Настуся Соловейко - Берегиня, Настуся Соловейко

– Оце так… – розгублено протягнула Глорі, коли я закінчила свою розповідь.

– Припустим, чудовисько полювало на Себастіана, все ж таки він Конрад, алеж і у мене є кузен Річард він теж абсолютник, я про нього тобі розказувала, – Глорі трохи зашарілася – я бачила як він тренувався і не один раз, ніяких рун не помічала, та й очі не змінювали колір.

– Може це залежить від рівня дару?

– Може бути, та, на скільки мені відомо, абсолютники більше різняться не силою дару, а вміннями. Ну, наприклад, в одного краще виходять закляття підкорення, в іншого атакуючі, серед них майже не буває слабо обдарованих, принаймні, я не чула. Тому вони й формуються у загони, кожен виконує свою функцію, розумієш?

– Так, проте Себастіан все зробив сам!

– Це скоріше за все тому, що він Конрад, вони корегують роботу загону, можуть тягнути енергію з усіх і перетворювати її на ударну силу.

– Може ти права, не знаю. А звідки знаєш?

– Так Річард і пояснював, він дуже милий, навіть і не скажеш, що абсолютник.

– Ти ба! А я думала вони всі зухвалі, як Бастіан.

– Більшість так. Але з усього бувають виключення. – щоки Глорії зробилися геть червоними.

– Ооо, то ти щось мені не договорюєш, тобі він подобається, цей Річард?

– Можливо, я ще не зрозуміла. – подруга знизила плечима – До речі, наступного тижня у нас звана вечеря, тебе запрошено! – вона посміхнулась.

– А твій кузен буде?

– Не знаю, може. Ти ж знаєш, що у військових на першому місці служба.

Я кивнула.

– Ну, добре, до того ж, це останній раз, а потім я їду до академії.

– Хвилюєшся?

– Радше сказати боюсь, та вибору нема.

– Шкода, що моє навчання почнеться тільки через пів року. – зітхнула Глорі.

Ми ще трохи потеревенили та пішли назад до фонтану.

Біля самого виходу з садів я зупинилася, щоб дістати кристал який бренькав у сумочці, поки я його шукала, то відчула, як щось схопило мене за ногу. Не встигла навіть пікнути, як мене жбурнуло на землю і кудись потягло. В очі лізли квіти і я ніяк не могла побачити, що мене держить. Сіпалась, намагаючись вирватись, але не виходило. Навіть кричати не могла, великі грудки землі забивались просто до рота.

Попереду щось гучно бахнуло і я сповільнилася, а потім і зовсім зупинилась.

Намацала землю, сперлась на руки і сіла. Спідниця задралась майже до середини стегна, відкриваючи спідню білизну і панчохи, навколо лівої щиколотки обвилося товсте стебло якогось незрозумілого бурого кольору. Я спробувала висмикнути ногу, однак, відчула різкий біль. Сльози навернулися на очі.

– Еллі, Еллі, ти де? – почула я голос подруги.

– Я тут! – виплюнувши землю з рота, закричала.

З-за куща чорних троянд з'явилася задихана Глорі.

– Лишенько! Що сталося!? – очі в неї стали круглі від подиву.

– Я і сама не знаю, оно, бачиш, щось держить мене за ногу. – тицьнула пальцем.

– Це ліанус карніворус, що означає хижа ліана. – пролунав голос, а слідом з'явився його власник – високий рудоволосий пан.

– Не ворушіться, будь ласка. – звернувся він до мене, хоч рослина і мертва, але на присосках є отрута, і їх треба витягати дуже акуратно.

Не кожного дня я сиділа перед чоловіком з оголеними ногами, а точніше взагалі ніколи, тому відчула, що ніяковію.

Вочевидь він це помітив, тому звернувся до мене м’яким тоном:

– Ну-ну, як вас звати?

– Ельвіра.

– Та що ж ви, Ельвіро! Не треба соромитись, я звичайно не цілитель, але як білий маг теж іноді допомагаю паннам у біді. – він посміхнувся.

Обережно взявши мою ногу, почав розмотували ліану, крізь його пальці проходило біле світло. Було трохи боляче, та за п'ять хвилин я вже була вільна.

– От і все, отруту я знешкодив, одначе, рани лікувати не вмію, тож, це до цілительки. До речі, мене звати Ерік, Ерік Рот. Вас Ельвіро, я вже знаю, а як звати вашу чарівну подругу?

– Мене звати Глорія, приємно познайомитись!

– Навзаєм, давайте я допоможу вам дійти до карети. – з цими словами він підхопив мене на руки – Глорія, показуйте дорогу.

Переміщаючись в такий спосіб, я мала шанс дуже добре розгледіти що ж на мене напало.

Широке буре стебло завдовжки щонайменше метра три з довгими щупальцями, вкритими гострими, наче голки присосками. Все це увінчувала відкрита паща повна зубів, з якої вивалився огидний синій язик. Мене мало не знудило, Глорі теж помітно зблідла від такого видовища.

На прощання Ерік дав нам свою картку.

“Ерік Рот – магістр світла.” – значилось на ній.

– Ооо, то це він викладає в академії! – Глорі поїхала зі мною.

– Цікаво, чи побачу його там?

– Можливо, а він нічогенький, не старий, і шлюбного браслета я не помітила.

– Оце в тебе око набите, все розгледіла! – я засміялася.

– Ну, а як же?

Коли карета нарешті прикотила додому, то було вже темно, тільки тепер я згадала, що так і не дістала кристал.

Глорія допомогла мені дійти до дверей, але не встигла їх відчинити, як вони відкрилися самі.

На порозі стояв Себастіан. Я не дуже добре бачила у сутінках, проте судячи з білих іскр злетівших з його пальців, нічого хорошого він мені казати не збирався.

– Дякую Глорія, карета відвезе тебе додому, бувай. – проговорив холодним тоном.

– Але..- спробувала пояснити подруга

– Їдь Глорі, я тобі напишу.

Вона стиснула мою руку і пішла геть.

Не говорячи ні слова Себастіан буквально затягнув мене в дім, я ледь не скрикнула від болю.

– Почекай, будь ласка, я не можу за тобою бігти.

– А руками ти користуватися можеш? Тато намагався с тобою зв'язатися разів двадцять! Ти що, глуха!? Ні ти, ні Глорія не відповідали!

Він схопив мене за плечі й труснув.

– Пусти мене, мені боляче!

– Себастіане, це Еллі? – увійшов дядько Роберт й одночасно спалахнули світильники.