Вадим.

– Ну от і добре. А тепер сходіть додому, поїжте, приведіть себе до ладу, може сходіть до перукаря і поверніть старий колір волосся? Бо таким не тільки хвора дружина, а навіть я Вас не дуже впізнаю. За три дні Ви ж постарішали років на десять. Ідіть, Вадиме Георгійовичу. Тут все буде добре. Я викличу до Аліси Сергіївни психолога, побачимо що скаже він.

Дивно, але лікаря Вадим послухався. Він взяв таксі й справді поїхав додому. Спочатку прийняв душ, потім хотів щось взяти в холодильнику, але замість їжі якої там було аж занадто, потягнувся до початої колись великої пляшки віскі та налив з пів стакана. Випив. Скоро стало краще. Він випив ще. Коли пляшка закінчилась – в барі знайшлось багато «заспокійливого» і Вадим взявся за коньяк.

Голодний та виснажений страшним нещастям чоловік був уже майже непритомним, коли забринів телефон. Вадим спробував швидко схопитись, бо то могла бути звістка про Алісу, але на ногах не встояв і теж впав посеред холу. Здавалось, у них тут завівся якийсь полтергейст, з властивостями до падіння. А телефон настирливо дзвонив. Чоловік доповз до столу і все ж натиснув прийом дзвінка. То був Славко.

– ...А! Товаришу підполковник... Вона мене не впізнала... – майже по складах вимовив Вадим і хотів відключити телефон.

– Назаре, де ти? – волав з трубки Крук. – Ти п’яний?

– ...В хлам! – тільки й почув від Вадима товариш, а далі пішли гудки.

– От халепа! – тяжко зітхнув В’ячеслав Янович миттю спустився в підвал та попросив Кеша пробити геолокацію телефону Вадима. Зрозумівши, що той на Софіївський Борщагівці, він кинув службу й помчав саме туди.

Двері особняка були незачинені й Крук легко зайшов всередину. Хазяїн дому, без свідомості від випивки лежав на підлозі, а навкруги валялись пусті пляшки та бите скло. Мабуть, для більшої виразності свого невдоволення життям, Вадим ще й розбив об стіну пару склянок. В’ячеслав Янович, на всяк випадок, приклав пальці до сонної артерії «алкогольного трупа», а потім пошукав щітку і прибрав скло. Чоловік щось намагався сказати, але зрозуміти його було марно. Тоді підполковник згадав дні служби в поліції та, без особливих труднощів, повернув клієнта до здорового глузду. Зараз великим банним рушником Крук розтирав холодне від льодяної води тіло товариша і вже розмішував у склянці антиалкогольну шипучку.

Він посадив Вадима на стілець і сів навпроти:

– Живий, алкаш чортів? Чому я повинен розгрібати все сам? Я старий зморений мент, а ти тільки й додумався, що набратись!

– Славо, вона мене не пам’ятає! Спитала: хто я? І злякалась... – підпирав руками важку голову фінансист.

– А ти себе бачив, взагалі? Я теж би злякався. Та вона ж майже на тому світі була. Ти б радів, що повернулась! – включив «старшого товариша» підполковник.

– Я радію...

– Я бачу, як ти радієш. Що з тобою, Назаре? Ти ж витривалий мужик завжди був і мене від смерті врятував. У нас зараз розслідування в самому розпалі, а ти скис. Мені інфа і поміч твоя, до зарізу, потрібні. Пий, давай. Буде мало – розмішаю ще.

– Крук, вона нічого не пам’ятає. Ми ж з нею... О, Господи! Вона ж таке диво...

– Зараз стоп! Я не буду слухати про ваші дива. Мені потрібно знати все про її паскудних родичів, – тяжко, але починав працювати зі свідком підполковник. Він дістав з кишені куртки листок А4, розгорнув і спитав: – Ти її знаєш?

– Ніколи в житті не бачив, – допивав шипучку Вадим і ставав дедалі адекватнішим: – А хто це?

– Гарний же у неї зятьок! Це твоя, як там кажуть? А, своячениця.

– Хто? – округлились уже майже тверезі очі Вадима Назаренка.

– Сестра твоєї прекрасної Аліси. Ось хто. Ти що її навіть ніколи не бачив? Дивно це все у вас, Назаре. Твоя дівчинка така вихована, а нікого зі своєї рідні навіть на весілля не запросила. Вона що у них підкинута?

– Ой, краще була б підкинута, – загадково зітхнув Вадим.

– Не зрозумів? – високо підняв брови Крук.

– Товаришу підполковник, Ви чужі таємниці берегти вмієте? – уже тверезо спитав чоловік. – Тільки під це треба випити.

Він хотів встати, але В’ячеслав Янович так притримав бідолаху за руку, що той передумав:

– Я тобі зараз вип’ю! Сиди й розповідай: виразно і чітко.

– Слухаюсь, начальнику! Так от: нагадую для зморених ментів. Коли я в лютому просив тебе дізнатись більше про Алісочку, ти ж сам мені доповідав про батьків і заміжню сестру. Адресу їх десь писав, а тепер у мене розпитуєш, наче вперше. Добре, проїхали. Але тобі все-таки прийдеться послухати дещо інтимне. Після зустрічі в ресторані в мене був час подумати. Та я ніяк не міг відмовити собі в новій зустрічі з нею і ввечері, поїхав під адміністрацію. Ми сходили в кафе, посиділи-поговорили, а в кінці розмови вже майже знали, що будемо разом. Крук, це якась магія. Я читав її мрії, а вона мої. Вона ж від моєї Даринки старша лише на вісім років, а я наче збожеволів. Хоч того дня стримався. А наступної зустрічі – ми поїхали на Дарницю і там зрозуміли, що вже не розлучимося ніколи. Спочатку я боявся розповідати про Даринку і Томку, але повинен був. Моя красунечка сприйняла цю інформацію, на диво, сердечно та щиро. От тільки, навзаєм, маленька дівчинка розповіла про своє життя такі страхіття, що розум закипів.

– Батьки її били чи що? – не розумів підполковник, чим таким можна було здивувати дорослого та обвітреного життям чоловіка.

– Якби ж то! Ні, вони її... любили. Так ті тварюки називали підкладання чотирнадцятирічної дитини під смердючого педофіла, зі згоди батьків.

– Зажди! – взявся за голову досвідчений поліціянт. – Про що ти говориш?

– А про те, Славочко, що оця лінива і гидка потвора, кілька разів намагалася вийти заміж, але її всі кидали. Остання надія була на місцевого слюсаря-алкаша. Та щоб і він не забіг безвісти – вони з матір’ю домовились дарувати йому мою дівчинку в користування... Все! Я повинен випити.

– Вадю, сядь! А чому вона не звернулась хоча б до нас, у поліцію? – не розумів старий полісмен рабовласництва серед квітучого Києва, у двадцять першому сторіччі.

– Жартуєш? А що б вона вам пред’явила? Звичайне життя, рядова родина. Камер у них не було, її не катували. Шантажували соромом, а вона терпіла. Та й хто ж нормальний в таке повірить? От ти слухаєш і, бачу, не зовсім віриш.

Підполковник насупив брови, кілька разів тяжко зітхнув і вимовив:

– Да... Умієте ви Назаренки здивувати світ. Бо у вас як не зоряне кохання, то вселенська біда. Знаєш, не було б важливіших справ – я б зараз теж випив... Стоп-стоп! Говори далі.

– А що далі? Дівчинка хотіла вийти заміж, але ці покидьки наговорили про її хлопця таких дурниць, що вона його кинула і замкнулась від усіх. Потім ми зустрілись і якась надприродна сила з’єднала відразу й назавжди. Ми були дуже щасливі. Можливо, саме це не входило в плани її кровних нелюдів і тепер маємо, що маємо. Твоя черга, Славо. Розповідай, де ти виявив цю нечисть?

– Та на твоїх же камерах, Вадику! От на цих самих, в день падіння Аліси зі сходів, – обвів пальцем хол підполковник.

– Тобто я не помилився? Ця гадюка дійсно має відношення до вбивства моїх діточок і каліцтва Аліси? Я ж розумів, що вони не відчепляться. Господи, треба було відразу шукати житло у Мілані, як Стас пропонував. Але ж Київ – це рідний дім! Як його кинеш? А от тепер порішу цих гадів – і на острови з моєю маленькою...

