Ніл Гейман - Кораліна

з’ясувалося, що то кокосовий горіх. А Кораліні кокоси були не до вподоби. То вона віддала ту цукерку песикові.

— Дякую! — промимрив той.

— На здоров’я! — мовила Кораліна.

Панни Форсібілла й Примула саме розігрували якусь інтермедію. Міс Форсібілла сиділа на драбині, а міс Примула стояла внизу.

— Що в імені чиїмсь? — гучно запитала міс Форсібілла. — Оте, що ми трояндою звемо, хоч як іще назви, а духмянітиме так само ж!

— У тебе ще лишилися шоколадки? — запитав муцик.

Кораліна дала йому ще одненьку.

— Не знаю, як тобі й відкрити, хто я є! — заявила міс Примула міс Форсібіллі.

— Цей номер у них зараз скінчиться, — прошепотів вухатий сусіда. — І тоді вони ушкварять народних танців.

— І як довго це триває? — поцікавилася Кораліна. — Цей театр?

— Та весь час! — запевнив муцик. — Вік і вічність!

— Ось, тримай, — сказала Кораліна. — Бери всі шоколадки собі.

— Дякую! — розчулився муцик.

Кораліна підвелася.

— До скорого побачення! — попрощався цуцик-муцик.

— Бувай! — кинула Кораліна. Вона вийшла з театру й повернулася назад, до саду. Мусила закліпати очима, аби знову призвичаїтися до денного світла.

Її «інші батьки» дожидали її в саду, стоячи пліч-о-пліч. Вони усміхалися.

— Ти гарно розважилася? — запитала її «інша мати».

— Та було цікаво, — визнала Кораліна.

Вони всі троє подалися разом до Кораліниного «іншого дому». Коралінина «інша мати» погладила коси дівчинки своїми довгими білими пальцями. Кораліна труснула головою.

— Не робіть цього! — заборонила вона.

«Інша мати» забрала свою руку.

— Ну то як? — поцікавився її «інший тато». — Тобі тут подобається?

— Ніби так, — припустила дівчинка. — Тут куди цікавіше, ніж удома.

Вони зайшли досередини.

— Я рада, що тобі тут подобається, — сказала Коралінина «інша мати». — Бо нам хотілося б, щоб ти повірила — це і є твоя справжня домівка. Ти могла б лишатися тут весь час — лишитися тут назавжди! Якби ти захотіла...

— Гмм, — гмукнула Кораліна. Вона заклала руки в кишені й почала це обмірковувати. Пучки її пальців торкнулися камінчика, якого справжні панни Примула й Форсібілла дали їй учора, — камінчика з наскрізним отвором посередині.

— Якщо ти бажаєш лишитися, — заговорив її «інший тато», — то лишається тільки єдина дрібничка, яку нам би треба зробити, аби ти могла залишитися тут на все життя.

Вони увійшли до кухні. На порцеляновій таці посеред кухонного стола лежали котушка чорних ниток і довга срібна голка, а поруч — пара великих чорних ґудзиків.

— Я так не думаю, — заперечила Кораліна.

— Ой, а ми ж так хотіли б! — забідкалася її «інша мати». — Хотіли б, щоб ти лишилася з нами. І це ж така дрібничка...

— І це зовсім не боляче! — запевнив «інший тато».

Кораліна вже знала: коли дорослі тебе умовляють, ніби щось тобі не болітиме, то воно таки болітиме. Чи не завжди так. Вона похитала головою.

Її «інша мати» сяйнула білозубою усмішкою, і коси на її голові загойдалися, мов водорослини під морською поверхнею.

— Ми бажаємо тільки того, що було б найкраще для тебе! — запевнила вона.

І поклала руку на Коралінине плече. Дівчинка позадкувала.

— Зараз я йду додому, — повідомила Кораліна. І знову заклала руки в кишені. Її пальчики стисли просвердленого камінчика.

Рука «іншої матері» перебігла по Кораліниному плечу, мов переляканий павук.

— Якщо ти цього бажаєш, — мовила «інша мати».

— Так! — твердо сказала Кораліна.

— Але ми ще побачимося з тобою, — пообіцяв «інший тато». — Коли ти повернешся.

— Угу, — протягла Кораліна.

— І тоді ми будемо разом як одна велика щаслива родина, — запевнила «інша мати». — Назавжди — на все життя!

Кораліна позадкувала. Тоді крутнулася й прожогом забігла до вітальні, відчинила двері в дальшому кутку. Там не було цегляного муру — була просто пітьма, така чорна нічна підземна темрява, аж здавалося: там чи не ворушаться якісь потворища?

Кораліна завагалася. Сахнулася назад. Її «інші батьки» йшли до неї, простягаючи руки. Вони дивилися на неї чорними ґудзями своїх очисьок. Чи принаймні їй так увижалося, ніби вони дивляться на неї? Вона не могла бути певна, так це чи ні.

Її «інша мати» простягла вперед одну руку й ледь кивала, кличучи, білим своїм вказівцем. Її бліді вуста вимовляли: «Вертайся скоріш!» — хоча з них не виходив жоден звук.

Кораліна зробила глибокий вдих і ступила крок у пітьму, де шепотіли чудні голоси й завивали далекі вітри. Вона допевнилася: у неї за спиною чигає щось старе-престаре й забарне-презабарне. Серце їй калатало так гучно й відчайдушно, що дівчинка боялася: воно от-от вирветься їй з грудей. Щоб не бачити пітьми, заплющила очі.

Зрештою вона вдарилася об щось і злякано розплющила очі. Вона гупнулася об крісло, в її вітальні.

Відчинені двері за її спиною були заблоковані грубим цегляним муром.

Вона повернулася додому!

Розділ 5

Кораліна замкнула двері вітальні тим холодним чорним ключем.

Вона пройшла до кухні й видерлася на крісло. Спробувала почепити кільце ключів назад, на їхнє місце над дверми. Пробувала разів чотири чи й п’ять, поки змушена була визнати, що не доросла ще для цього, тож поклала ключі на столик біля дверей.

Мама ще й досі не повернулася зі своєї закупівельної експедиції.

Кораліна підійшла до холодильника й дістала зі спіднього відділення запасний буханець мерзлого хліба. Зробила собі трохи грінок із джемом та арахісовим маслом. Запила склянкою води.

І стала чекати повернення батьків.

Коли засмеркало, Кораліна спекла собі в мікрохвильовці заморожену піцу.

Тоді Кораліна подивилася телевізор. Вона вкотре подивувала, чому дорослі забрали собі всі гарні програми, де можна стільки і побігати, й погаласувати.

За якусь часинку вона розпозіхалася. Тоді роздяглася, почистила зуби й лягла в постіль.

Уранці пішла до спальні батьків, але ніхто в їхньому ліжку не спав і взагалі їх не було вдома. Кораліна поснідала консервованими спагетті.

Підобідала брикетом гарячого шоколаду та яблуком. Яблуко було пожовкле й ледь поморщене, але все одно смачне.

На чай дівчинка подалася до панн Примули й Форсібілли. Їй дісталися три поживні коржики, склянка лимонаду-лаймаду й чашка слабенького чаю. Лаймад виявився вельми цікавий. У ньому не було нічого від смаку справжнього лайму. А