Вашингтон Ірвінг - Легенда про Сонну Балку та інші історії

похитали головами і дійшли висновку, що Ікабота забрав гессенський вершник. А оскільки той був парубком і нікому не заборгував, то ніхто собі ним і не переймався. Школу перенесли в інший закуток місцини, і тепер там царював інший педагог.

Правда, один старий фермер, котрий через кілька років побував із візитом у Нью-Йорку і розповів мені ці моторошні історії, привіз додому звістку, що Ікабот Крейн живий і що вибрався звідси, частково наляканий примарами та люттю Ганса ван Риппера, а частково через те, що панночка дала йому відкоша. Парубок начебто перебрався в далекі краї, де тримав школу і водночас вивчав право, був допущений до адвокатури, став політиком, балотувався в депутати, дописував у часописи та, нарешті, був обраний мировим суддею. Своєю чергою, Бром Бонc, незабаром після зникнення суперника, повів із переможним виглядом квітучу Катріну до вівтаря, але щоразу сіпався, коли розказували історію Ікабота, і завжди гучно реготав при згадці про гарбуза, що збурювало підозри, ніби він знає про цю справу більше, ніж каже.

Місцеві кумасі, які вважаються найкращими суддями в таких питаннях, і досі переконані, що Ікабота забрали звідси якимось надприродним способом. Цю улюблену історію часто розповідають взимку біля вогню. Міст, як ніколи раніше, перетворився на справжній об’єкт забобонного страху. Це й можна назвати причиною того, що дорога через нього згодом занепала, тому тепер до церкви можна було пройти лише повз ставок мельника. Будівля школи, яка стояла пусткою, незабаром завалилася, і, як подейкують, там оселився дух невдахи-педагога. І не одному молодику, котрий вертає з-за плуга додому літнього вечора, часто вчувається його голос у далечіні, що меланхолійно співає псалми посеред спокійної тиші Сонної Балки.

Постскриптум

Написано особисто рукою пана Нікербокера

Ця історія передана майже слово в слово, як я її почув на міських зборах у стародавньому Манхеттені, де були присутні наймудріші та найвідоміші бюргери. Оповідач був приємний, хоча й потріпаний на вигляд джентльмен у картатому костюмі з трохи кумедним обличчям. У мене були серйозні підозри, що він бідує, бо аж зі шкіри пнувся, щоб бути цікавим. Коли він закінчив свою розповідь, почувся схвальний сміх, особливо з боку двох-трьох старших службовців, котрі більшу частину часу куняли. Був там однак ще один високий, сухий старий пан з навислими бровами, котрий зберігав серйозне і доволі незворушне обличчя, час від часу складаючи руки, схиляючи голову і втуплюючись у підлогу, наче від сумнівів. Це був один із тих сторожких людей, котрі ніколи не всміхаються, якщо тільки немає для цього хорошої підстави, що докази і закон — на їхньому боці. Коли веселощі решти компанії вляглися і настала тиша, незнайомець спер одну руку на підлокітник свого крісла, а другою взявся у бік, та легким, але дуже наполегливим рухом голови і насупленими бровами став вимагати пояснити, яка мораль цієї історії та що вона має доводити.

Оповідач, котрий якраз підносив келих вина до своїх губ, щоб освіжитися після такої важкої праці, завмер на мить, поглянув на пана, котрий звернувся до нього, з виглядом безмежної поваги, повільно опустив келих на стіл і зауважив, що ця історія має на меті цілком логічно довести, що немає таких ситуацій у житті, які б не мали своїх переваг і позитиву, якщо не втрачати почуття гумору; що чоловік, котрий змагався з примарою, особливо не постраждав; якщо сільському учителю і відмовить принцеса, то це все одно буде підвищенням його статусу.

Обережний старий джентльмен ще дужче насупився від таких слів, помітно спантеличений вишуканим поясненням, до якого вдався чоловік у картатому костюмі, з тріумфом поглядаючи на свого опонента. Врешті-решт старигань зауважив, що все це дуже добре, але він усе одно вважає історію доволі дивною і що в кількох питаннях у нього є сумніви.

— Уся справа у вірі, сер, — зронив оповідач, — і якщо вже на те пішло, то я й сам не вірю навіть у половину розказаного.

Д. Н.

Рип Ван Вінкль

Посмертна праця Дітриха Нікербокера

Як рече бог саксів Воден, —

День його — середа, —

Істина — річ, яку треба в таємниці тримати

І в могилу з собою забрати.

Картрайт

Цю оповідку знайшли серед пізніх нотаток Дітриха Нікербокера, поважного джентльмена з Нью-Йорка, котрий дуже цікавився історією давніх голландських переселенців та їхніх нащадків. У своїх історичних дослідженнях він однак спирався на відомості, почерпнуті від людей, а не із книжок. Публікації виходили жалюгідно мізерними накладами, незважаючи на те, що автору вдалося знайти старих бюргерів, а точніше їхніх дружин, котрі знали багато унікальних легенд, просто безцінних з погляду історичної правди. Отож коли йому вдалося потрапити до справжньої голландської родини, яка надійно замкнулася у своєму фермерському будиночку з низьким дахом під розлогим явором, він розглядав її як невеличку ніким не читану книгу і вивчав цих людей із завзяттям книжкового хробака.

У результаті його досліджень з’явилася історія краю, який перебував під управлінням голландських губернаторів, її опублікували кілька років тому. Були різні думки щодо літературної цінності такої праці, і, правду кажучи, у цьому питанні ще не поставлена крапка там, де вона має бути. Головна заслуга дослідника — його скрупульозна точність, яку спочатку дещо піддавали сумніву, але з того часу дослідження було доопрацьоване і тепер належить до тих історичних праць, які називають достовірними джерелами.

Старий джентльмен помер незабаром після публікації своєї роботи. І тепер, коли він мертвий і вже важко завдати якоїсь шкоди пам’яті про нього, можна сказати, що свій час він міг згаяти на важливіші справи. Однак дідуган присвятив життя своєму хобі. І хоча він і любив пускати пил у вічі сусідам, чим дуже засмучував декотрих своїх друзів, до яких відчував щиру повагу та прихильність, але його помилки і дурниці згадуються більше з сумом, ніж із гнівом, й усі погоджуються, що старигань ніколи не мав наміру нашкодити комусь чи когось образити. І хоча його діяльність можуть належно оцінити критики, він усе одно вважається авторитетом для багатьох людей, чиї судження чогось та й важать. Йдеться, зокрема, про декотрих кондитерів, які пішли настільки далеко, що перенесли його зображення на свої новорічні торти і таким чином дали джентльменові шанс на безсмертя, практично рівний за цінністю медалі за Ватерлоо або фартингу королеви Анни.[7]

Кожен, кому доводилося підійматися вгору по Гудзону, мав би пам'ятати Каацкільські гори. Вони відгалужуються від великої