– Ого-го, розігнався! Я тобі, як дорослій людині версію намалював. На Оболоні сьогодні у твоїх був, з Даринкою розмовляв. Так, вона бачила цю нечисть у вас в домі. Але ж, коли падала Аліса – поруч не була. Твоя дружина її сама з очей відрядила. Даринка свідок, а не вбивця! Дитина й так шокована, а ти її гризеш. Прийдеться перепрошувати, таточку! Кеш у підвалі сто разів записи обробив, та прямих доказів – нуль. Ти ж знаєш, якби щось було, малий би точно накопав, – чітко розкладав все по місцях професіонал.

– Це так. І попросити вибачення не проблема, Крук. Мені треба ту гадину кінчити. І чхати я хотів на докази. Ти мені допоможеш? – завівся тепер спритний на розправу Вадим.

– Навіть не думай. Занапастити життя легко, а от відновити?.. – кивав головою підполковник і чомусь згадав, як саме оцей сивочолий уже від своєї напасті хлопчина, п’ять років тому, майже силою, вийняв пістолет з його рота.

Коли син Тимур потонув на Гідропарку і нічого не вдалося довести – В’ячеслав Янович кинув службу в поліції та хотів розпрощатися з життям. Але доля, на свій розсуд, обрала тоді Вадима Назаренка його порятунком. Підполковник завжди пам’ятав, що винен молодшому товаришу не послугу, а життя. Тільки зараз Крук допомагав Назаренкам зовсім не через сплату боргу, а тому, що їх об’єднувала багаторічна міцна і вірна дружба. Та про борг він не забував.

Розділ 13. Вона Вас кличе

Дбайливий і відповідальний лікар таки викликав до Аліси психолога. Спеціаліст доволі довго розмовляв з бідолашною жінкою, але вийшовши, тільки негативно закивав головою і пішов геть.

Молоденька медсестричка бігала поміж палат, як лань, і ставила пацієнтам крапельниці. Вона вже прилаштувала штатив біля ліжка хворої, але перед сеансом Аліса попросилась до вбиральні й дівча побігло геть. Хапаючись то за ліжко, то за стілець нещасна намагалась втримати рівновагу, але випадково зачепилась за штатив і наче підкошена впала на підлогу. Мабуть, лише завдяки провидінню залізяка в падінні не зачепила Алісі скроню... На цей гуркіт прибігли відразу, і лікар, і сестричка. Вони з жахом почали прибирати розгардіяш, а вже те, що кричав на підлеглу культурний і високоосвічений медик – краще залишити невідомим.

Вони вклали Алісу на ліжко і дівчина побігла за препаратами, а лікар оглянув пацієнтку і, візуально не знайшовши нових ушкоджень, важко зітхнув. Він навіть сів на стілець, але відпочити не встиг, бо почув голос жінки:

– Будь ласка... Я в лікарні? А де мої діточки? Я їх не вберегла? О, Боже! Що я скажу чоловікові? – в істериці вона хапалась за живіт і намагалась підійнятись та швидкий медик уже наговорив в телефон цілий список роботи для медсестри й почав вкладати пацієнтку:

– Прошу Вас, лежіть. Все добре! Не можна вставати...

Здавалось, навіть в його багаторічній практиці цей випадок не мав аналогів. Зараз сивочолий медпрацівник підсвідомо намагався зрозуміти, що ж все-таки для гомо сапієнса краще: повна відсутність пам’яті, чи навпаки знання про все погане і хороше у житті? Наразі опікуючись цією красивою, але дуже нещасною жінкою він не міг знайти чіткої відповіді на самому собі поставлене запитання.

Коли тяжка розмова двох чоловіків на Софіївській Борщагівці майже добігала кінця – задзвонив телефон Вадима. Він поглянув на контакт і миттю схопився на ноги:

– Лікарю, що з Алісою? Прошу, говоріть!

– Я ж казав, Вадиме Георгійовичу: все владнається. Вона Вас пам’ятає і кличе. Тільки, моя Вам порада: не наробіть ще дурниць, візьміть звичайне таксі, – здавалось байдуже медичне світило зараз теж раділо з усього, що відбувається.

Спочатку Вадим кричав якісь слова подяки в трубку, потім кинувся підіймати на руки підполковника. В кінці допив шипучку і побіг одягатись в найкраще вбрання. Він не встиг, звичайно, побувати сьогодні в салоні краси, але найближчими днями планував привезти той салон до свого дому, щоб вони з Алісою знову стали найчарівнішими та найзакоханішими у світі! І підполковник Крук був страшенно радий не тільки звістці про повернення Алісиної пам’яті, а й тому, що був поряд з Вадимом і міг допомогти не наробити нових дурниць.

Чоловіки примчали на виклик лікаря так швидко, як змогли. Гарно вибритий і причесаний Вадим Назаренко захопив з домашнього бару найкращі напої та навіть купив біля переходу величезний букет квітів. Правда, хризантем там на жаль не було, а відкладати зустріч з коханою хоч на мить – він не міг. Лікар зустрів чоловіків особисто і не бажав спочатку брати пакунок, але Вадим сказав, що то для нього буде особиста образа і медик здався, хоча б заради того, щоб зовсім не доводити напівбожевільного від щастя чоловіка до повної відключки мізків.

Вадим зайшов до палати коханої з квітами й лагідно опустився перед ліжком на коліна:

– Привіт, рідна моя! Як же я за тобою скучив, – зараз не намагався говорити багато красивих слів він, щоб не тривожити її розбитого серця. Але Аліса була наколота такою дозою заспокійливих, що тільки чарівно посміхалась і потягнулась до нього обома рученятами:

– Я теж страшенно скучила за тобою, рідненький! От тільки діточок наших забрали... Але обіцяю: я тобі їх ще поверну...

Вадим ніжно пригорнувся до своєї єдиної у світі й сльози градом покотилися на її голівку. Він не хотів, щоб слабка дружина бачила його стан тому, цілував її в маківку і промовляв:

– Так, моє малесеньке диво! Ми все повернемо, як раніше і навіть краще... Ти ж моя найсильніша у світі крихітка і я тебе безмежно кохаю.

– І я тебе, кохаю, любий. От тільки діточок дуже шкода... А що це в тебе з волоссям? Пофарбував чи що?

– Так, пофарбував, – протер очі Вадим і знову притуляв до серця свій найкоштовніший скарб.

– Це ти так посивів? – здогадалась вона і гірко заплакала, навіть не дивлячись на седативні.

– Та нічого. Ти не плач, я трішки злякався. А колір волосся я поверну і все, що захочеш. Всі зірки з неба тобі познімаю, тільки не кидай мене більше ніколи... Добре?

– Добре, – згодилась вона і потонула в його уже безмежно щасливих оксамитових очах. – Ніколи в житті не покину. Бачиш, коханий, навіть смерть не може розлучити нас.

Підполковник на хвилинку заглянув до Аліси привітатись і поїхав додому, щоб відпочити. Сьогодні у нього видався такий тяжкий день, що тяжчим був хіба що день похорону сина. Вони з дружиною лягли відпочивати та довго розмовляли в темряві про все, що сталося з Назаренками, спеціально і дбайливо обходячи свій особистий страшний біль.

А Вадим, уже звик ночувати в коридорі цієї лікарні, тому сьогоднішня ніч була майже святом. Лікар дозволив йому залишитися біля дружини й він, з блаженною посмішкою проспав до ранку на стільці, ніжно тримаючи в руці найріднішу долоньку. Ранком його виставили за двері, бо в Аліси настали вранішні процедури.

Тоді чоловік спитав у лікаря дозволу і миттю приніс дружині сніданок з МакДональдзу. Коли по палаті розповсюдився аромат картопельки фрі, макчікена та Алісиного улюбленого десертика з полуницею, вона якось повеселішала і навіть перестала молитися за порятунок невинних душ їх діточок – Адама і Єви.

Зараз у бідолашної жінки був такий дивний стан, наче вона перебувала між двох світів. Звичайно, присутність коханого і його дбайливий догляд тримали її у світі живих. Але коли нещасна згадувала про дітей – поринала кудись далеко та повертатися зовсім не хотіла. Стривожений такою поведінкою, раніше сильної та веселої, дружини Вадим радився з її лікарем. Але той умів лікувати тіло, а от душа пацієнтки – йому була непідвладна. Ще через кілька днів, після хороших результатів аналізів, Алісу виписали та порекомендували регулярно перевірятись в інституті нейрохірургії.

