Ніл Гейман - Кораліна

смакував він чимсь ясно-зеленим і ледь хімічним. Кораліні такий лаймад страшенно сподобався. Було б отаке вдома!

— Як там твої любі мама й тато? — поцікавилася міс Примула.

— Пропали! — поскаржилася Кораліна. — Не бачила їх від учорашнього обіду. Тепер я полишене саме на себе дитя. Міркую, чи не стати мені одно-дитинною родиною?

— Скажи своїй мамі, що ми знайшли ті вирізки з «Глазго Емпайр прес», про які їй розказували. Коли Міріам сказала твоїй мамі про них, вона цим начебто неабияк зацікавилася.

— Вона зникла за загадкових обставин, — заявила Кораліна, — і я певна: тато зник також!

— Либонь, завтра нас цілий день не буде вдома, — повідомила міс Форсібілла. — Погостюємо у Квітневої небоги в Роял Танбридж Велс.

Старенькі акторки показали Кораліні альбом, де були й світлини з небогою міс Примули, а тоді Кораліна повернулася додому.

Вона відкрила свою скарбничку й пішла до супермаркету. Купила дві великі пляшки лаймаду, шоколадний пиріг і пакет яблук, а прийшовши додому, строщила все те на обід.

Потім почистила зуби й пішла до татового кабінету. Запустила його комп’ютер і записала там своє оповідання.

КОРАЛІНИНЕ ОПОВІДАННЯ

БУЛА СОБІ ДІВЧИНКА ЗВАЛИ ЇЇ ЯБЛУКО.

ВОНА ДУЖЕ БАГАТО ТАНЦЮВАЛА. ВОНА

ТАНЦЮВАЛА Й ТАНЦЮВАЛА АЖ ПОКИ її НОГИ СТАЛИ СОСИСКАМИ.

КІНЕЦЬ.

Потім Кораліна роздрукувала свій твір і вимкнула комп’ютер.

Тоді намалювала під тими словами на аркуші паперу маленьку танцівницю.

Потім вона зробила собі ванну з завеликою кількістю бульбашок, і ті бульбашки полилися через край, розпливлися по всій підлозі. Кораліна й сама витерлася, і протерла, як могла, підлогу, та й пішла спати.

Кораліна прокинулася серед ночі. Пішла до спальні батьків, але ліжко їхнє було нечіпане й порожнє. Зелені світляні цифри на цифровому годиннику висвітлювали час: 3:12.

Сама-самісінька, серед тої ночі, Кораліна заплакала. І крім її плачу не чути було нічогісінько в усьому порожньому помешканні.

Дівчинка залізла в ліжко батьків і за якусь часинку знову заснула.

Розбудили її чиїсь холодні лапи, що грабали їй лице. Розплющила очі. На неї витріщалися великі зелені очі. Кіт!

— Привіт! — зраділа Кораліна. — Як ти потрапив досередини?

Кіт нічого не відповів. Кораліна вилізла з ліжка. На ній була довга теніска й піжамні штани.

— Ти прийшов щось мені сказати?

Кіт лиш позіхнув, від чого очі йому зелено зблиснули.

— Ти знаєш, де мої мама й тато?

Кіт повільно моргнув їй.

— Це ти сказав «так»?

Кіт знову моргнув. Кораліна вирішила, що то в нього й справді означає «так».

— Поведеш мене до них?

Кіт витріщився на неї. Тоді подався в коридор. Кораліна слідком за ним. Кіт пройшов весь коридор і спинився аж у кінці, де висіло велике дзеркало, що показувало мешканців на повен зріст. Колись давно це дзеркало висіло на дверях гардеробу, з внутрішнього боку. Коли сюди в’їхала Коралінина родина, дзеркало висіло там на стіні, і хоча мама казала час від часу, що треба б замінити його чимсь модернішим, у неї так і не дійшли до того руки.

Кораліна увімкнула коридорне світло.

Дзеркало показало коридор позад неї — а чого ще від нього сподіватися? Але віддзеркалилися в ньому і її батьки! Якось незграбно стояли вони в тому відбитку частини коридору. Здавалися вони сумними й самотніми. Кораліна все дивилася на них, і тут вони помахали їй: ледь-ледь, слабкими руками. Коралінин тато обіймав маму за стан.

Мама й тато все дивилися й дивилися з дзеркала на Кораліну. Тато розтулив рота й сказав щось, але донечка геть нічого не розчула. Тоді мама хукнула на дзеркало зі свого боку й швидко, поки ще не випарувалася з поверхні та волога, написала пальцем:

!САН ЙУТЯРВ

Ось волога з того боку дзеркала й випарувалася, і з нею зникли й мама з татом, тож наразі дзеркало показувало тільки коридор, Кораліну й кота.

— Де ж вони? — запитала Кораліна кота. Кіт не відповів, але Кораліні мов причувся його голос, сухий, мов мертва муха на зимовому підвіконні: «Ну, і де ж вони, на твою думку, перебувають?»

— І вони й не повернуться, правда? — допитувалася Кораліна. — Принаймні, своїми силами.

Кіт моргнув їй. Кораліна зрозуміла це як «так».

— Це правда, — мовила Кораліна. — Тоді, здається мені, лишається тільки одне зробити.

Дівчинка увійшла до татового кабінету. Сіла за його стіл. Тоді взяла телефон, розгорнула телефонну книгу й набрала місцевий відділок поліції.

— Поліція! — обізвався грубий чоловічий голос.

— Привіт! — сказала Кораліна. — Мене звати Кораліна Джонс.

— А чи не пора б вам бути вже в ліжечку, юна леді? — запитав полісмен.

— Можливо, — погодилася Кораліна, сповнена твердої рішучості, що її не зіб’ють із плигу. — Але я телефоную, щоб повідомити про злочин.

— І якого ж типу може бути той злочин?

— Викрадення. Викрадення дорослих людей, як по правді. Моїх батьків викрадено у світ, що по той бік дзеркала в нашому коридорі.

— І тобі відомо, хто їх викрав? — запитав офіцер. Кораліна відчула глузливу посмішку в його голосі, й зробила особливе зусилля, щоб її слова звучали серйозно, як заява дорослого, — аби її сприйняли всерйоз.

— Я гадаю, моя «інша мати» захопила їх обох у свої лабети. Можливо, вона хоче затримати їх у себе й зашити їм очі чорними ґудзиками, або просто затримує їх, аби заманити мене назад і схопити своїми пальцями. Я не певна.

— Ага! Нечестиві демонські лабети, чи не так? — припустив полісмен. — Гм! Знаєте, що я вам запропоную, міс Джонс?

— Ні, — відповіла Кораліна. — А що?

— Попроси маму зробити великий кухоль гарячого шоколаду, а тоді щоб вона обняла тебе міцно-міцно! Гарячий шоколад і міцні обійми — ось найкращий засіб від кошмарів. І якщо вона почне віднікуватися, бо ти, мовляв, розбудила її серед ночі, то скажи їй: таке розпорядження поліції!

Голос у полісмена був басовитий, заспокійливий. Але він не заспокоїв Кораліни.

— Якщо я її побачу, — сказала Кораліна, — то я так їй і скажу.

І вона поклала слухавку.

Чорний кіт, що протягом усієї цієї розмови сидів на підлозі, вилизуючи свою кожушинку, тепер підвівся і попрямував у коридор, мов запрошуючи дівчинку за собою.

А Кораліна повернулася до своєї спальні й надягла