Ніл Гейман - Кораліна

блакитного нічного халатика, взула капці. Пошукала під умивальником ліхтарика і таки знайшла, але його батарейки давно потекли, й лампочка ледь жевріла слабесеньким солом’яного кольору світельцем. Поклала ліхтарика на місце й вишукала коробку білих воскових свічок (припаси на випадок, якщо не стане електрики) і вставила одну в свічник. Поклала по яблуку в кожну кишеню.

Взяла кільце з ключами й відчепила звідти старого чорного ключа.

Дівчинка увійшла до вітальні й задивилася на ті двері. Мала відчуття: двері й собі дивляться на неї! Знала, що це дурниці, але відчувала, на якомусь глибшому рівні розуміння: якась правда в тім відчутті є!

Кораліна повернулася до своєї спальні й перелапала кишені своїх джинсів. Знайшла камінчик з отвором посередині й поклала його до кишеньки своєї сукні.

Сірником запалила свічку, поспостерігала, як вона пирхає, мов випльовуючи світло, а тоді взяла чорного ключа. Він не нагрівався в руці. Кораліна вставила ключа в шпарину дверей, але не покрутнула його.

— Коли я була ще маленька дівчинка, — почала вона розповідати котові, — й коли ми ще жили в нашому старому будинку, давно-давно колись, мій тато взяв мене на прогулянку по пустирищу, яке лежить між нашим будинком і крамницями.

Як по правді, то було не найкраще місце для прогулянки. Там валялося повно того непотрібу, що люди викидають: старі каструльки, биті тарілки, ляльки без рук і ніг, порожні бляшанки, потрощені пляшки. Мама й тато взяли з мене обіцянку, що я ніколи не піду обстежувати те місце, бо там забагато гострих речей, і що, як схопить судома, і все таке.

Але я все казала й казала їм, що хочу оглянути ту місцину. Тож одного дня тато взув свої великі коричневі черевики, одягнув на руки рукавиці, а мене взув у чобітки, нацупив на мене джинсики й светр, і ми подалися на прогулянку.

Ми гуляли хвилин двадцять чи й більше. Спустилися вниз, на дно річища, де колись протікав струмок, і тут тато раптом каже мені: «Кораліно! Тікай! Нагору! Швидко!» Видихнув він ці слова напружено, це був наказ, і я послухалась. Помчала під гору. Коли я бігла, щось ужалило мене ззаду в руку, вище ліктя, але я все бігла...

Коли я вже вихопилася на вершину пагорба, то почула: хтось тупоче, гуп-гуп, слідом за мною. То був мій тато: мчав, мов шалений носоріг. Добігши до мене, він схопив мене під пахви й переставив через гребінь пагорба на протилежний схил.

І тоді ми поставали й відхекувались, засапані, озираючись назад, на те сухе річище.

А в повітрі було повно жовтих ос. Певне, ми, гуляючи, наступили на якусь трухляву гілляку й зруйнували осине гніздо. І поки я бігла нагору, до гребеня пагорба, мій тато, щоб дати мені час для втечі, лишався на місці, взявши на себе укуси розлючених комах. Коли ж він нарешті побіг, то загубив свої окуляри.

Я отримала тільки один укус — одне жало, вище ліктя. А тато дістав тридцять дев’ять укусів — і жал, по всьому тілу. Ми полічили їх потім, у ванні.

Чорний кіт почав умиватися — лапою по обличчю, вусах, і це свідчило, що терпець йому ось-ось урветься. Кораліна погладила йому голову, шию. Кіт підвівся, одійшов на кілька кроків, щоб дівчинка не діставала, тоді сів і знову глипнув на неї.

— Отож, — далі провадила Кораліна, — десь перегодом, післяобід, тато знов подався на пустирище — знайти свої окуляри. Казав: якби відклав це діло назавтра, то вже й не згадав би, де вони злетіли йому з носа.

Скоро й повернувся, вже в окулярах. Сказав: не боявся, коли стояв там, а оси жалили його, завдаючи болю; він тільки дивився, як я тікаю. Бо знав: він має дати мені досить часу, щоб утекти, а інакше оси накинулися б на обох нас.

Кораліна крутнула ключа в шпарині дверей. Він обернувся, гучно клацнув механізм.

Двері розчахнулися.

По той бік не було ніякого цегляного муру — сама пітьма. По коридору подув холодний вітер. Кораліна не поспішила пройти у двері.

— І ще він сказав, що це не було мужністю з його боку — просто стояти, щоб тебе жалили, — сказала Кораліна котові. — Не було мужністю, бо він не злякався; це було єдине, що він міг зробити. А от те, що він знову подався туди, по свої окуляри, знаючи: оси нікуди звідти не поділися; коли він по-справжньому боявся — ото й була мужність!

І вона ступила свій перший крок у той темний коридор.

Дівчинка чула дух пилу, вільгості й цвілі. Кіт м’яко ступав поруч.

— І чому ж це так? — запитав кіт, начебто цілком байдужим тоном.

— А тому, — пояснила Кораліна, — що саме тоді, коли ти боїшся і все-таки робиш те, від чого тобі страшно, оце і є мужність.

Свічка відкидала величезні, дивовижні, мерехкі тіні на стіну. Кораліна чула, як щось рухається поруч: чи обабіч, чи тільки з одного боку — не могла дотямити. Хоч би що то було, воно от ніби йшло ступінь у ступінь із нею.

— І тому ти й повертаєшся до її світу? — запитав кіт. — Бо твій тато врятував тебе колись від ос?

— Не дурій, — сказала Кораліна. — Я вертаюся по них, бо вони — мої батьки. І коли б вони завважили: я пропала, то, я певна, батьки зробили б те саме для мене. А ти знову заговорив, ти це усвідомлюєш?

— Який я щасливий, — зіронізував кіт, — що маю в дорозі товариша такої мудрості й інтелекту!

Він усе ще промовляв саркастичним тоном, але хутро на ньому наїжилося, а щіточка хвоста стирчала, мов шаблею розтинаючи повітря.

Кораліна саме хотіла сказати щось ніби «Вибач!» чи «А того разу хіба не був цей шлях коротший?» — коли це свічка погасла, та так зненацька, мов хто зняв полум’я пальцями.

Щось зашкряботіло, затупотіло, й Кораліна відчула, як серце їй калатає об ребра. Вона виставила вперед руку... й відчула, як щось схоже на віхтик чи на павутину торкнулося її рук та обличчя.

В кінці коридору ввімкнулося електричне світло, таке сліпуче після тої темряви. За пару кроків перед Кораліною стояла жінка, бовваніючи силуетом серед того світла.

— Кораліно? Люба? — покликала вона.

— Мамо! — вигукнула Кораліна й кинулася до неї, радесенька, з таким полегшенням.

— Люба! — говорила та жінка. — І чого