Розділ 14. О зупинися мить

Коли таксі підвезло Назаренків під високий паркан особняка на Борщагівці – Аліса страшенно розхвилювалася. Вона крутила голівкою на всі боки, а прекрасні сині очі наче когось шукали чи боялись. Вадим відпустив авто, адже в гаражі стояла добре знайома з першої їх зустрічі «сіренька конячка» на ім’я Форд. Підполковник Крук вже давно перегнав його на Борщагівку. Зрозуміло, що за страшною бідою, Вадим забув не тільки про припаркований біля банку автомобіль, а й про весь навколишній світ взагалі.

Зараз чоловік лагідно пропустив дружину через високу хвіртку і вона побачила свій ошатний двір. Але чомусь зупинилась і скрикнула:

– Вадику, я туди не піду! Нізащо...

– Сонечко моє ріднесеньке, але ж це наше гніздечко. Ти його так любиш. Сама вибирала, сама планувала, – посміхався їй Вадим, а серце невблаганно стискалося від болю.

– Там загинули наші дітки. Я туди не піду, – затремтіла бідна жінка.

– Дати ліки? – намагався бути спокійним чоловік.

– Я не божевільна. Просто я їх дуже любила... – шепотіла Аліса і задкувала до хвіртки.

– Добре-добре. Не треба в дім. Пішли в гостьовий будиночок. Тобі там теж завжди подобалось, – ніжно пестив її плечі Вадим і відчував, що зараз заплаче. Він згадував, як щаслива дружина кохалась з ним на невеличкому ліжку в тому будиночку. Чув її сріблястий радісний сміх і не міг бачити такою смертельно-сумною.

– Туди піду, – зітхнула Аліса і побрела по доріжці між прекрасних кущів троянд.

Кінець вересня був аж занадто теплим і над вечір хазяйновитий чоловік приготував смачне м’ясо на грилі та запропонував поплавати в басейні. Без допомоги відповідної служби, він сам вправно почистив ємність і міг зробити для коханої що завгодно, тільки б вона стала, як раніше щасливою...

Здається, його старання не були марними й Аліса плавала дуже натхненно, наче намагалась наздогнати щось важливе. Потім, щоб хоч якось відсвяткувати повернення дружини – Вадим накрив гарний стіл біля басейну та ладен був по краплинці нагадувати неймовірній жінці про їх божественний світ. А коли вона накинула халат і сіла поряд, нещасному здалося, що він втрачає розум. Не треба, звичайно, вважати чоловіка цинічним монстром, бо і в його душі загиблі дітки залишили навік невиліковну рану. Але відчувати її так близько й не мати можливості з’єднати їх біль – було для нещасного нестерпним випробуванням.

Повернути в дім вірну помічницю Галю Аліса категорично відмовилась. Зустрічатись хоч з ким з друзів і знайомих не хотіла. Навіть телефоном розмовляти з Ланою чи Даринкою не бажала. Здавалось, що з втратою дітей жінка відмовилась від усього, що пов’язувало її з минулим. Залишались тільки чоловік і дім. Але ж і їх нещасна, практично, ігнорувала.

Крім того, чисто по-людськи, в банку звичайно розуміли проблеми ведучого спеціаліста, але ж фінансові потоки не стояли на місці та потребували інтенсивної уваги. Тому директор філіалу поставив перед Вадимом Георгійовичем питання руба: або він повертається до виконання службових обов’язків або йому треба звільнятись, бо на «тепле місце» уже тупцювала ціла зграя претендентів. А ще на Назаренкові висів довгостроковий кредит на дім, з семизначним числом у підсумку.

Виходило так, що темна пляма в житті нещодавно молодої й прекрасної сім’ї невблаганно розповзалась, як чорнило на білій скатертинці. Навіть досвідчений підполковник Крук, що на час тяжких випробувань став для Вадима рятувальником, тепер нічим не міг допомогти.

Дивно виглядало й те, що Назаренки вже майже місяць жили в гостьовому будиночку власного прекрасного маєтку і жінка, за весь час, так ні разу й не наважилась зайти в дім. Раніше, рішуча й гаряча в прийнятті рішень, вона навідріз відмовлялась бачити місце, де загинули їх прекрасні діточки. А пам’ять повернулась до Аліси в таких яскравих барвах, що кожна жахлива мить з того страшного дня була для неї просто пеклом.

Поки Вадим працював, відлюдниця власної душі продовжувала втрачати розум. Після декількох оглядів в інституті нейрохірургії у Аліси не знайшли жодних ушкоджень або фізичних відхилень в роботі головного мозку, а вона продовжувала поводитися майже неадекватно. В повному розпачі, чоловік вирішив спробувати останній шанс. В суботу ввечері, без будь-яких підстав, він запропонував дружині провітритись і вони поїхали на своїй «сіренькій конячці» кататися містом. Наче випадково, Вадим заїхав на стоянку того самого ресторану, де вони зустрілись. Він попросив кохану ненадовго зайти всередину й Аліса погодилась.

Коли вони дійшли до десерту, мабуть, теж зовсім випадково, з колонок тихо і неповторно зазвучала чарівна «Speak softly love». Жінка здригнулась і підняла на Вадима здивований погляд, але він щось весело розповідав і тільки коли вона спитала:

– Хіба ти не чуєш? Це ж звучить наша «Скажи, що любиш»?

Своїм чарівним баритоном чоловік тихо відповів:

– Чую, кохана. І буду повторювати до кінця життя: кохаю до нестями й хочу тебе єдину у світі.

– Тоді чому ж ми ще тут? – на диво яскраво запалали очі Аліси.

Вадим заглянув в ті потемнілі озера і зрозумів, що він іде єдиним, абсолютно правильним шляхом.

– А хочеш до Стаса, на лівий берег? – відчайдушно боровся за своє щастя чоловік, наосліп застосовуючи заборонені прийоми. Але що вже йому було втрачати?

– На Дарницю? А в тебе є ключі? – продовжувала сяяти Аліса і Вадим був дуже здивований такою неочікуваною реакцією, донедавна, зовсім байдужої до цілого світу жінки.

– Звичайно є. Я ж і досі там за сторожа, – розрахувався за вечерю чоловік і ніжно притримуючи свій майже відроджений скарб, посадив до Форда.

Тепер вони мчали старим добрим шляхом, з їх шаленої та неповторної весни, і з кожним кілометром погляд Аліси ставав дедалі пристраснішим. На другому поверсі біля знайомих дверей Вадим удав, наче замок не відчиняється і знову заглянув дружині в очі та сміливо припустив, що за тими дверима зараз відбудеться щось неймовірне. А його кохана, що пережила страшні випробування і так довго не могла прийти до тями, зараз тремтіла вже майже як тоді, коли він вперше привів її сюди. Серце бідного змореного чеканням чоловіка захлиналось від щастя і бажань!

Після того, як саме Аліса привела напівпорожнє помешкання Стаса до ладу – тут нічого не змінилося. Величезне ліжко біля вікна було на своєму місці, тільки доречно закутане від пилюки плівкою. З вікон навпроти, як і раніше, сяяли численні вогники й навіть нижнє світло було зовсім не потрібне. Так само як вперше, Вадим лагідно звільнив свою кохану від верхнього одягу та виніс до передпокою. Аліса стояла біля вікна, спиною до нього, а в повітрі відчувалась неймовірна напруга. Помолившись всім богам, чоловік спочатку ледве доторкнувся обома руками до її плечей і трішечки стиснув. Неочікувано жваво, дружина повернулась і просто впала в його обійми. Тоді Вадим підсвідомо зірвав покриття з ліжка та обіймав її всю, як колись, не пам’ятаючи себе самого...

Сьогодні, вперше за довгий і страшний місяць, він бачив її бездоганне оголене тіло і міг заприсягнутись, що воно стало ще привабливішим. Дивно, але покірну й тиху дівчинку, якою він пам’ятав її раніше, змінила палка та розпусна коханка, що владно шаленіла над ним. Звідки в ній взялося оте чарівне бажання пестити себе у чоловіка на очах, періодично зливаючись безсоромними пристрасними цілунками, а потім знову заповнюватись ним глибоко і нестримно? Аліса так звабливо стогнала, що просто зводила Вадима з розуму. Сп’яніла від неймовірної втіхи, вона виглядала зараз наче птах, що врешті вирвався з клітки на волю. Можливо Господь чи якась інша, більш гріховна сила, сьогодні змилувалася над нещасними закоханими та повернула їм загублений шлях до вже раніше завойованого надприродного блаженства.

