Світлана Литвиненко - Хочу тільки тебе, Світлана Литвиненко

-Отож, ти вже домовився з моїм дядьком, навіть не питаючи мене,- Кіра вийшла на дорогу обтрушуючи сніг із своїх чобіт.

-Так я ж зараз запитую у тебе.

-Тож я тобі відповідаю, що ні. Я відмовляюся. Так що ти помилився у своїх припущеннях, бо я аж ніяк не погоджуюся. І додому я доберуся самостійно, підвозити мене не потрібно. Сподіваюся на цей раз,  що це була наша, дійсно, остання зустріч,- і Кіра пішла на зупинку громадського транспорту.

-Кіро будь ласка,- крикнув їй у слід Тимур та вона не обернулася.

  Вона повернулася додому вся розлючена. Навіть не знала, що найбільш її вразило. Чи нахабність Тимура, який вирішив використати її у своїх цілях. Чи дядечко, який хоче вирішити свої проблеми, використовуючи теж її. Вона взагалі гадки не мала, що в її дядечка можуть бути проблеми та ще й з грошима. Якщо у нього бракує грошей, навіщо було влаштовувати вечірку з таким розмахом? Як можна збагнути таку поведінку дядечка? Кіра поставила на газову плиту чайник розмірковуючи над цим, коли у двері квартири подзвонили. Настрою і так немає, та ще когось принесло. Та ігнорувати не стала, бо якщо хтось із знайомих, то звичайно помітили світло у її вікнах.

-Дядечкко!?- Кіра відступилася від дверей, щоб впустити до квартири Гармана Федоровича, який зайшовши відразу скинув верхній одяг та взуття і не чекаючи запрошення пройшов на кухню.

-По п’ємо з тобою чаю та поговоримо,- Герман Федорович сів за столик, скинув та протер свої окуляри носовою хусточкою,- сподіваюся ми зрозуміємо один одного і прийдемо до взаємного, спільного рішення.

- Я від вас такого не очікувала,- Кіра не приховувала свого гніву.- Як ви можете використовувати мене? Як? Ви взагалі не думаєте про мене? Невже для вас неважливо, що відчуваю я?

-Кіро, мені зовсім небайдуже і звісно, що я думаю про тебе. Мені важливо твоє благополуччя,- Герман Федорович знову одягнув свої окуляри,- тільки, я до тебе маю маленьке прохання.

-Так це ви називаєте «маленьким проханням»,- Кіра зняла чайник із плити.-Будете зелений чи чорний чай?

-Чорний без цукру. Кіро у мене великі неприємності і ще більші борги. А Тимур Андрійович, мені допоможе з цим впоратися раз за два…

-Вирішуйте з ним свої питання без моєї участі,- Кіра приготувала чай та теж сіла за столик трохи вгамувавши свої емоції,- дядечко, я від вас не чекала такого, не чекала, що ви здатні на такі вчинки.

-Вибач мені, але це кращий вихід, який мені трапляється. Ти допоможеш Тимуру Андрійовичу, а він допоможе мені. Він розповів, чого хоче від тебе. І я не бачу в цьому нічого кримінального і аморального. Побудеш деякий час його дружиною і на тому все. І це тільки на паперах, ніхто ж не змушує тебе лягати з ним в одне ліжко. Аби йшлося про це, то я б відразу сказав би йому, щоб він забирався геть. А так Тимур Андрійович порядна людина та бізнесмен. Його поважають і бажають з ним співпрацювати. Одним словом про нього тільки гарні відгуки,- Герман Федорович не втрачав надії переконати свою племінницю, бо зараз, як ніколи залежав від її рішення,- я тобі і твоїм батькам ніколи не відмовляв у проханнях. Завжди намагався допомогти і грошима ділився, коли вони у мене були. Тоді ви перебували у скрутному становищі, а тепер я.

-Не обов’язково було про це нагадувати, бо я ніколи не забуваю, що ви зробили для нас,-Кіра чудово розуміла на що зараз намагається натякнути дядько, тобто він хоче сказати, настав час розраховуватися з ним.

-Це так, прийшлося до слову, нічого більшого,- Герман Федорович підвівся та зібрався йти,- ти подумай до ранку.

  Згодом Кіра провівши дядька, пішла до спальні та лягла. Та спати не хотілося. В голові геть все переплуталося і досада брала верх від того, що вона була зараз безпорадна. Дядько і справді зробив дуже багато для їхньої родини. Згадала, як він оплатив батькові операцію в Америці. Де і зараз батько знаходиться на реабілітації, а мама поруч з ним, підтримує та допомагає йому. І все йде добре. Мама на днях телефонувала і так радо розповідала про успіхи, які робить батько. Він буде ходити. І такій можливості вони повинні завдячувати Герману Федоровичу. А те, що вона має книжковий магазин, це теж заслуга дядечка та ще чимало чого… Кіра перевернулася на другий бік, анітрохи ще не зімкнувши очей. не зважаючи на те, що вже було далеко за північ. Вона повинна, вона зобов’язана… і їй доведеться переступити через себе, забути про свої принципи. Та сподівалася, що її самопожертвування не буде даремним.