Олег Говда - Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда

Воістину, жінку допитувати нема потреби, — дай їй виговоритися, і вона сама все розповість. І те, що знає достеменно, і те, про що інші судачать доповість. Ти тільки слухай, та на вус мотай.

Загалом, судячи з отриманої інформації: справа ясна, що справа темна!.. А тому беремо в чисті руки холодну голову і починаємо повірити гармонію геометрією. Неевклідовою... Тим паче, що повторення — мати вчення.

Отже, що ми маємо на порядку денному?

Невідомим способом, але це не важливо на даному життєвому відрізку, я перенісся в інший час. Який, за всіма зазначеними мною параметрами, сильно нагадує умовне середньовіччя. Принаймні, приблизно таким я його собі уявляю, виходячи з літератури та кіно. Це — раз.

Далі... З огляду на видозміни, що торкнулися небесного тіла, в моєму минулому іменованого Місяцем, і невимушеної згадки Листицею ельфів, гномів та інших нелюдів, я ще примудрився і місце прописки у Всесвіті поміняти. Бо це точно не моя Земля… Це два.

Осмислення третіх, четвертих та інших цифр у моєму пухкому запитальнику, поки відкладемо.

Дивно? Так. Страшно? Ні!.. Я б сказав: прикольно... Можна сказати: завітав просто з корабля на бал. Ось тільки перш ніж почати веселитися, варто дізнатися: на чию він честь? Хто оплачує банкет? І як би мені опинитися серед почесних гостей, а не в личині потішного скомороха? Блазня горохового — простіше кажучи, або лоха вухатого.

— Прошу до столу, Владиславе Твердиличу, — нагадала про себе прикомандирована до моєї персони юна господиня. — Їжте, поки гаряче. Воно ж, як охолоне, зовсім не той смак, що одразу, з жару.

Логічно. Хоча, знала б ти красунечко, які «вишукані» наїдки часом доводилося мені запихати в організм, для підтримки його боєздатності. Ні, краще і їй не знати, та й мені, сідаючи за стіл, не згадувати про речі, прямо скажемо — малоапетитні.

— І чим нині пригощають зголоднілих мандрівників? — поцікавився я, ополоснувшись над тазом і витираючи обличчя рушником. Начебто мій ніс не повідомив мене вже не тільки про якісне, але й, з великою ймовірністю, кількісний вміст глиняної сковороди.

— Яєчня, — винно розвела руками Листиця. — Староста тільки на світанку про ваше повернення повідомив, та й подивитись велів. Нічого іншого не встигнути було. І те, доки піч розтопила, доки води наносила... Речі ваші, знову-таки, розібрала.

Солодко ж ти нині спочивав, Владиславе світ Максимовичу, тобто, згідно з новими віяннями — Твердиличу. Така красуня котру година по дому товчеться, а ви ні вухом, ні рилом не ведете. Не добре… Втрачаєте майстерство.

Кинувши погляд, убік, куди махнула рукою Листиця, говорячи про речі, я здивувався ще більше. Зміна білизни, що лежить на лавці, два тільники: літній і зимовий (презент батькові), шкарпетки, байковий спортивний костюм, теплий в'язаний светр (мамина робота), статутний берет — це добре… Це — зрозуміло. Але довга кольчуга із зерцалом, шкіряний камзол, шолом з бармицею, високі чоботи, вузький меч, пара кинджалів і довгий, згорнутий кільцем, аркан чи батіг — лежачі там же, на лавці або розвішані над нею на стіні, мені належати не могли. Не той фасон. Не по Уставу.

Чи все ж таки мій? Тоді зрозуміло, що відтягувало руки в іншому, випадково прихопленому при екстреному десантуванні з автобуса баулі.

Випадковість? Як там говориться, про рояль у кущах? Чи не влаштував весь цей Діснейленд мій, знову ж таки, випадковий попутник — майстер Фревардін? Дуже вже він наполегливо пограти за світлі сили запрошував.

Та ну, марення сивого мерина!.. А з іншого боку, як робочий варіант, цілком прийнятний. В кожному разі, нічим не гірший за інші, не менш логічні та науково обґрунтовані версії. Яких тьма, і всі «правдоподібніші» один одного. До речі, дякую!.. Якщо моє переміщення все ж таки його рук справа, то хоч подбав про екіпірування. Не закинув, як Робінзона, з голим задом на безлюдний острів. Та просто в пахучі рожево-білим цвітом зарості шипшини.

Щось я надто замислився. Не можна так надовго випадати із реальності. Он, вдовиця вже вкотре поглядає на мене з явною стурбованістю і тривогою в очах. Високо і часто дихаючи грудьми… «Все вище, і вище, і вище…»

Про що йшлося? Ах, так — про хліб насущний ...

— Я, Листице, в їжі невибагливий, так що ти особливо не турбуйся, — поспішив заспокоїти жінку, яка не на жарт розхвилювалася, через мою незрозумілу мовчанку. — Що подаси, те й буде. Все з'їм і ложку оближу.

— Це само собою… — кивнула Листиця. — Чоловікові інакше й не можна, та тільки погана та господиня, яка свого чоловіка чимось смачним почастувати не намагається.

Промовила і швидко-швидко стрільнула великокаліберним дуплетом, бажаючи зрозуміти, як я відреагую на її слова? Щодо «господині» і «свого чоловіка», звичайно.

Гм, а позитивно відреагую… Навіть і не сумнівайся. Причому, у буквальному значенні й у найближчому майбутньому. Ось тільки диспозицію уточню, а там і до рекомендованого народною медициною протишокового засобу (це я не про горілку, якщо хтось не зрозумів)... руки дійдуть.

Прожувавши із задумливим виглядом черговий шматочок добре просмаженої яєчні, я пильно подивився в глибоку зелень очей молодиці і... багатозначно кивнув. Із задоволенням відзначивши, як на щічках Листиці, гарячим рум'янцем спалахнула радість. А потім, з подивом — сльози, що аж бризнули. Закривши фартухом обличчя, вона крутнулась і прожогом вискочила за двері.