– О, зупинися мить, бо ти прекрасна! – прошепотів Вадим, не стримуючи сліз. – Як солодко, коли ти саме так у мене відбираєш тіло й душу. Мені нічого на землі не треба – тільки тебе й таке кохання...

Напівжива від задоволення Аліса припала до його грудей, ще важко дихала і загадково посміхалась:

– Привіт, коханий! Ти прости, будь ласка, що довго не верталась. Там, за межею, дуже страшно. Я знаю: так як ти, ніхто не зміг би витерпіти муку і повернути нашу казку до сонця, до життя, до щастя...

Вадим вслухався в кожне її слово, прикривши від блаженства очі та марно намагався проковтнути зрадливий ком десь в горлі. Він тихенько торкався її спини та просив у Бога залишити їх такими уже навіки. Але тут почув:

– Прошу: знайди нехай не ту смачну, але хоча б якусь водичку. Бо я від спраги просто відключусь...

– Так, з радістю! Відпочивай, кохана. Я миттю принесу, – перемістив знесилену дружину на ліжко і сяяв від одних лише думок про те, що їх чекає далі.

– А ти куди? – сполохалась Аліса.

– Не бійся. Нам тут нічого не загрожує. Ти поки набирайся сил, бо вони нам сьогодні ще згодяться... Яка ж ти, Господи, вродлива! – обмацував він поглядом красуню, натягуючи джинси, як хлопчисько.

На виході з дверей Вадим легенько ляснув по одвірках рукою і з гордістю прошепотів:

– Є-є-с!.. Ризик був того вартий. О, Боже! Ти повернув мені її ще прекраснішою ніж колись.

Наче в дурмані від пережитого, він повернувся з фруктами, з водою і точно знав, що до ранку залишилось багато часу і стільки ж неземних страждань!

Розділ 15. Життя прекрасне

Вставало яскраве осіннє сонечко, а шалено закохані Назаренки ніжились в обіймах одне одного і випромінювали таке щастя, що й сонцю було трішки заздрісно споглядати на них.

– Доброго ранку, крихітко моя! – утопав в її небесному погляді уже й сам знесилений Вадим і знову не знаходив слів, щоб висловити своє неймовірне захоплення відродженим блаженством.

– І тобі доброго, мій чарівний повелителю! Сподіваюсь вночі ми не наробили дурниць? – горнулась до нього Аліса.

– Що ти, зіронько моя ясна. Я поклявся більше ніколи в житті не поспішати, берегти та не мучити тебе.

– А навіщо ж тоді мучив усю ніч? – хитренько посміхнулась перенасичена задоволенням жінка.

– Бо без цього я жити не в змозі. Ти повернулась такою шалено звабливою, про яку я і мріяти боявся, – гордо зізнавався коханій чоловік.

Дивно, але старенька квартира Стаса виявилась для Аліси та Вадима найдоленоснішою у світі. Саме тут вони вперше пізнали своє довічне єднання, саме в цій квартирі Вадим зробив коханій пропозицію руки й серця. Навіть зараз, коли на Борщагівці стояв порожнім їх ошатний особняк, в цей сонячний жовтневий ранок – найщасливішими вони відчували себе знову на Дарниці, в чужому ліжку. Здавалось, доля просто кричала їм без слів: забути про Богом прокляті елітні квартали за Кільцевою і повернутись у нормальний живий світ, щоб кохати одне одного поряд звичайних простих людей і подій. От такий вимальовувався життєвий парадокс!

Уже не вперше, весела сімейка нашвидкуруч поснідала тут фруктами з водою, та одноголосно вирішила з’їхати з ненависного особняка навіки. Завтра, в понеділок, старший аналітик відомого подільського банку Вадим Георгійович Назаренко, з неймовірним натхненням і завзяттям, візьметься до виконання своїх звичайних службових обов’язків. А сьогодні парочка з’їздила на кляту Софіївську Борщагівку і Вадим, по складеному дружиною списку, зібрав необхідні для життя у Стаса речі. Він навіть не намагався запросити Алісу в дім, бо страшенно боявся втратити хоч краплинку з того, що сталося минулої доби. Та й хіба в речах справа? Коли вони зустрілись і покохали – в них майже нічого не було. А потім серед троянд, газонів і басейнів зробилося таке, чого ні забути, ні змінити вже не сила. Та можна, на майбутнє, стати обачнішими. Просто жити та кохати, працювати й міцно дружити нехай з двома чи трьома людьми, зате такими, яким завжди можна довірити свою спину.

На роботі Вадима зустріли по-різному, бо всі люди різні. Хтось уже готувався до підвищення, комусь з самого низу, світило копійчане збільшення зарплатні. А інші з радістю вітали доброго і правильного начальника підрозділу.

Наприклад, коли керівник служби охорони банку В’ячеслав Янович Крук зайшов до кабінету Вадима, то його досвідчений і тренований не дивуватись ніколи й нічому розум – просто закипів. Адже відставник побачив перед собою усміхненого шатена, з новенькою зачіскою та грайливими ямочками на шовково вибритих щоках. А оксамитовий погляд Назаренка виблискував такими казковими барвами, що навіть на весіллі ті смарагди виглядали трішечки скромніше...

– Доброго ранку, Вадиме Георгійовичу! – не знайшовши й тіні недавньої печалі та сивини в образі доброго друга, привітався Крук. – Як життя, командире?

– Вітаю, Славочко! Життя прекрасне, – абсолютно не намагався приховувати бурливого щастя Вадим.

– Дуже радий за тебе, Вадику! Бачу, відбулися великі зміни? – здогадувався підполковник: звідки дме такий буремний вітер.

– Дорогий, зміни просто неймовірні! Вона знову моя... Так моя, як ніколи раніше не була. Правда, ми тепер бездомні. Але це навіть романтично. Вчора повернулись до Стаса, в нетрі, – як хлопчисько, насолоджувався своїм станом фінансист і ділився найпотаємнішим зі своїм вірним другом. Та це було закономірно і логічно.

– Тобто, маєток геть? Знаєш, а я навіть задоволений цим, – зізнався Крук. – Навіщо вам така пам’ять і старий біль? Завжди можна спробувати розпочати все заново...

– Саме так. Бо моя крихітка там навіть дихати боялась, не те, що дивитись на кляті сходи. А на Дарниці наче розцвіла.

– Ага! І тебе своїм цвітінням обтрусила. Виглядаєш зараз непристойно щасливим. А як приїде хтось згори? Вони ж тебе відразу «на вживання» перевірятись відправлять, – вже відкрито потішався над станом товариша Крук. – Я поки не потрібен?

– Потрібен, Славо! Завжди потрібен. Дякую тобі низенько, за все-все. Без твоєї вірної руки мені нізащо б не видряпатися.

– Та перестань, малий. Я ж поряд з батьком твоїм кулі ловив. Чого б це мені тебе в біді лишати? – пояснив Вадиму прості речі В’ячеслав Янович і з посмішкою покинув кабінет.

Це була чистісінька правда. Колись давно, юний Славко Крук був прикріплений стажистом до вже досвідченого опера Георгія Назаренка і вони разом ловили по Києву бандюків, аж доки на трасі Київ-Чоп не сталася жахлива аварія. Батьки Вадима, що сиділи на передньому сидінні авто – загинули на місці, а маленький Вадик вижив і майже не травмувався. Тоді старший лейтенант Крук пройшов всі можливі інстанції, але у всиновленні хлопчика йому було відмовлено. Причиною стали: відсутність на той час власної сім’ї та майже цілодобова небезпечна служба в міліції. Тому й виріс Вадим у дитбудинку. Завдяки виключно власному розуму хлопець здобув гарну освіту і пішов по життю вперто і працьовито, аж поки не став фінансовим аналітиком в одному з ведучих банків Києва. От тільки з коханням і сім’єю все було якось догори дриґом. А коли в тридцять три він, як школяр, миттєво і шалено закохався в прекрасну Алісу, відразу склалося все: весілля, дім, майбутні двійнятка...

А потім вдарила біда! Та підполковник Крук навіть не думав відступати. Він знав, що буде робити все від нього залежне аби тільки витягти сина свого загиблого старшого товариша зі страшної напасті. В’ячеслав Янович завжди вірив у другий шанс. Правда, у своєму нещасному житті він вже нічого не міг змінити, бо сина-потопельника не можна було повернути ні розумом, ні завзяттям. Тому сивочолий відставник боровся за зміни в житті Вадима Назаренка стільки, скільки було б потрібно. А тепер вийшов з його кабінету щасливий та осяяний не менше, ніж сам Вадим.

Була тільки у підполковника одна незавершена справа. Бо не з казок, а з досвіду цей мудрий чоловік знав, що у гідри можна відрубувати голови скільки завгодно разів, та вони в неї відростатимуть знову. Тому недоведений злочин Алісиної сестри висів у нього на шиї важким тягарем. Битий життям, він розумів що не буде ніякого толку від переміщення молодих Назаренків по місту. Якщо та тварюка одного разу з’явилась на Борщагівці, вона прийде і в будь-яке інше помешкання та спробує, навіщось, повторити або завершити свою чорну справу. Виходило, що гадину можна тільки піймати й погубити. Звичайно ж це була алегорія, але суті вона не змінювала.

Розділ 16. Медовий місяць повернувся

А тим часом Вадим швиденько і якісно порозгрібав самі нагальні справи, і вже встановлював зв’язок з Міланом. Він просто не міг стриматися, щоб не порадувати тепер однокашника і друга своїм шаленим щастям. Ну і звичайно, як вихована людина, повідомити хазяїна Дарницької квартири про старих безоплатних орендарів.

Спочатку зв’язку не було і Вадим розумів, що Стас набагато менше належить собі, там в Мілані аніж він тут, на Подолі. Тому прийдеться набратися терпіння і почекати поки товариш звільниться, а тоді відразу сам передзвонить.

Коли зморений і схвильований торгами міланський фінансист з’явився на моніторі, перше що він спитав, було:

– Привіт, Назаре! Ти живий? – Але побачивши те, що побачив – навіть забув про особисту втому і додав здивовано: – Ого! Бачу, що живий...

– Стасе-братику! Живий і страшенно щасливий, – не став морочити голову другу Вадим. – Я навіть не знаю, з чого почати?

– Ну, вже почни з чого-небудь, бо я ж не залізний. Ти сяєш, яскравіше ніж під ту Тарантелу, а я щось повинен же розуміти, – зараз нагадав прекрасний момент весільної подорожі Назаренків хлопець, та чомусь у Вадима тяжко стислося серце.

Адже тоді Аліса вже була вагітна двійнятками та в їхньому житті назрівали найстрашніші часи...

– Добре, розповім, – прогнав старі погані спогади Вадим. – Одним словом, ми знову живемо в тебе.

– Оба-на! – жартома висловив своє здивування Стас і пояснив: – Ні, ти не подумай, я не проти, живіть! Але з якого це дива ти залишив свій палац?

– Порозумнішав і спустився на землю, – щиро відповів Вадим і чомусь подумав: «Стасе, який же ти ще наївний і зелений...»

– То от як розумнішають? – з сарказмом вимовив молодик.

– Так. Моя прекрасна квіточка прийшла до тями та зовсім не могла жити в тому проклятому склепі. Тому ми пішли й щастя знову заполонило кожну мить. Стасе-братику, я наче помолодів. Ходжу якийсь дурний і неймовірно щасливий, – перед друзями зовсім не боявся відкриватися щирий чоловік.

– Порадував, Назаре! Порадував без міри. Це я тобі як брату говорю. Тільки де ж ви тепер будете жити?

– Я ж кажу: в тебе! Бачу тобі сьогодні на біржі мізки зовсім відбомбили, – не переставав шаліти київський фінансист.

– Та живіть собі на здоров’я. Бо я вже, мабуть, ніколи туди й не повернусь. Але ж навіщо вам здалась моя халупа?

– Бо вона щаслива! Стасе, ми ж у тебе з першої миті й до сьогоднішнього ранку... Вибач, але мережі я таке точно не довірю, та й ти ще малий слухати подібні одкровення. Я й не ходжу тепер, а наче літаю і нічого не можу з собою вдіяти. В тому пихатому страхітті я мало дівчинку свою не втратив, а тепер вона повернулась така могутня й чарівна, що нас вже ніщо не зламає. А житло? Ну, не знаю. Треба подумати, тільки в мене зараз немає чим, – захлинався від щастя Вадим.

– Ну, я хоч і «малий», але можу за тебе подумати, – запропонував Стас. – Був у мене якось момент, що збирався повернутися додому і покопав трохи під нові ЖК Києва. Дивно, але саме новобудови Лук’янівки та Подолу мені чомусь сподобалися найбільше: інфраструктура, розв’язки, навіть стиль. Я з самого початку хотів у тебе запитати: ну навіщо тобі ті газони та басейни? Але ж ви були такі окрилені своїми мріями, – як і В’ячеслав Янович, ділився тепер минулими підозрами Стас.

– Знаєш, брате, а ти правий. Красунечка моя і робота будуть поряд. В мене ж через ту Кільцеву кожного дня дах їхав, – зізнався чесно чоловік.

– Виходить, не тільки підполковник, а я також на щось згодився? – радів товариш.

– Дурний ти, Валігура! Якби не ви двоє, я б уже мабуть здох, а так щасливий до нестями та живіший всіх живих. Дякую за пораду. Зараз погляну, що там є, а потім пораджусь зі своїм сонечком і буду перемальовувати кредит, – однозначно і рішуче відповів другу Назаренко.

Ввечері, в щасливому куточку Стаса вже ароматно пахла вечеря і на дверях Вадима зустріла усміхнена дружина:

– Як тут моє чарівне янголятко? – спитав схвильований чоловік.

– Добре, коханий. Тільки дуже скучила. Переодягайся, будемо тебе обігрівати та годувати, – таємниче посміхнулася Аліса.

Вадим сховав до шафи діловий костюм і, після душу, одяг улюблений домашній халат. Але коли він зайшов до кімнати, то не побачив своє янголятко біля столу. Та поглянувши на ліжко, просто отетерів. Його маленька зваблива дружина лежала там зовсім без нічого, і тихо пестила себе долоньками...

В шоці від такого подарунка, чоловік скинув з себе шовкову тканину і миттю опинився поряд. Він ніжно цілував свою розпусницю, повільно і дбайливо розпалюючи вогонь, щоб нагадати як саме на цьому ліжку вперше вона тремтіла від неймовірного збудження...

І вона згадала: щедрими сльозами й солодкими муками. А потім ще й додала до спогадів їх улюбленого «човника» та поринала в блаженні очі коханого натхненно і радісно. Десь через годинку, абсолютно знесилені, вони лежали рука в руці й Аліса довірливо шепотіла:

– Бачиш, коханий, наш медовий місяць повернувся таким чарівним...

– Так, краплиночко моя, бачу. Думаю тепер, він триватиме у нас ціле життя. Бо ти стала така палка, що колись від насолоди я просто згорю у твоєму вогні та буду найщасливішим у світі...

– Ходімо задовольняти гастрономічний апетит, а потім займемося іншим, – муркотіла чарівниця.

– Ти неймовірна! А може у Стаса стіни пофарбовані любовним еліксиром? Бо скільки ми тут живемо – так наче в казці чи уві сні? Я навіть хотів викупити в нього цей дивовижний куточок. Та сьогодні той дурко підкинув мені зовсім іншу ідею. До речі, тобі від Валігури – найкращі вітання!

– Дякую, котику. А чим же він тебе зачепив? – цікавилась Аліса і, зовсім без одягу, жваво поралась біля столу та розбирала на шматочки запечену курочку. Це виглядало так сексуально, що Вадим знову забув про їжу. – Молю тебе крихітко: одягни хоч щось, бо мені вже взагалі не до їжі…

– Куштуй, будь ласка, поки не охололо, – наполягала красуня й слухняно накинула на себе прозорий пеньюарчик.

– Дуже мені це допомогло! – поринав кудись глибоко в неї зачарованим оксамитовим поглядом радісний чоловік і доповнив: – Стас думає, що нам непогано було б взяти квартиру в новобудові на Подолі чи Лук’янівці. Я подивився декілька варіантів і схиляюсь саме до Подолу. І Круки живуть поряд та і я страшенно звик до цього милого старого району. Не треба витрачати часу на дорогу, тому ми могли б більше бути разом. А ще я приходив би на обід... Ти ж не проти? Зараз всі найважливіші справи переробимо і будемо радитись, – зловив свою звабливу кохану до рук Вадим, а та заверещала, наче школярка і міцно обійняла його за шию.

Розділ 17. Старий гонщик

Підполковник Крук сидів дома, перед телевізором, і бездумно клацав пультом. Раптом він перемкнув на щось автомобільне і від миттєвого спогаду підскочив, наче вжалений. В боротьбі зі страхіттями свого молодшого товариша, В’ячеслав Янович геть забув про старого і дуже хворого друга, а саме легендарного в минулому гонщика Германа Гайду, з яким колись виріс в одному дворі. Минуло майже пів століття. Життя розкидало і випробовувало їх на свій розсуд, але з недавніх пір, коли відставник дізнався про страшний діагноз друга дитинства – став бувати в нього частіше. І от через біди й нещастя молодої сім’ї Назаренків він уже майже місяць не з’являвся на Троєщині.

Крук схопив телефон і набрав знайомий номер. Якийсь час слухав гудки, але потім йому все ж відповіли на виклик. Сьогодні голос Гайди був зовсім тихим і сумним.

– А-а-а, начальник! Згадав про старого бандита? – почув В’ячеслав Янович не смішний жарт і серце його стислось від болю, бо він давно вмів чути те, чого люди телефоном не говорили.

– Вибач, будь ласка, Гера! Закрутився я. Сильно закрутився. Прости…

– Та чого ти, Славо, перепрошуєш? Ти ж не одна з моїх колишніх, що розволокли по світу всі мої скарби. Одні вимпели лишились, а медалей наче й не було. Та й кому я взагалі потрібен?

– Навіщо ти так, Ракето! Мені потрібен. Синові своєму потрібен. Адже у тебе він є, – гірко додав підполковник, щоб нагадати Герману, що не йому одному погано в цьому світі. Крук часто застосував заборонений засіб «клин-клином» і це майже завжди спрацьовувало. От і тепер голос старого гонщика став м’якішим:

– Вибач, старий. Це я від радості, що тебе почув. Так що ж там у вас на Подолі діється? Начебто про новий потоп не чутно було.

– А знаєш, я завтра у тебе обов’язково буду, друже. Бо телефонні розмови тепер, то як зі стіною спілкуватися. Ти ж не хочеш собі нормальну апаратуру завести. Бачились би кожного вечора по Skype. А пам’ятаєш: як у тебе відик з’явився, мабуть, у першого в місті? Раніше ніж у членів ЦК, – мимоволі посміхнувся Крук і згадав старі-добрі часи.

– Буду радий бачити тебе, Славо. Правда, в мене завтра непотрібний нікому сеанс у лікаря, але то зранку. А потім я весь твій, – зморено відповів чоловік і кинув трубку.

І знову спогади про вже цього свого товариша заполонили розум відставного підполковника. Тепер він згадував життєвий шлях свого сусіда по двору – веселого розбишаки Гери Гайди. Він був всього на два роки старшим від Славка і хлопця змалечку страшенно тягнуло до автомобілів. Спочатку батьки віддали його в автошколу, а далі все закрутилось наче в казці. Коли Славко Крук ще закінчував вищу школу міліції, Германа Гайду на прізвисько Ракета, вже добре знали любителі автоспорту на безкраїх просторах СРСР і навіть за кордоном. За свою блискучу і неперевершену кар’єру автогонщика – він десятки разів був призером чемпіонатів та мав багато інших спортивних досягнень і неймовірну колекцію нагород. В ті часи, відомий і веселий Гера, навіть після травмування, повсюди знаходив собі красивих і абсолютно невірних жінок. За життя він спромігся завести собі аж п’ять дружин, одна з яких таки народила йому сина, але ні одна так і не стала, ні долею, ні коханням всього життя. Тепер легендарний гонщик двадцятого сторіччя жив на Троєщині в невеличкій однокімнатній квартирі та хворів на останню стадію цирозу печінки. Єдиний син інколи приїздив до нього з передмістя, але теж мав багато своїх життєвих проблем.

Отже, наступного дня Крук не зміг чекати до вечора і поїхав до магазину електроніки, в нагальних справах безпеки. Це була офіційна версія для начальника відділення. Сам же В’ячеслав Янович вже гнав свого Фольксвагена через Північний міст на вулицю Бальзака, де і доживав свої останні місяці його давній друг Герман.

Коли Гайда відчинив двері – підполковник зціпив зуби та мовчки зайшов у квартиру, адже товариш виглядав дуже погано. Друзі обійнялись, як зазвичай, і В’ячеслав Янович поставив на кухні пакет з фруктами та сів на запропонований стілець. Гайда увімкнув чайника і теж тяжко сів поряд. Колір шкіри у бідолаги був зовсім жовтим, а сам чоловік – змарнілим та худим...

– Ну що Славочко, випити за зустріч не пропоную, бо обом нам як то кажуть «не можна», але чайку поп’ємо. Розповідай, що тебе так затримало, як дружина? І взагалі: що у світі нового діється? Ти ж бо у нас поки «на коні». Дай Боже, щоб так було ще дуже довго, – як і телефоном, тихо та сумно говорив Герман, вперто дивлячись кудись під стіл.

– Гера, не починай! Ми ж обоє з тобою добре знаємо: що життя то гидота, а в кінці смерть. Але жити якось треба. От, наприклад, ти питаєш: куди я подівся так надовго? Я тобі розповім. Час у мене є, – автоматично поглянув на годинника підполковник і почав свою розповідь, щоб знову чужими бідами відвернути хворого від своїх власних.

Неквапливо, під чай і все більш зацікавлені погляди невиліковного товариша В’ячеслав Янович, з початку і до кінця, розповів Гайді історію Вадима Назаренка і його маленької чарівної дружини. Він повідав старому другові: яким страхіттям, в одну мить, може обернутися прекрасне і зовсім юне життя. А той слухав, іноді плескаючи від здивування або злості у вже скалічені болячкою долоні, і більше не жалівся на свої біди. Адже такої підлості та чорних заздрощів не пам’ятав навіть тоді, коли був на вершині слави.

Підполковник замовк, а гонщик чомусь запитав риторичне:

– Ти тільки подумай, Славочко, це ж якою тварюкою треба бути, щоб бажати смерті ще ненародженим? Вони ж нікому нічого не винні були! Та й дівчинка, як я розумію, застрягла кісткою їм в горлі, бо стала щасливою.

– Саме так, Гера. Саме так! Зараз я покажу тобі цю парочку і ти зрозумієш все сам.

В’ячеслав Янович дістав свій айфон і почав гортати фото, демонструючи Гайді красиву і неймовірно щасливу пару Назаренків спочатку в РАЦСі, а потім в Андріївській церкві. А коли випадково глянув на гонщика, то побачив, як той витирає старечі сльози.

– Господи, а я тут на життя жаліюся! Дивись, Славо, яким янголам доводиться боротись з демонами, щоб вижити на цій клятій землі. Ну от скажи ти мені, будь ласка, як взагалі доля розподіляє свої дарунки? Хіба ж таким голубкам можна було хоч в чомусь відмовити? А та падоль красуню з дітками – об плити на підлозі... Нє-є, Славо, життя не гидота, а повний відстій!

– Знаєш, Гера, що найболючіше? Я стільки тварюк за своє життя пересаджав, а якусь тупу курку не можу ні в чому звинуватити. Ну, нема в мене на неї ніяких доказів. І геній наш у підвалі бився-бився, а нічого путнього не накопав. Ну так, Блощицький Толік – тварюка і педофіл, але ж по життю він слюсар з СТО. А вона взагалі десь тут у вас на ринку в лотку торгує. І куди мені з цим?

– Як ти кажеш? – піднявся зі стільця слабкий співрозмовник. – Мені якийсь Толік, на нашому СТО навпроти ринку, два тижні тому коника перевзував. У тебе часом морда його не збереглась?

– Та є, звичайно, – прогортав іншу теку підполковник. – Ось, дивись. Наш малий в будь-яку базу залізе. Офіційно це бидло під статтями ніколи не ходило. Та Кеш його у водійській знайшов.

Зараз хворий Гайда навіть в обличчі змінився:

– Славо! Так це ж воно… Саме це мурло у нас на СТО підробляє. П’яне часто буває, от хлопці саму брудну роботу йому і дають. Я свого коня кому завгодно не довірив би, але тоді спішив і мені зовсім зле було. А відьма його у тебе теж є?

– Ось, дивись. Саме ця тварюка невинних діточок і загубила, дівчину мало з розуму не звела, а потім хустинку накинула і в кущі… – щиро обурювався підполковник Крук.

– Це добре, що ти голубкам допоміг. Знаєш гарні люди вони, і любити, і прощати вміють. От я, дурень, змарнував ціле життя на миттєві радощі. А у них точно є шанс! – якось дивно повеселішав старий гонщик. – Дякую тобі, друже. Ти мене сьогодні наче у панорамне кіно зводив.

– Тримайся, Гера. Може щось потрібно, так ти тільки скажи? – обіймав на прощання друга дитинства В’ячеслав Янович і в кожну з таких зустрічей розумів, що наступної може вже не бути.

– Та нє. Дякую! Все є. Ліків он цілий вагон знову виписали, а навіщо вони мені? Хіба що аптеці радість. Ну, щасти тобі, Славочко! Зустрінемось... – якось дивно сказав Гайда і зачинив двері. А В’ячеслав Крук з важким серцем сів за кермо свого безвідмовного «німця» і помчав на Поділ, бо там його вже обшукались.

Старий гонщик тяжко опустився в улюблене крісло і набрав сина.

– Антоша, здоров! Це тато. Як ти малий? – тремтячим голосом запитав Гайда.

– Та все нормально, тату. Щось трапилось? – здивувався той, бо не так часто дзвонив йому батько посеред білого дня на роботу.

– Нє-є. Просто хотів почути твій голос. У вас все в порядку? – повторив Герман.

– Так, все. А чого ти дзвониш? Я тут трохи зайнятий, у мене клієнт, – відповів син.

– А, ну тоді працюй, не буду відволікати. Просто я хотів сказати, що дуже тебе люблю... – видав старий гонщик і кинув трубку.

– Тю! Дивний якийсь. Я перепрошую, продовжимо, – сказав хлопець і подумав про те, що батько мабуть вперше в житті сказав йому такі слова.

Розділ 18. Останній політ над Дніпром

А Герман Гайда одягнув свій найкращий вуличний прикид, довго дивився на себе в дзеркало, потім матюкнувся і вийшов на вулицю. Вранішні ліки він прийняв і зараз майже зовсім не відчував болю. День був доволі похмурий, та й що було взяти з кінця жовтня? Старий гонщик з сумом подивився на двір, підійшов до свого BMW і сів за руль. Від минулого життя у нього не залишилось нічого: ні здоров’я, ні щастя, ні сім’ї, ні грошей. Правда, був син і оця чудова машина. Ну, не міг він собі відмовити в такому щасті, як ганяти по місту на класному кросовері. І навіть вредні сусідки, що вічно лаялись за припарковані у дворі авто, ніколи не намагались кричати на старого дідугана. А для місцевих пацанів було за щастя хвастатись перед дівчатами тим: яка легенда живе з ними в одному домі.

Герман зробив добре кільце по району і заїхав зі сторони Троєщинського ринку. Гайда завернув до СТО і зупинився. Йому назустріч зразу вибіг трохи замурзаний хазяїн і, весело піднімаючи ганчірку в руках, привітався:

– Дядя Гера, вітаю! Щось сталося чи просто на профілактику?

– Ні те, ні інше, Саньок! Просто вирішив у вас тут в кафе, на вулиці, посидіти. Запах бензину і машинної оливи мене заводить, – романтично змахнув рукою старий гонщик так, як зазвичай навіюють аромат парфумів.

– А, ну сідай! Жінка зараз прийме замовлення. Настя! Клієнт чекає.

Миттю перед Гайдою з’явилась дружина Санька і мило посміхнулась:

– Германе Борисовичу, вітаю. Як життя? Що будете?

– Молочка принеси мені, Настуню. А я посиджу...

– Добре! – побігла виконувати дівчина.

Тим часом хлопці щось чаклували під машиною на підйомнику, але скоро Саньок міцно матюкнувся і навіть кинув щось важке на підлогу:

– От же ж ханига довбаний!.. Я тебе що просив зробити? Відполірувати просив! А ти що зробив, падло? Все. Не знаю я твоїх проблем і знати не хочу. Урвався мій терпець. Звільнений!

– Чуєш ти, начальство! Як це звільнений? Я в профспілку жалітися піду. Ти мене на два місяці брав... – почувся десь з середини ангара гидкий скрипучий голос.

– Я тобі дам профспілку! Пішов геть звідси, наволоч!

Через кілька хвилин на вулицю виповзло щось, що нагадувало Герману його самого зовсім не в кращі часи. Тільки він, зазвичай, не вилазив з ресторанів Хрещатика, потім скотився нижче, але такою брудною потворою не виглядав ніколи. А незнайомець, у рваній куртці та давно не праних штанях, жадібно перераховував у руках останню видану Саньком зарплатню. Потім, з розгону і без дозволу, впав на стілець поряд. Гайда вже згадав і впізнав у звільненому горе-слюсареві того, кого зранку бачив у підполковника Крука в телефоні. Він мовчки попивав молоко і з відразою спостерігав за наволоччю біля свого столика.

– Вип’ємо, діду? – знизала тьмяними очицями Германа п’яна потвора.

– Що важкий день? Ні, в мене свій напій, – криво посміхнувся Герман і чомусь згадав прекрасну пару, яку теж вранці бачив в телефоні товариша. А ще йому відразу стало зрозуміло: чому дружина цього покидька так зненавиділа свою маленьку щасливу сестричку. Бо хіба ж могли оці плазуни, з нижчого світу, простити нормальним людям звичайне хороше життя? Постає питання, що заважало їм самим трохи взятися за розум та намагатися жити по-людськи? О! Здається це зараз Герман уже сам собі читав нотацію про високі принципи й суть буття...

Але ж яка гидка потвора сиділа зараз поряд з ним і комусь телефонувала.

– Та пішла ти в дупу! Вигнав. Зовсім! А я тобі казав: треба було грошей у них вимагати! Чого? Та які менти? Поки слабі – треба напрягать...

Знову Герман зрозумів: про кого й про що йдеться і в нього всередині зріло непереборне бажання – придушити оцю тварюку як клопа, щоб не поганила світ. Та не встиг він більше нічого подумати, як через дорогу вже бігла та сама «невловима месниця», з Крукового телефона. Зараз Гайда не вірив власним очам!

Картинка склалася так швидко, як він і не сподівався. Думав: поїздити по району, пошукати, як намагався робити підполковник. Але для гонщика, що вже не мав так багато часу Бог, скоріше за все, зробив виключення. Тільки Герман поки що не зовсім розчув: що саме хоче сказати йому Господь, подаючи оцих двох, як на тарілочці?

А бридка товста жінка, з погано нафарбованими губами та в волохатому шарфику на голові, підбігла до свого п’яного «судженого» і вони почали хамовито лаятись посеред вулиці, не соромлячись ні перехожих, ні тихого спостерігача поряд. Тільки коли товстуха заморилась кричати, вона уважно подивилась на старого діда за столиком і скрикнула вже до нього:

– Вам що робити нічого, як з бідних людей насміхатись?

– Де ви бачите, щоб я сміявся? – тихо відповів Гайда. – У вас, мабуть, проблеми?

– Так! Ось моя проблема. Та щоб ти здох! – знову скрикнула на п’яницю жінка й тепер гонщика-Ракету наче осяяло. Він зрозумів підказку вищих сил: бо у зовсім різних людей за цим столиком вимальовувалась абсолютно одна ціль – померти.

Адже, коли Герман Гайда звільнить світ від потворних покидьків, яких випадково занесло під ноги гарній щасливій парі, може тоді Господь скине йому на шальках своїх терезів кілька гріхів? Та ще й дозволить піти у вічність без мук і тяжкого очікування!..

– ...Ти, тварюка, йшов на це СТО, щоб відремонтувати наш Жигуль. А сам зовсім спився і та залізяка догниває. Я чому сюди на маршрутці повинна трястись, га? – знову скрикнула страшна дамочка та відірвала гонщика від піднесених, хоч і сумних мрій.

– Вас підвезти додому? – вирішив уже все для себе Герман.

– Ой, діду, йди до біса! Що на велосипеді підвезеш? – примружила підозріло очиці скандалістка.

– Велосипеда у мене немає вже давно, а підвезти можу! – настирливо повторив гонщик. – Як «Беха» підійде? – назвав він свій кросовер на кшталт лихих 90-х.

– Тю! У тебе, діду, «Беха» є? Та не сміши собак на Троєщині, – розсміявся беззубий алкоголік і тоді Гайда натиснув пульт, що тримав у руці. Кросовер миттю підморгнув і відізвався хазяїну.

– Ого! – округлились п’яні очиці у Толіка. А Віра стояла з роззявленим ротом і не могла зрозуміти: чого ж вона не вийшла заміж за цього жовтого старця, а промучилась стільки років зі слюсарем-алкоголіком?

– То що підвезти чи як? – рішуче наполягав старий.

– Та, да! Тільки нам на той бік Дніпра, діду. Я ось тобі заплатити можу... – шелестів нікчема двадцятигривневими купюрами.

– Залиш собі. Мені, якраз, з вами по дорозі, – зітхнув Герман і чомусь уважно подивився на сіре осіннє небо. Потім встав, провів гидку парочку до свого красеня і запросив всередину.

Гонщик сів за кермо і вправно вирулив на проспект Шухевича. І чим ближче він під’їжджав до Північного мосту, тим завзятіше набирав швидкість його прекрасний сталевий кінь.

– Ну ти й ганяєш, діду! – заздрісно покрутив головою Толік і то були останні його слова на цьому світі. Бо важкий, вимитий і блискучий, улюблений хазяйський коник – кросовер BMW X3, пілотований легендою радянського автоспорту Германом Гайдою на прізвисько Ракета, на швидкості близько двохсот кілометрів на годину, воістину як швидка ракета, пробив невисокий бордюр і з усього розмаху здійснив свій останній політ над Дніпром. Темна й холодна вода могутньої ріки миттю прийняла в свої обійми душу раба Божого Германа, а разом з ним паскудну парочку тварюк, що мабуть помилково з’явилися на світ під чарівним небом величного Києва.

Наступного дня директор відділення приїхав з наради від начальства злий, мов чорт. Спочатку він кричав на когось із касирів, потім дісталось службі охорони. Останнім він викликав Вадима і довго виносив йому мізки уявними проблемами. Та старший аналітик уже давно звик до деяких нюансів характеру їхнього керівника і реагував на його гормональні сплески скоріше філософськи. Потім Вадим Георгійович скликав ненадовго уже своїх підлеглих і тільки після цього їх відділення запрацювало у звичному ритмі.

Підполковник Крук і так не міг сьогодні зосередитись на підборі нових камер стеження, та ще й Кеш терміново вимагав його у підвал. Начальник служби охорони подумки сказав погане слово, але коли побачив загальмованого комп’ютерними дивами програміста аж таким збудженим, спробував вислухати.

– Яновичу, сядьте! Будь ласка, прошу Вас, – благав малий і підполковник, щоб не прирікатись ще й з ним, мовчки сів. – Ви новини часто дивитесь? Хоча ОК, зрозуміло. Цього по центральних не показували. Я записав для Вас з кримінальних...

– Та що вже в тебе трапилось? – зітхнув В’ячеслав Янович.

– Це скоріше у Вас. Ось, – і Кеш запустив запис Магнолії ТВ:

«... репортаж нашого кореспондента Сергія Зубова з місця ДТП. Вчора, 22 жовтня, на Північному мосту загинув легендарний гонщик двадцятого століття, призер багатьох чемпіонатів Герман Гайда. Його кросовер вже підняли з дна Дніпра. В салоні знаходились ще дві невстановлені особи. Всі загинули. Відомо що спортсмен останнім часом тяжко хворів і, скоріше за все, не справився з керуванням. Розпочато слідство...»

Ось тепер Крук зрадів, що сидить. Ноги його якось затремтіли, а голова пішла обертом.

– Сорі, за такі сумні новини, Яновичу. Я знаю, що ви були давніми друзями, але це ще не все. Я покопав тут трохи по всіх камерах, які тільки знайшов. Ви будете зараз трішки приємно здивовані. Бо на задньому сидінні його кросовера потонула наша гидка парочка Блощицьких: Анатолій і Віра.

– Що? Кеш ти впевнений? – аж скрикнув В’ячеслав Янович і встав.

– Ну, не на 100%, а десь на 89, – підтвердив хлопець. – Я такими речами не жартував би.

– От же ж старий дурень! Він їх таки знайшов... – вирвалось у підполковника.

– А він їх шукав? – здивувався Кеш.

– Забий на це, малий. Я розберуся. Дякую. Працюй!

Підполковник Крук прямував сходами нагору та шепотів собі під ніс дуже дивні, на перший погляд, зовсім відсторонені речі: «От тепер живи щасливо, Вадику! Діди своє завдання виконали. Та й борг скасовано. Ой, Гера-Гера!..»

ЕПІЛОГ

На вулиці падав тихий пухнастий сніг. Контрактова площа, наче в казці, сяяла таємниче-яскравими вогнями новорічного містечка, а в центрі височіла струнка і гарна ялинка. На площі було багато усміхнених щасливих людей. Там і тут верещали й дуріли діти...

Невеличка компанія, з шести осіб стояла неподалік від красуні-ялинки та про щось весело розмовляла. Час від часу хтось з них жартував і всі щиро сміялись.

Дві пари були доволі молоді, а третя – трохи старша. Ось одна із молодих красунь зняла рукавичку і продемонструвала співрозмовникам пальчика з обручкою.

– Це те, про що я думаю? – запитав у іншого молодця міцний красень, що лагідно притримував свою чарівну половинку.

– А на що це схоже? – відповів Вадиму Назаренку його вірний товариш Стас Валігура, який вирвався з Мілана в короткострокову відпустку, спеціально на Новий рік, до рідного Києва. – Так, я зробив Лані пропозицію і вона дала згоду стати моєю дружиною!

– О, так!.. Вітаємо!.. – весело зашуміла компанія.

– Так, за це діло не гріх би й випити? – підморгнув сивочолий чоловік, що теж притримував за талію дружину.

– Та що ти запитуєш, Славко! Біжи до найближчого кіоску і бери найкраще ігристе, – скомандувала дружина В’ячеслава Яновича.

– Уже виконується! – навіть козирнув відставний підполковник і миттю побіг до новорічного містечка.

– У нас з Ланою тепер стільки невідкладних завдань, що я навіть не спитав у новоселів: як живеться в новій квартирі на Подолі? – звернувся до Назаренків осяяний Стас.

– Ну, комплекс на Глибочицькій то не зовсім Поділ, але дякуємо за підказку. Все прекрасно! А навіщо питаєш? Завтра ми чекаємо вас у себе, в цьому ж складі! Правда, зіронько моя? – ніжно подивився Вадим в очі Аліси.

– Ласкаво просимо! – посміхнулась щаслива жінка.

Вадим зі Славком встигли міцно обійнятись, а досвідчений відставник уже приніс пляшку та, по праву найстаршого в компанії, почав вправно розливати присутнім.

– Ось і випивка. Давайте тост! – радісно запропонував він.

– З Новим роком! З новим щастям! І... гірко! – виголошувало веселе зібрання, а Вадим взяв з рук Аліси стаканчик і з таємничою посмішкою на вустах промовив:

– На сьогодні це ще не всі новини. З величезною радістю я повинен сповістити найближчих друзів, що наступні дев’ять місяців у нашій родині – я буду пити за двох. Моя чарівна красуня, під ялинку, зробила мені найжаданіший з новорічних подарунків: ми чекаємо на маленьке диво!

Тепер народ просто вибухнув блаженними оваціями, а оксамитові очі Вадима Назаренка сяяли зараз відразу всім: і щастям, і гордістю, і натхненням, і таким неймовірним коханням, що хто його знає, де воно у світі береться?

Він тихенько цілував дружину в пухнасту маківку та обережно притискав до грудей. І ніхто не чув, як зараз в одному на двох шалено закоханому серці звучала неповторна мелодія, що пов’язала їх навіки: «Скажи, що любиш...»